Я Дарія. Мені 18. Я дівчина, яка співає. Зараз живу в Кракові, Польща, а мої батьки в Кривому Розі, Україна. Нас розлучила війна. Мама сказала, що не знає чи повернусь я коли-небудь додому. Ми не бачилися майже 6 місяців.
Я студентка. Навчаюся в Києві. Жила з подругою. Разом винаймали квартиру. Чомусь останніми місяцями перед повномасштабним вторгненням часто думала про те, що б я робила, якщо Росія таки зважилася на нас піти наступом. Мабуть, тому що батько мені казав: «Даша, їдь додому. Скоро щось буде відбуватися погане». Але я не слухала. Концерти, навчання, робота. Не до війни. Але тривожну валізу підготувала.
Шоста ранку. Подруга будить мене і каже: «Вставай. Війна. Війна! Треба їхати». Я не могла повірити. Яка війна? Про що мова? Я спати хочу. Мені на навчання через кілька годин. Продерла очі, зайшла в соціальні мережі. А там… Бровари обстрілюють. В Борисполі вибухи. В Гостомелі вибухи. В Кривому Розі вибухи! Мама, тато! Всюди бомби. По всій Україні вибухи. Телефоную татові. «Пап, що мені робити?» Він сказав їхати з подругою на Західну Україну, бо там наче тихо.
Моя складена тривожна валіза виявилася не такою вже і підготовленого. Я забула все, що могла забути та не взяла нічого, що треба було взяти. Добре, що документи зі мною. Вони мені ще знадобляться. Ми сіли в машину, мовчали, страшно було. З Києва вже виїжджало багато людей. Затори шалені. Почали літати винищувачі. Прям над головою. Дуже низько. Я вжалася в сидіння і чекала. Чекала коли вони почнуть стріляти по нас. Що їм вартує просто чергою розстріляти колону машин? Ми вже знаємо, на що вони здатні. Кляті росіяни. Подумки попрощалася з життям. А вони просто літали над нами, не стріляли. Але цю мить я запам’ятаю на все життя. «Невідворотність». Так я б назвала цю картину, якби вміла малювати та намалювала б її. Попереду авто, позаду авто, зліва авто, справа поле. Всі стоять. Бігти немає куди. Невідворотність.
Ми їхали через Вінницю, Житомир. Всю дорогу бачили чорні стовпи. Жахливо. Все ще не вірила, що це правда. Я не закрила очі ні на хвилину. Боялася щось пропустити. Боялася, що якщо засну, щось трапиться. І я нічого не зможу з цим зробити. Хоча що б я зробила? Я 18-річна дівчина, яка співає. Але тоді я була впевнена, що маю пильнувати кожен рух. Тому всю дорогу це і робила — контролювала.
Ми приїхали до рідних моєї подруги на західну Україну. Вона поїхала за кордон майже одразу, і я жила з її батьками десь 2 тижні. Наважитися на виїзд з країни я не могла. Відчувала себе зрадницею. Як я можу покинути свою Україну?
Мої батьки страшно переживали за мене. Ми не разом — найстрашніше, що було на той час. Але їхати до Кривого Рогу було небезпечно. Там теж були вибухи в перший день. Не має гарантії, що вони не повторяться. Жодного безпечного міста в Україні вже не було. Довго обговорюючи, батьки вирішили, що все ж таки я маю поїхати з України. З моєї рідної, красивої, сміливої України. Я не хотіла. Довго стояла на своєму, але тато мене вмовив. Він сильно переживав. Я відчула це. Їхати самій було страшно. Тому моя мама приїхала через всю Україну з Кривого Рогу до Львова аби перевести мене через кордон. Ми поїхали до Польщі.
Мама не планувала залишатися зі мною. Як би я не просила. Вона збиралася повертатися додому. А я — ні. Я не розуміла як мені тут жити, що робити. Як я тут одна? Не вкладалося у мене в голові. Пам’ятаю як ми сиділи на лавочці. Я плакала. Плакала так довго, що здавалося закінчилися сльози. Мама запевняла мене, що я справлюся. Але нічого не обіцяла. Вона казала: «Даша, я не знаю коли ти повернешся додому. І не знаю чи повернешся ти взагалі. Але так буде краще. Ти маєш бути сильною».
І мама поїхала. Я залишилась зовсім одна. Так, я мала де жити та що їсти. Але не хотілося нічого. Здавалося, мій світ зруйнувався назавжди.
Переламний момент
Якось випадково я потрапила на протест у центрі Кракова. Там було мало людей і я вирішила ходити туди щодня аби їх підтримати. Там читали вірші, співали пісні, розповідали свої історії. І я подумала «А чому б мені не стати частиною цих мітингів? Я можу і хочу бути корисною». Так і стався мій персональний переламний момент. Тепер я зрозуміла, чому я саме тут. Я, 18-річна дівчина, яка співатиме за Україну.
З того часу двічі на день я присвячую себе протестам. В холод і пекло. В дощ і сніг. Ми виходимо на центральну площу Кракова аби розказати, показати, донести людям, що в Україні — війна. Майже пів року війна! Хочеться кричати про це так голосно, щоб весь світ почув. Боляче бачити байдужість в очах. Іноді до нас підходять люди, які взагалі не знають про ті жахи, які відбуваються в наших містах. Як це взагалі можливо? Коли ми їм розповідаємо, вони не можуть повірити. Кажуть: «Цього не може бути в XXI столітті!». Може. Наша Україна у вогні. Кожного дня. Але ми не втрачаємо надію та силу. Ми будемо боротися до останнього подиху. Бо ми — незламні українці.
На мітингах я співаю та допомагаю з організацією. Ми збираємо кошти на потреби нашої армії. Знаходимо запити, збираємо гроші, купуємо що необхідно та відправляємо в Україну. Так ми вже назбирали на близько 25 тепловізорів, шоломи, плитоноски, тактові ножі та безліч всього іншого.
Я взяла участь у понад 300 мітингах. Ця діяльність мене врятувала. Я почуваюся важливою та потрібною. Тепер точно знаю, що я — не зрадниця. Я роблю максимально багато, що можу. Вдячна долі, що колись випадково потрапила сюди. Тепер це моя родина. Родина зі спільною метою — наблизити перемогу.
Протести — це вся моя діяльність. Це забирає весь мій час. Ми постійно придумуємо щось нове. Намагаємось зробити наші мітинги різноманітними. Запрошуємо різних людей. З нами вже співала Аліна Паш, Петро Чорний та гурт Kozak system. До нас приєднувалися волонтери з Британії. Ми мали неймовірну співпрацю з хлопцями, які проїхали велосипедами 2500 кілометрів через 15 міст Європи аби придбати реанімобілі для України. Ми постійно спілкуємось з волонтерами, активістами та просто тими, хто хоче з нами поговорити. Ми вислуховуємо, жаліємо, допомагаємо, даємо поради. Я співаю. Пишу пісню, присвячену нашим героям. А ще навчаюся. Дистанційно. У своїй Україні.
Коли мене питають чого я хочу найбільше в житті, я відповідаю: «Звісно, перемоги». Мені нічого не потрібно, тільки перемога та обійняти своїх рідних. Я вже дуже хочу додому. Розумію, що зараз тут можу зробити більше, ніж там. Але бажання пригорнутися до батьків перемагає раціональність. Щось стискається в грудях, коли уявляю, як ми будемо пити чай на кухні в нашому родинному теплому колі. Як же я про це мрію.
Я мрію пройтися Хрещатиком і заспівати свою пісню. Мрію вдихати повітря вільної України. Мрію обійняти всіх українців і сказати: «Ви неймовірні». А я — Дарія. Мені 18. Я дівчина, яка співає за Україну.
Ксенія Мінчук, Краків – Кривий Ріг
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS