Menu

Дорога до свободи

Російське вторгнення зробило Василівку на Дніпрі для тисяч мешканців Запорізької, Херсонської і частково Донецької областей, готових бігти від окупації в обійми рідної України, не тільки єдиним місцем спасіння, а й територією суворого випробування.

Пройти його вдається не всім. Міський голова Мелітополя Іван Федоров з цього приводу зазначив: «Евакуація нині відбувається досить жорстко у прямому сенсі цього слова. Вчора доставили до лікарні дитину, в якої стався сонячний удар, тому що два дні окупанти не випускали новонароджену з блокпоста. Ми чітко знаємо, що кількість смертей людей, які не дочекалися евакуації, вже сягнула 10-ти».

Олександрі Андрієнко (прізвище та ім’я змінено з міркувань безпеки) пощастило. Попри ризик, неймовірну фізичну напругу і психологічний тиск з боку російських окупантів, їй вдалося дістатися Запоріжжя. Її історія – ще один доказ того, на що здатні українці, аби залишатися вільними.

«Година Ікс» настала несподівано

В окупації вона опинилася, як і всі мешканці Каховського району, 24 лютого – в перші години російського вторгнення. Тож шляхи для виїзду зразу були відрізані і довелося залишитися на території, яку взяли під контроль росіяни. Однак після того, як орки спільно з місцевими колаборантами почали формувати «нову владу», залишатися стало дуже небезпечно, і Олександра змушена була терміново евакуюватися.

«Побувши такий тривалий час в окупації, я зрозуміла, що треба бути готовою до будь-якого розвитку подій. Тож до моменту виїзду вже десь місяців зо два я відслідковувала інформацію в телеграм-каналах про умови евакуації з Херсонської та Запорізької областей. Моніторила перевізників і зібрала дорожню валізу».

Та все ж таки «Година Ікс» настала несподівано, і збори в дорогу були дуже швидкими. Увечері по телефону поговорила зі знайомою, яка також змушена була евакуюватися, а вже вранці разом виїхали в напрямку Запоріжжя.

«Ми з Олею (так звати власницю авто) домовилися, як себе поводити на російських блокпостах та як відповідати на запитання. Бо знали, що нас точно питатимуть, чому ми вирішили покинути окуповану територію. Легенда наша була проста і правдива: їдемо в Запоріжжя шукати роботу. На запитання, чи плануємо повернутися назад, казали: обов’язково, як тільки стабілізується ситуація на Херсонщині. А ось якої стабілізації ми очікуємо, росіяни не уточнювали».

Маршрут довжиною 4 дні

Як для мирного часу він був доволі простий: Каховка – Мелітополь – Василівка – Запоріжжя. Відстань – 375 км, час у дорозі приблизно 3-4 години. Але це в мирний час.

Відстань 150 кілометрів від Каховки до Мелітополя вони проїхали за 3 години, з Мелітополя до Василівки (70 км) – за 2, і це з урахуванням перевірок на блокпостах. А ось 55 кілометрів, які залишилося проїхати від Василівки до Запоріжжя, зайняли 4 дні.

«Перевірки на блокпостах від Каховки до Василівки ми пройшли доволі швидко. За стандартною процедурою з нами ввічливо віталися, а далі згідно з інструкцією перевіряли машину і документи. Насамперед звертали увагу на відмітку з місцем прописки та оглядали багажник і салон машини».

Під час спілкування з російськими військовими дотримувалися головної рекомендації від тих, хто вже перетнув лінію розмежування: говорити максимально правдиво, щоб не викликати підозри і додаткових запитань.

«Оскільки на наркоділчинь чи торговок вибухівкою ми з Олею геть не тягнули, максимум на продавчинь помідорів з Великих Копанів, то всі ці перевірки пройшли доволі швидко. Лише на в’їзді в Мелітополь орк азіатської зовнішності довго нас розпитував, куди і з якою метою ми їдемо, після чого наполегливо порадив влаштуватися працювати в заклади громадського харчування Мелітополя і не виїздити на територію України в пошуках роботи. Він так наполегливо це «рекомендував», що нам довелося повернути в напрямку міста, а потім петляти вулицями Мелітополя, щоб виїхати на запорізьку трасу».

Гроші, довідки і домовленості – не гарантія швидкого виїзду з окупації

В окремі дні під Василівкою збирається понад 5 тисяч автівок і стоять вони в середньому від 3 до 5 днів, а то й більше. Адже нині це єдиний коридор, яким можна виїхати з окупації, і він не зовсім безпечний, бо «сіра зона» періодично обстрілюється росіянами.

«Водій Daewoo Lanos, за яким ми припаркувалися, сказав, що потрібно піти на заправку і записатися в чергу на виїзд. Ще додав: «Обов’язково сфотографуйте список, в якому зареєструєтесь, бо тут чимало ділків і аферистів – одні продають місця в черзі, інші – влазять в евакуаційну колону без запису. Тож потрібно пильнувати і зразу знайомитися з «десяткою».

Біля однієї з АЗС формують колони на виїзд, перевіряють документи, машини, оргтехніку і телефони. Тут транспорт стає в чотири колони: загальну, пільгову, платну і окремо вантажні авто. Одного дня була ще й п’ята колона – з бусів, бо їх зібралося чимало.

З платною колоною все зрозуміло: заплатив – проїхав. Але сталого тарифу немає. Він змінюється в залежності від платоспроможності тих, хто вирішив пришвидшити свій виїзд. Якщо один день розцінки коливалися від 100 до 300 доларів з машини, то наступного піднялися до 500 доларів.

«Але ні довідки, ні гроші не є стовідсотковою гарантією, що ви проїдете блокпости у Василівці за один день. Все залежить від настрою росіян. Ми стояли в черзі 4 дні, так от перших два дні пільгових і платних виїздів не було – оркам зіпсували настрій».

Як антисанітарія і примхи погоди стали додатковим випробуванням для біженців

Щоденно під Василівку приїздять тисячі людей і саме вони залишають «продукти своєї життєдіяльності» та сміття – просто на узбіччі дороги і довкола розбитих та розграбованих АЗС і супермаркетів.

«Тонни гниючого і смердючого сміття та суцільний громадський туалет без поділу на «Ж» і «Ч» – це найперше, що побачили та «унюхали», заїхавши на територію WOGівської заправки. І все це на фоні південної спеки, коли температура повітря сягає 45 градусів, а від розпеченої сонцем бруківки пашить жаром як від добряче розкочегареної плити. Сховатися в тіні поодиноких дерев чи лісосмуг вздовж узбіччя дороги неможливо – там суцільний громадський туалет».

А ось кондиціонери, якщо вони були в машинах, ніхто не вмикав – економили пальне. Люди не знали, що очікує їх попереду, а взяти з собою в дорогу росіяни дозволяють лише 20 літрів пального. Тож щоб хоч якось знизити температурний градус у машинах, їх зверху накривали ковдрами, простирадлами, шматками поліетилену чи фольгованою плівкою.

«Ми з Олею, як і більшість біженців, ховалися від спеки в тіні своєї машини і протягом дня слідом за тінню переміщатися довкола автівки, щоб уникнути палючого сонця. А сонцезахисні креми, які ми прихопили з собою, виявилися недієвими і не врятували від сонячних опіків. Як і не допоміг крем від укусів комарів та комах, які хмарами літали над купами гниючого сміття».

Сон, що перетворився на тортури

Вони спали в «райських умовах», оскільки в машині їхали вдвох, тож і місця для сну було більш ніж достатньо. У сусідів по стоянці такого «комфорту» не було.

«Пасажири «Ланоса» – водій та його дружина спали просто неба на бруківці поряд з машиною, а в автівці лягли двоє їхніх дітей і улюблениця сім’ї кицька Бася. Четверо пасажирів «Славути» змушені були спати сидячи в авто, а їх дві собаки – на вулиці поряд з машиною. Водій, який взявся перевезти двох жіночок і їх чотирьох дітей (з них двоє – з інвалідністю), всю ніч сидів за кермом свого авто, а дітей поклали спати: двох – у салоні машини, двох – у багажнику».

Мамам місця не було, тому вони всю ніч ходили неподалік машини, а потім вдень по черзі лягали в автівці передрімати, адже заснути в жахливу спеку і коли потрібно весь час наглядати за дітьми, було неможливо.

Пасажири автобусів всю ніч сиділи на своїх місцях. Бабуся з рейсового «Мерса» лягла на узбіччі неподалік буса. На неї наткнувся наш песик, коли вночі побіг шукати туалет.

І це лише декілька прикладів ночівлі біженців на цій заправці. Наступні три ночі вони провели на іншій – там, де вже формувалися колони на виїзд.

«По обидві сторони від АЗС машини вишикувалися рядами по 10 авто в кожному. Вночі всі були в автівках, адже спати на вулиці росіяни заборонили. А під час комендантської години поміж машинами ходив військовий патруль. Мабуть, тому ночівля на заправці WOG здалася нам доволі комфортною порівняно з БРСМ».

Вода на вагу золота

Тих, хто зібрався виїхати з окупованої території через Василівку, в телеграм-каналах про виїзд попереджають про необхідність зробити запаси питної і технічної води. Бажано брати воду заморожену, щоб вона довше була холодною, з розрахунку 10-12 літрів на людину. Але, як з’ясувалося, навіть такої кількості води надовго не вистачає.

Лише один раз за чотири дні росіяни привезли бочку технічної води. Далі довелося добувати воду в прямому сенсі цього слова.

«Розбитний хлопчина років десяти з сусідньої машини провів детальне обстеження території і сказав, що водії автобуса показали, де можна взяти воду, але пити її не можна, хіба що помити руки. Виявилося, що воду діставали з пожежних водойм за заправкою, які знаходилися поряд з купою сміття. До залізних люків, що прикривали ці пожежні водойми, прикрутили по кілька метрів зв’язаних між собою шматків дроту і прикріпили обрізані пластикові пляшки, щоб ними черпати воду, яка була масною від бензину».

Той, хто мав готівкові кошти, міг собі дозволити купити і поїсти, і попити. Та для людей, які виїздять з окупації і витратили останні кошти на переїзд, купити гарячий обід – задоволення не з дешевих. Бо в більшості випадків люди виїжджають цілими сім’ями. І щоб три рази на день родина з чотирьох осіб могла поїсти, потрібно витратити мінімум 1200 грн. Тож більшість тих, хто їде через Василівку, беруть їжу з собою. Її заморожують і охолоджують, щоб вона якомога довше не зіпсувалася.

У відповідь – тиша

Нарешті після двох днів поневірянь під Василівкою прийшов російський офіцер і сказав, що їх «десятка» машин може готуватися до виїзду.

«Вже о 7-й ранку ми стояли в колоні, сформованій на виїзд. У нас кілька разів перевірили документи та згідно зі списком звірили наявність машин у колоні. Попередили, що потрібно віднести на перевірку на сусідній блокпост ноутбуки і комп’ютери. А тривала така перевірка від 10 хвилин до години».

Однак навіть після виконання всіх цих вимог того дня росіяни випустили на Запоріжжя лише 30 автівок, і вони знову залишилися ночувати на заправці.

Ранок четвертого дня. Знову наказ підготувати на 7-му годину машини на виїзд. Однак минає година, дві, три – руху ніякого. Чому не випускають транспорт, ніхто не знає. Об 11-й приходить російський офіцер і каже, що потрібно прибрати узбіччя і роздає водіям сміттєві мішки. Дві години чекаємо, поки вони прибирають узбіччя. Далі на блокпосту обідня перерва, а ми знову чекаємо, бо начебто військовий комендант сказав, що колону випустять о 17-й годині.

Нарешті ми рушили, але проїхали недалеко – стали вздовж узбіччя траси на чергову перевірку. Надійшла команда викласти всі валізи, сумки, пакунки, коробки – все, що є в машинах і автобусах, – на узбіччя дороги для перевірки.

Ще більше години під палючим сонцем, і нарешті колона рушила. Попереду був зруйнований міст через річку Карачокрак і об’їзна дорога через «сіру зону».

«Нам певною мірою пощастило, адже ще тиждень тому після потужної зливи ця дорога була непроїзна, а ми здолали цю небезпечну ділянку ґрунтової дороги майже без пригод. Нарешті 30 кілометрів «сірої зони» залишилися позаду, а попереду, хоч і подекуди розбита вибухами, траса на Запоріжжя – короткий відрізок шляху до нашої свободи, до України».

Таким побачила Запоріжжя через вікно автомобіля

Віта Копенко
11.09.2022