«Усі ми знали, що війна неминуча. Капіталістичне оточення єдиної у світі країни соціалізму змушувало нас бути настороженими і завжди готовими до відбиття нападу. Перемога фашизму в Німеччині, завоювання Гітлера у Центральній та Західній Європі створювали безпосередню загрозу нашим західним кордонам. І, тим не менш, якось не вірилося, що війна виникне так несподівано, що ворог виявить таку підступність, хоча від фашизму іншого не можна було й чекати», – згадує у своїй книзі «З прожитого та пережитого» Семен Кривошеїн.
Тоді біда на Херсонщину прийшла із Заходу. 9 вересня гітлерівці прорвали фронт на Каховському плацдармі і до середини вересня окупували північний схід Херсонщини, включаючи Генічеськ. Далі гітлерівські війська розгорнули наступи на Мелітополь та на Крим.
Шукаючи порятунок люди бігли на схід. Пройшов 81 рік, і херсонці біжать в зворотному напрямку. Привид Гітлера повернувся.
Після вторгнення російських військ уже до обіду 24 лютого були заблоковані всі основні автошляхи на лівобережжі Херсонської області. Хто до цього часу не встиг виїхати кудись подалі на безпечну територію, опинився в міцному «кільці» окупантів.
Виїхати не встигли майже всі місцеві жителі. А 1 березня окупанти на бронетранспортерах прорвалися до Херсона і почали просуватися по правобережжю Херсонщини. Після цього виїжджати на підконтрольну українському уряду територію десятки тисяч херсонців могли лише через лінію фронту, ризикуючи потрапити під обстріли і залишити своє майно на одному з численних російських блокпостів.
Проте залишатись на тимчасово окупованій території було ще небезпечніше. Адже з перших днів росіяни влаштували справжній терор. Вбивства і викрадення місцевих жителів, мародерство на Херсонщині не припиняються ані на день. Попри те, що жертвою загарбників може стати будь-хто, до головної групи ризику входять громадські активісти, журналісти, представники органів місцевого самоврядування, колишні військові, а також освітяни.
Про те, яким було життя в окупації і як їй вдалося виїхати на підконтрольну територію, погодилась розповісти директорка одного з навчальних закладів Херсонської області. Назвати своє ім’я і з якого вона міста жінка побоялась, оскільки в окупації залишаються її рідні.
«Місцева влада була дуже розгублена»
«Війна для мене почалась біля 5-ї години ранку 24 лютого. Ми прокинулись від сильних вибухів: спочатку один, а за 5-10 хвилин ще один. Я зрозуміла, що почалась війна, але намагалась себе заспокоїти: «Ні, може, це щось інше. Може, я щось собі вигадую». Але дуже скоро з’явилась інформація, що подібні вибухи лунають по всій Україні. І я вирішила, що потрібно щось робити. В першу чергу – зв’язатися з рідними і допомогти тим людям, які зі мною працюють.
Усім працівникам нашого закладу ми дозволили в той день не виходити на роботу і рекомендували залишатися вдома зі своїми близькими. Сама ж я о 7:30 ранку пішла на своє робоче місце. Бо знала, що під час воєнних дій потрібно обов’язково ліквідувати деякі документи, які можуть зацікавити окупантів, і вивезти якісь цінні речі. Хоча якихось інструкцій щодо цього мені ніхто не давав.
Страху не було, але була тривога. Я переживала, що чогось не зможу зробити або передбачити. Обдзвонила знову всіх, кого могла, і закликала зробити по можливості запаси бензину, ліків, продуктів і готуватися до евакуації. Обдзвонила всіх знайомих, особливо самотніх людей, питала, як вони там тримаються, говорила, що потрібно робити. Зателефонувала своїм друзям на заході України, де тоді було ще все спокійно. Вони одразу ж запросили мене переїхати до них. Я розуміла, що рано чи пізно доведеться це зробити. Але в той день ще відганяла таку думку, бо була надія на диво. На українську армію. На людей. Та й кинути все я просто не могла.
Наша місцева влада тоді була дуже розгублена. Здається, вона не розуміла, що існує певний порядок дій у воєнний час. Знаю, що в деяких структурах діяли більш злагоджено і чітко: знищили важливі документи, які містили дані про співробітників. На жаль, у нас цього не зробили. Думали, може, якось минеться. «Може, орки не зайдуть, може, вони будуть до нас більш лояльними». Але цього не сталося, жодної лояльності окупанти до нас не проявили.
Через втрату дорогоцінного часу багато що не було зроблено, тому важливі списки потрапили до рук окупантів. У результаті від цього постраждали наші люди: когось викрадали, когось катували, когось грабували. А цього могло б і не бути, принаймні, в таких масштабах. Відсутність чіткого плану дій у місцевої влади з приходом окупантів призвела до великої біди.
Чому так сталося? На мою думку, через легковажність. Усі ж прекрасно все розуміли. Але місцева влада продовжувала заспокоювати людей: «Все під контролем. Без паніки». За відсутності плану дій мені та іншим моїм колегам доводилося діяти на свій страх і ризик, під власну відповідальність. Ми не знали, чи правильно діємо, але намагались хоч щось робити, хоч якось підтримувати та спробувати захистити наших людей».
«Після «відсторонення» мера терор посилився»
«У житті мого міста все змінилося, коли окупанти «відсторонили» мера і призначили своїх ставлеників.
Одразу після цього посилився терор. По всьому місту з’явились блокпости з російськими військовими. Хоча вони більше нагадували хаотичні набіги монголо-татар: пересувались по всьому місту і то тут, то там зупиняли перехожих та проїжджаючі машини.
Зупиняли багатьох, людей «шмонали» дуже жорстко. Когось забирали «на підвал». Це було страшно. Я бачила це на власні очі. Бачила, як плакали матері, благаючи не забирати їхніх синів, як вони падали на коліна. Бачила, як проводили обшуки у місцевого «атовця». Страшно було через те, що ти нічого не можеш зробити і боїшся навіть вийти на вулицю. Постійно доводилося виглядати і озиратися: чи встигну добігти до магазину, чи загрожує мені небезпека? Залишатися в таких умовах було нестерпно.
Коли я добиралась до роботи, то старалась не користуватися громадським транспортом. Швидко йшла пішки якимись закутками, дальніми вуличками. Така дорога була втричі довшою, ніж зазвичай, але так я намагалась не потрапити «на очі» оркам. Бо на роботу треба було виходити, треба було підтримувати людей. Було дуже важко: грошей нема, ліків ніде нема. Головне, що гнітило – нерозуміння, що робити далі. І безвихідь: а якщо щось станеться зі здоров’ям, а якщо десь натрапиш таки на росіян? Я не знала, що робити в такому випадку. Звернутися по допомогу було ні до кого. Ми всі були абсолютно беззахисні. Розуміла, що в разі чого окупанти тебе просто доб’ють.
Це морально важко для кожної людини – розуміти, що ти нічим не зможеш допомогти своїм друзям, рідним, якщо у тебе на очах когось заберуть. Нічим…
З перших днів окупанти почали грабувати. Розбивали обладнання в Центрах надання адмінпослуг, грабували магазини. Я сама бачила потрощені магазинчики, з забитими деревом вікнами, розбитими вітринами.
Я розуміла, що «всі мости вже спалені» і потрібно виїжджати. Про це ж питали багато моїх колег. Я їм говорила свою думку, але не нав’язувала її, бо вважала, що кожен повинен самостійно приймати рішення про виїзд.
Частині колег вдалося виїхати. Але частина залишається там, в окупації. Хтось уже в віці і не має грошей на виїзд, хтось не може залишити своїх старих хворих батьків. Але я досі намагаюся з усіма ними підтримувати зв’язок, намагаюсь їх підбадьорити, допомогти. До нашої перемоги треба дожити».
«День, коли ми побачили наших військових, був найщасливішим у моєму житті»
«Коли окупаційне кільце почало стискатися і росіяни поставили у нас своїх гауляйтерів, я зрозуміла, що рано чи пізно за мною прийдуть. Бо я знала, що співпрацювати з ними не буду, а за це мене очікує в кращому випадку «підвал», в гіршому – фізичне знищення. Довелося виїжджати.
Перед цим намагалися виїхати на підконтрольну українську територію наші друзі. Їм вдалося це з величезним трудом. Але як би це не було важко, головне, що це виявилось можливим. Так, для цього на свій страх і ризик треба проїхати через лінію фронту. Шанс був. І ми наважились. Дякуючи Богу, за один день ми проїхали цей шлях.
День, коли ми потрапили на перший блокпост з українськими військовими в «сірій зоні», був найщасливішим у моєму житті (плаче). Звісно, ми їм тоді дуже сильно заважали своїм проїздом, однією своєю присутністю, вони просили їхати швидше. Але коли ти розумієш, що перед тобою стоїть рідна людина, яка не скалить зуби, не принижує, не вимагає гроші або ще чогось, не шантажує, а просто посміхається, обнімає і бажає хорошої дороги, – це не можна передати ніякими словами (плаче).
За першим нашим блокпостом ми вже летіли немов на крилах, з піднесенням, на неймовірному позитиві. Всюди нам пропонували допомогу. Питали, що нам потрібно. Відмовлялися від наших гостинців: «Не треба нам шоколадки, ми вас самі можемо пригостити». Емоції у нас зашкалювали. Я ніколи цього не забуду.
Коли ми пізніше не встигали до початку комендантської години доїхати до місця ночівлі, нам допомогли якісь незнайомі люди з вулиці. Спитали, скільки нас, і всі три наші машини, в яких було 12 чоловік, допомогли доправити до потрібного місця. Спитали, чи є у нас одяг, чи є що поїсти. Ніколи не забуду, як ми зупинилися на нічліг у Вінниці. Один перехожий помітив наші розгублені обличчя і сам підійшов, спитав, чи потрібна якась допомога. Ми сказали, що шукаємо, де переночувати. Він допоміг, нас заселили, дали свої контакти, щоб ті, хто їде за нами, теж мали де переночувати».
«Яка моя головна мрія?»
«Вже кілька місяців я з родиною живу далеко від рідного дому. І мрію, як і всі, про перемогу. Але також мрію, щоб усі, хто перебуває у полоні, страждали якомога менше. Щоб вони вижили. Щоб поруч був хтось, хто може їм допомогти. Щоб усі вони і всі, хто зараз залишається на тимчасово окупованій Херсонщині, дожили до нашої перемоги».
Фото Олега Батуріна
Олег Батурін
16.07.2022
Матеріал підготовлений у рамках спільного проекту Українського кризового медіацентру та Естонського центру міжнародного розвитку “Протидія дезінформації на півдні та сході України” за підтримки Європейського Союзу.