Menu

Григорій Цимбалюк: «Ми не маємо права забути»

Багато українських письменників та культурних діячів доєдналися до оборони країни. До лав Тероборони долучились режисер та письменник Олег Сенцов, автор документальної книги про Василя Стуса, історик Вахтанг Кіпіані, письменники та видавці брати Капранови.

До лав ЗСУ вступив письменник Артем Чапай. Повернулися на фронт і військові письменники – Валерій Маркус (Ананьєв), автор книги «Сліди на дорозі», та лауреат Книги року BBC 2020 за твір «Юпак» Сергій Saigon. Письменник-ветеран Артем Чех вступив до лав Тероборони. Віталій Запека, автор антивоєнного роману «Цуцик», також пішов до військкомату в перший день війни.

Хто своєю творчістю, а хто – водночас і зі зброєю в руках, дають відсіч ворогам, надихають людей, підіймають дух суспільства, закарбовують перебіг буремних подій та фіксують щемкі історії.

Про роль слова, творчість в умовах війни та власний досвід перебування у зоні бойових дій розповідає житомирянин Григорій Цимбалюк, член Національної спілки письменників України, головний редактор журналу «Світло спілкування».

– 2014 рік та 2022-й. Чим відрізняється війна тоді і зараз?

– З серпня 2014 року я пішов добровольцем. Де тільки мені не довелося бути. Мав багато шансів загинути. Але Бог беріг.

Тоді війна була локальною. Таке враження виникало, що є дві України: одна танцює, друга – воює. У той час був жах щодо матеріального забезпечення військ. Не вистачало озброєння і взагалі елементарного, навіть ложок, не було чим їсти – ситуація була жахлива. Тоді була маса людей, які заважали воювати. Що тоді, що зараз дивували волонтери. Вони робили величезну роботу. Це святі люди – я перед ними схиляю голову.

У 2015 році я звільнився зі Збройних Сил. Зараз ситуація з матеріальним забезпеченням і озброєнням значно краща. Я був шокований, що стільки вмотивованих людей добровільно, самостійно прийшли у військо. Були черги до військкоматів. Саме вмотивованість – найголовніший чинник, який робить армію непереможною.

Місяць стояв на блокпостах. І що можу сказати? На перших порах було дуже важко. Водночас відчувалося, що в людей була висока відповідальність, настрій перемогти. Абсолютна тверезість, жодного алкоголю.

– Коли письменник перебуває на передовій – чи є можливість і натхнення до творчості?

– Писати не було можливості, бо власного простору у тебе немає, ти собі не належиш. Але була можливість читати. Ми охороняли склад боєприпасів. Абсолютно випадково на розбитому підприємстві, де ми перебували, я виявив шикарну бібліотеку. Це для мене була віддушина і дивина, що тут може бути така книгозбірня! Коли надійшло повідомлення, що нас накриють, адже вороги знищували боєприпаси в першу чергу, там залишилося кілька чоловік – наше відділення. Я був один на другому поверсі. Читав Бальзака, Цвейга, був зі своїми книжками наодинці. Знайшов розкішний томик біографії Шевченка – взяв його собі на згадку, бо там він пропаде. А поруч, під боком, зберігалися сотні тонн боєприпасів. Саме тоді у мене було відчуття власного простору на війні (адже чим більший досвід у тебе за плечима, тим більше ти його потребуєш на війні). У такі моменти я міг читати! Я був щасливою людиною. І можу сказати, що життя не закінчується, поки в тебе є гарна книжка.

– Сьогодні війна зачіпає усі сфери, у тому числі й інформаційну та мистецьку. На Вашу думку, чим у цій борні є слово і якою є роль літераторів?

– Сьогодні слово – це зброя. Зброєю є і правда. Бо дуже важливо, щоб саме у цей час, по гарячих слідах, було зафіксовано, зокрема письменниками, всі ті перипетії, що відбуваються. Аби завтра не прибрехали, все не стало якоюсь казочкою. Особливо було важко вистояти в перші місяці війни, щоб правда дійсно була правдою. Це один аспект.

Також слово – це ще й надія. Люди, які причетні до письма, до медіа, мають давати іншим надію, щоб у кінці тунелю було світло. Маємо бути оптимістами навіть у важкій ситуації. Ми повинні молитися за тих, хто там (на передовій – авт.). Молитва – це потужна сила і величезна оборона.

Слово – це ще й пам’ять. Ми не маємо права забути. Мусимо фіксувати кожен крок тих людей, які віддали життя за Україну. У цьому сенсі збереженням пам’яті для мене є журнал «Світло спілкування». У його рубриці «Житомирський мартиролог» розповідаємо про видатних людей, які відійшли у Вічність. Це надзвичайно відповідальна і щемка рубрика.

– Розкажіть, будь ласка, про літературно-мистецький журнал «Світло спілкування». Коли він почав виходити, які теми висвітлюються на сторінках видання?

– Журнал «Світло спілкування» виходить з 2003 року. Його першим редактором був світлої пам’яті Сергій Черевко. З 2005 року я редагую журнал за наполяганням Євгена Концевича. Які теми видання? Сьогодні центральна тема – війна. Також морально-етичні теми, краєзнавство. Журнал дуже різноплановий. Життя саме диктує теми і вносить корективи. Щось додають автори.

У лютому 2022 року вийшов ювілейний, 30-й номер «Світла спілкування». А 12 листопада цього року ми презентували вже № 31. Був час, коли місцева влада нам фінансово допомагала. Траплялися випадки, що ми видавали журнал власним коштом, зверталися до авторів і небайдужих людей, меценатів. Зараз я працюю над наступним номером і впевнений: він обов’язково вийде.

– Григорію Миколайовичу, Ви настільки продуктивно займаєтесь творчістю, що практично щороку у Вас виходить друком книга. Поділіться, будь ласка, коли Ви встигаєте писати?

– На все є час, головне – вміння працювати системно. Я не лежу і не думаю, як та що робити, а встаю і роблю. Прокидаюся близько четвертої ночі. Годину в день відводжу на спорт для підтримки форми.

Зараз готові до друку три мої книги (проза, воєнна проза і публіцистика) і працюю над журналом.

– Чи уявляли Ви собі, що буде по закінченню війни? Яким буде день Перемоги України?

– Перемога буде одним із найсвітліших днів нашої історії – величної і трагічної. Це, мабуть, буде найвеличніша перемога. Ніхто не має сумнівів у тому, що вона настане. Бо ми – непереможні! Адже воюємо на своїй землі, за свою свободу!

Ольга Бортнікова, Пулини

5.12.2022