Нещодавно у Празі єврокомісар з внутрішніх справ Ільва Йохансон заявила, що з початку повномасштабної війни до Євросоюзу в’їхало 6,7 мільйонів українців. І хоча більше за всіх прийняла Польща, в розрахунку біженців на душу населення найважче дісталося Чехії. Вже потім Польщі, Естонії, Литві, Болгарії, Латвії.
Через те, що люди все частіше повертаються додому в Україну, статистика потрохи змінюється. 3 мільйони людей, що раніше знайшли прихисток у Європі, її вже покинули, і ця тенденція розвиватиметься. Справа не лише в тому, де навчати дітей з 1 вересня. Рівень загрози у порівнянні з першими місяцями вже не такий і масштабний – звузився до кількох регіонів. До того ж, в українських жінок відчувається втома. У лютому мало хто з них міг уявити, що це триватиме так довго. І все ж таки, у кожної причина своя.
Рятуючи дітей
Оксана Трокоз зустріла війну в рідному Житомирі. 24 лютого, коли росіяни вдарили по військовому аеродрому поблизу міста, друг її чоловіка подзвонив і довго переконував їх терміново їхати до нього в Польщу. Але на той момент у них навіть думок таких не було. Навіть коли повітряні тривоги стали дуже частими, вони сиділи то в коридорі, то у ванній і нікуди не хотіли їхати. Однак все змінилося на десятий день війни. Тоді росіяни розбили житлові будівлі поблизу Житомирської міської лікарні і пологового будинку, а потім ракетним ударом знищили гімназію в центрі міста.
«Настав момент, коли мені захотілося терміново вивезти дитину у безпечне місце. І 5 березня ми з мамою та сином поїхали до Польщі. Завдяки волонтерам і друзям наша дорога була швидкою і комфортною. Вже ввечері того ж дня ми оселилися в селі Копана за 40 кілометрів від Варшави, у будинку літньої пані. В евакуації ми прожили три місяці, якщо точно, то 91 день. Ми були вражені турботою поляків. Підтримка відчувалася щомиті. Ми навіть не розраховували на таке: житло, турбота, доступ до соціальних послуг. Це – безцінно. Польща назавжди у моєму серці», – каже Оксана.
Після евакуації, згадує жінка, найскладнішим було переключитися в режим «ти у безпеці». Жінка постійно читала новини, слідкувала за повітряними тривогами у Житомирі, і спершу було важко навіть заснути у ліжку в піжамі, бо постійно здавалося, що от-от доведеться бігти в укриття. Для її мами труднощі полягали в мовному бар’єрі, сама ж Оксана користувалася перекладачем або спілкувалася англійською, де це було можливо. Але вже за декілька тижнів почала добре розуміти польську і навіть вживати деякі слова.
У населеному пункті, де вони жили, немає підприємств, фабрик, заводів, офіційну роботу жінка там не знайшла, але працювала дистанційно в українських проєктах. Тут її підтримали роботодавці і колеги, які робили для Оксани м’які дедлайни і постійно підтримували. Але все одно питання «Як бути далі?» нікуди не зникало. Зокрема, де саме бути – у безпечній Польщі чи рідній Україні.
Оксана з мамою декілька разів обговорювали повернення додому, але тоді починалися масові ракетні удари по центру і заходу України, і вони відкладали поїздку до більш безпечних часів. Але одного ранку жінкам подзвонили родичі і сказали, що бабуся в реанімації – складний інсульт. Не роздумуючи, вони виїхали того ж вечора і вже вранці були вдома. На жаль, вночі, коли були на польському кордоні, дізналися, що бабуся померла.
Після похоронів Оксана з мамою та сином залишились в Житомирі. Вони намагаються жити, як до війни. Після всього пережитого такі звичайні справи, як родинна вечеря, домашні клопоти, дитячі ігри сприймаються гостріше, від них отримується небачене раніше задоволення. Аналогічні емоції викликають виходи на роботу, спілкування з колегами. Життя псують тільки ракети й повітряні тривоги, від яких хочеться сховатись. Але після повернення Житомир не зазнавав обстрілів, тому жінка не планує нікуди виїжджати, якщо так буде й надалі.
«Дуже часто я дякую ЗСУ і Богу, що нам є куди повертатися. Таким людям, як я (хто виїжджав від страху за дитину і має куди повертатися), мабуть, перед поверненням потрібно «набутися» в безпеці і зважитися на повернення. Для цього будуть доречними проєкти з пошуку роботи або самозайнятості, щоб люди мали можливість заробляти і підтримувати економіку. У решті питань ми неодмінно вистоїмо, зруйноване відбудуємо і, без будь-яких сумнівів, переможемо у цій війні», – говорить Оксана.
Повернення жінки додому було радше вимушеним, спровокованим складними життєвими обставинами. Але через них прийшло усвідомлення нової реальності, розуміння, що в такій ситуації можна жити, до неї можна прилаштуватись, наскільки взагалі можливо прилаштуватись до воєнних дій. Тим, хто їхав від обстрілів, страшніше повертатись, ніж тим, хто їх не зазнав. Проте специфіка цієї війни така, що з ракетними ударами можна зіштовхнутись і після повернення додому.
Добре там, де ти хочеш бути
Одеська область є одним із регіонів, що перебувають під постійною загрозою. Тому жителька Чорноморська Наталя Сєроченко поїхала з рідного міста на початку березня. «Тривожний» рюкзак був зібраний з перших днів війни, але евакуацію постійно відкладали. Наталі довелось їхати з молодшими дітьми, дочками 10 та 15 років. Чоловік та син, якому на момент війни виповнилось 18, залишались вдома. Виїжджали за кордон двома машинами та трьома «сім’ями», загалом троє жінок та шестеро дітей віком від 6 до 15 років. Вибір припав на Болгарію, бо там була можливість побути біля звичного моря, подихати свіжим повітрям та відпочити. До того ж, там на перших порах не було біженців. Планувалося, що жінки повернуться за два тижні, коли все стихне.
«Особисто у мене страху не було, як і бажання їхати. Вважала і вважаю, що разом всі складнощі перенести легше. Але розуміла, що так буде морально простіше чоловікові, він зможе зосередитися на роботі та волонтерстві, не думаючи, де ми і що з нами. До того ж діти були в дуже пригніченому стані, вони дійсно були налякані, постійно гортали стрічку новин та розповідали, хто з однолітків куди поїхав. Тож, як і більшість мам, їхала заради дітей і сподівалася, що зможу бути корисною на місці як волонтер», – згадує Наталя.
До Болгарії вони дісталися за два дні з ночівлею в Румунії. Це був перший переїзд Наталі за кермом на такі відстані, раніше то були максимум 30 кілометрів від Чорноморська до Одеси. Було важко і фізично, і морально. Не вмикався роумінг, довгий час доводилось бути без зв’язку зі своїми. Зі своїми супутницями блукали разом із GPS, намотували зайві десятки кілометрів, їхали в темряві на габаритах та ще багато чого. У Сонячний Берег приїхали ввечері – як у фільм жахів про зомбі потрапили. Місто було абсолютно порожнє і темне – жодного ліхтаря, жодної вітрини магазину, жодного працюючого світлофора. Там працював єдиний готель, що відкрився, мабуть, для українців, тому й вдалося забронювати місця на «Букінгу». Загалом там було 6-7 українських автівок і один освітлений поверх.
«У готелі ми прожили п’ять днів, шукаючи житло на місяць. Знайшли закритий готельний комплекс без зірок, господар погодився нас заселити. Було надзвичайно холодно, адже приміщення не пристосовані для проживання не влітку, та ще й надворі був невластивий для Болгарії холод. Місяць ми постійно обігрівалися кондиціонером, спали під трьома ковдрами у термобілизні. Поступово до нашого готелю підтягнулися ще кілька родин із Чорноморська – у дітей з’явилася велика компанія. Ми не оформлювали прихисток, не користувалися ніякими пільгами, тож могли перебувати у Болгарії 90 днів. Спочатку поїхала додому одна родина, потім друга. За три дні до завершення 90-денного терміну ми повернулися додому», – розповідає Наталя.
Дорога додому минула в піднесеному настрої. Четверо дітей в автівці – тож на всіх митницях та потім блокпостах їм просто махали «проїжджайте». Перша ніч удома зустріла родину тривогами та вибухами, але саме тут вони, попри все, почуваються впевненіше. На думку Наталі, щоб українці поверталися додому, в них мають бути на це причини. Ті, хто не мав тут родини, кохання, роботи, хто хоч інколи думав про те, щоб змінити країну, навряд чи вже повернуться, – таке враження в неї склалося від спілкування зі знайомими. Але безліч українок зрозуміли переваги життя в нашій країні – кваліфіковані майстри, цілодобові крамниці в одному кроці від дому, де б ти не жив, електронні послуги, лікар телефоном та багато іншого. І що добре точно не там, де нас немає, а там, де ми хочемо бути.
Марія Шевчук, Одеса
10.07.2022