Людина, яка не була в окупації, ніколи не зрозуміє, чому я боюсь кольору хакі. Людина, яка не жила в підвалі, ніколи не зрозуміє, як це – спати на дошках. Я Олена. Я з Чорнобаївки.
24 лютого десь о 6-й ранку ми почули вибухи. Це був наш аеропорт. Я чомусь не злякалася, а вибігла фотографувати та знімати. Звісно, я була шокована, але розуміла, що відбувається. Пішла збирати джгути, бинти, «медицину» і фотографії. Всі свої дитячі фотографії. Вони важливі для мене. Виявились найважливішим з усього. А ще кілька предметів одягу. У нашому будинку немає підвалу, тому ми з мамою перемістилися до бабусі з дідусем. Їх сусіди мали підвал. Темний, сирий, невеличкий підвал. Там ми провели 3 місяці. З них тільки 11 днів ми ночували в будинку. В перші дні нас було там 17 людей, п’ять котиків і песик. Потім частина людей поїхали в інше місце. Нас залишилось п’ятеро.
Я була єдиною, хто був фізично здатний облаштувати наш притулок, тобто підвал. Позатягувала туди все, що здавалося необхідним: воду, медикаменти, їжу. Мішками ми обклали підвал на випадок пожежі або займання від вибуху. З цегли та дощок я зробила імпровізовані ліжка. Провели туди світло, щоб обігрівачем хоч трохи прогрівати приміщення. Бо це підвал. І лютий місяць. Холодний, страшний, пронизливий лютий. Перший такий лютий у моєму житті. І останній, сподіваюся.
Проблеми з водою, газом і світлом почалися майже одразу. Як і з продуктами. Не було хліба, проблеми з борошном, маленьким дітям не могли купити суміші, молока. Так було десь 3-4 тижні. В село продукти не завозили, з села людей не випускали. Блокпости, перевірки, обстріли. Є можливість не повернутися. Я не мила голову 17 днів. Посушити волосся не було можливим через постійні перебої зі світлом.
«Якщо почнеться обстріл, треба швидко спускатися в підвал. В підвалі можна захворіти. Ліків немає. Помру. Хоронити немає де. В городі не хочу. Та й не можна мені помирати. Мама, бабуся, дідусь». Такий ланцюг. Немите волосся прямо впливає на життя. Такий от філософський висновок.
Найстрашніше в окупації – окупанти
Вони ходять по будинках. Можуть просто прийти й сказати: «Вимітайтесь. Тепер ми будемо тут жити». Це «нормальна» практика. Постійно шукають тих, хто здає їх позиції. Були випадки, коли вони знали, що в підвалі люди, і спеціально їх розстрілювали або кидали гранати. Виходить так: ти розумієш, що від обстрілів треба ховатися в підвал, але підвал – це місце, де ти наче мишеня в клітці. Кинути гранату в клітку – і все, мишенят немає. Одного разу я думала, що нас спіткала саме така доля. Ми сиділи в підвалі. Наш собака чомусь дуже сильно почав гавкати на ляду, яка нас закривала. Там було якесь шурхотіння. Я подумала, що все. Неймовірно страшне відчуття: ти маленька комашка, яку прямо зараз можуть розчавити російською ногою, ти ніхто. Виявилось, що то був звичайний їжак, який шукав собі їжу.
Я навчилася розрізняти звуки. «Відльоти» від «прильотів», касетні обстріли від «Градів». Наприклад, коли «прилітає» – це глухий звук. «Відльоти» «Градів» схожі на шурхотіння, наче горох сиплеться. Коли летить міна – це свист. І ти маєш дуже мало часу, аби сховатися чи просто впасти на землю. Можу тренінги проводити. Тому що вміти відрізняти всі ці звуки – важливо, якщо хочеш вижити.
«На підвал»
У Чорнобаївці люди зникали постійно. Спочатку їх забирали, але часто повертали. А потім я зрозуміла, що якщо людина не повертається два тижні, вона вже не повернеться ніколи. Зараз більшість не повертається. Людей катували, допитували, знущалися, вбивали. Спочатку забирали атовців, їх сім’ї та родичів. Потім учасників ООС і Територіальної оборони. Постійно намагалися отримати інформацію, де наші. З часом добралися до активістів, волонтерів, журналістів, блогерів, голів сільрад.
Я знаю, що у них є план з фільтрації. Тобто, вони обов’язково мають «профільтрувати» певну кількість людей. З часом вони почали забирати всіх підряд: не сподобався, сподобався. Тоді я вже не розуміла, що гірше – сподобатися чи не сподобатися. У будь-якому разі ти можеш потрапити «на підвал» або «на яму». Так називають катівню. Там окупанти застосовують струм, побиття, залякування пострілами біля голови, психологічні схеми, листуються з родичами, погрожують. Чому вони це роблять? Частина з них реально вірить, що ми нацисти. Вони нас ненавидять. По-справжньому. Таких я б назвала ідейними. Є такі, хто прийшов в Україну вбивати за гроші. Це пасивні. А є просто зомбовані. Їм сказали йти, вони прийшли. Все.
Коли дізнаєшся про смерті людей, яких ти знав, стає моторошно. Наші сусіди вийшли за продуктами й загинули прямо перед нашим домом. День. Касетний обстріл. Знаю чоловіка, який вийшов погуляти з собакою, його розстріляли. Була історія обстрілу компанії молоді, які просто стояли на вулиці. Хтось втік, а хтось не встиг. Двоє підлітків загинули на місці. Одного дня місцеві чоловіки помітили, що окупанти грабують магазин. Сказали: «Що ви робите?» Цих чоловіків обстріляли. На трасі біля нашого села знайшли 11 трупів, які просто викинули як непотріб. Ці люди вважалися зниклими безвісти. Подібних випадків дуже багато.
Спроби евакуації
З 27 лютого, коли Чорнобаївку окупували, евакуюватися вже було дуже небезпечно. Гра в російську рулетку. Можна проскочити, а можна стати тією єдиною кулею в барабані. Росіяни обстрілювали авто мирних мешканців. Просто так. Задля розваги, або щоб налякати, або щоб помститися через обстріли ЗСУ. Я до останнього не хотіла виїжджати. Якби не родина, я б залишилася ще. Але почалися касетні обстріли майже щодня. Стало дуже небезпечно.
Ми намагалися виїхати двічі. Першу спробу зробили в квітні. На той час ще була можливість виїхати на підконтрольну Україні територію. У нас своє авто. Ми поїхали на ньому. Пов’язали білі стрічки, підготувалися. Я почистила телефон, взяла ще один. Вирішила, що один буде для окупантів, інший – для мене. Я хотіла познімати те, що побачу дорогою. А я знала, що там. Спалені автівки, трупи мирних мешканців, яким не вдалося виїхати. Мені важливо було це задокументувати. Тому свій телефон я сховала в білизні. Було багато блокпостів. Мені розповідали ті, хто виїхав, що з окупантами працює схема «їсти-пити-курити». Якщо ти маєш, що їм дати, ймовірність, що проїдеш блокпост – більша. Але є небезпека, що коли вони нап’ються, почнуть стріляти по колоні автівок, які стоять в черзі. Таке було не один раз. Тому ми не давали їм нічого.
Того дня ми ночували в полі. Під «Градами», обстрілами, сигнальними ракетами. Вранці всю нашу колону розвернули. Майже тисяча херсонців тоді не змогли виїхати. Пояснили це тим, що скоро референдум, і ми їм потрібні для його проведення. Одну з машин розстріляли через те, що напередодні ЗСУ знищили 50 російських офіцерів. Окупанти так вирішили помститися. Ми повернулися додому. Отримавши серйозний стрес, вирішили більше не намагатися виїжджати. Хоча можна було. Були волонтерські евакуаційні автобуси. Правда, з чергою у 2-3 місяці. Згодом і цієї можливості не стало.
Наприкінці травня ми вирішили спробувати ще раз. Цього разу це був варіант через Крим. Виїзд автобусом через приватну компанію коштував 500 доларів з людини. Нас четверо. Таких грошей, звісно, у нас не було. Ми 3 місяці в окупації. Довелося позичити гроші, щоб оплатити цей виїзд. Але не це було найскладнішим. Мені було надзвичайно складно морально. «Як я можу так вчинити з Україною?» – так я думала тоді. Це ж треба посміхатися та не плювати в обличчя тим, кого ти ненавидиш всією душею. Як? Але треба було. В Чорнобаївці вже було надто небезпечно.
На кордоні допитували майже всіх, окрім літніх людей. І мене. Задавали не складні питання. Намагалися зрозуміти, чи володію я важливою для них інформацією. Перевіряли телефон. Я підготувалася. Купила нову сім-картку, а стару, з інформацією, зашила в бюстгальтер. Допитували недовго, десь годину. Відпустили.
У Криму мене вразила кількість «Z» на автівках, парканах, будівлях. Виходить, що кримчани підтримують росію. Таке огидне було відчуття, наче потрапив в зміїне кодло.
Ми їхали 4 доби. Чаплинка – Сімферополь – Ростов – Москва – Псковська область – Варшава. На кордоні на виїзді з росії мене затримали знову. Чоловіків не всіх допитували, а я їм здалася цікавою. Я думаю, це через те, що у мене в очах читалося: «Я вас ненавиджу». Тут вже було не так просто, як в Криму. Перевіряли повністю все. Коли я зайшла в кімнату і побачила детектор, подумала, що це все. Але, на щастя, його не використовували. Атмосфера гнітюча. Як у фільмах. Пуста кімната, стілець посередині та детектор. Не вистачало тільки лампи, що хитається на стелі. Молодий феесбешник намагався з’ясувати, як я ставлюся до росії та чи хочу, щоб Херсонщина була її частиною. Я ледь трималася. Дуже боялася, що буде питання «Чи любиш ти Україну?» Я б не змогла збрехати. На щастя, цього питання не було. Ми перетнули кордон. Здається, тоді у мене з’явилося моє перше сиве волосся.
Чи безпечно в безпеці?
Перше, що я відчула, коли ми перетнули кордон, – полегшення. Тепер я і мої рідні в безпеці. Тут нічого не прилітає, мені не треба прислухатися та намагатися розрізняти звуки, нам не треба ховатися в тому страшному підвалі, мене точно не заберуть «на підвал». Але.
Люди, одягнені в колір хакі, і досі викликають у мене страх. У голові думки: що вони від мене хочуть, куди ховатися, де мій телефон, чи все я видалила, пощастить чи ні. Я не можу сприймати людей, які радіють. Мені хочеться взяти їх за комір пальто й потрясти. І спитати: «Як ви можете жити, коли в нашій країні війна? Чому ви, люди, посміхаєтесь?» Я й досі не можу повернутися до «нормального» життя. Та й не може воно бути «нормальним», поки ми тут. Я дуже хочу в Україну. Я українка. Мій дім там. А люди, які тут, ніколи мене не зрозуміють. Бо вони не знають, що таке окупація та чому я боюся кольору хакі.
Ксенія Мінчук
20.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS