З 1 січня 2025 року завершилася дія україно-російської угоди про транспортування російського газу до країн Європи. Цей крок розірвав останню пуповину енергетичної залежності України від Москви.
Маніпуляція поставками та цінами на газ є одним з найдавніших кремлівських інструментів гібридної війни. До прикладу, в 2010 році, за часів президентства Віктора Януковича було ухвалено так звані “Харківські угоди”, згідно яких термін перебування Чорноморського флоту РФ в Сімферополі продовжувався на 25 років. Ця угода була відверто невигідною для України. Саме тому аби “підштовхнути” її укладання було задіяно “газовий” аргумент – частиною домовленостей було зниження російським Газпромом ціни, за якою газ продавався Україні. В 2014 ця угода зіграла фатальну роль в ході анексії Криму.
У відповідь на початок повномасштабного вторгнення в Україну, ЄС наклав санкції на російський енергетичний ринок. Були встановлені цінові обмеження на барель російської нафти та логістичні перешкоди торгівлі нафтою та газом. У відповідь Кремль наростив тіньовий флот, що дозволило російській економіці отримувати допінг у вигляді нафтогазових доходів впродовж трьох років повномасштабної війни.
Водночас Кремль наростив інтенсивність пропаганди та залякувань західних аудиторій, культивуючи страхи щодо енергетичної кризи у світі. Впродовж 2022-23 років одним з ключових кремлівських наративів, спрямованих на Європу, було твердження, відповідно до якого російські газ та нафта не мають альтернатив та є єдиним порятунком від замерзання взимку і зупинки промисловості.
Кремль малює американський слід
Кремль активно просуває конспірологічну теорію, згідно якої транзитну угоду було завершено для того, щоб США мали можливість монополізувати ринок газу ЄС. Деякі “експерти” припускають, що подібна змова є способом для України і надалі отримувати військову допомогу. Таким чином, наратив про економічну вигоду Америки підкріплюється звинуваченням Заходу у тому, що у полномасштабному вторгненні винними є країни Заходу, а не Росія.
Насправді завершення транзитної угоди є закономірним кроком з боку України. Після початку збройної агресії Росії у 2014 році, Київ став на шлях відмови від російських енергетичних продуктів. З листопаду 2015 року Україна закуповує газ виключно на європейському ринку та займається розробкою власних родовищ. Продовження транспортування російського газу територією України було, значною мірою, обумовлено зобов’язаннями, які Україна мала перед європейськими країнами.
Історія щодо потенційного залучення США виглядає відвертим “натягуванням сови на глобус”. З огляду на те, що вивільнення потужностей та транзитних труб є економічною можливістю саме для України. До прикладу, Володимир Зеленський у своєму інтерв’ю для Bloomberg розглянув можливість транспортувати газ з інших країн. Також транзитні шляхи можна використовувати для транспортування інших сполук, таких як біометан та водень, або застосувати для альтернативних потреб (наприклад, використати у електроенергетичній сфері).
Альтернативні шляхи
Ще одним наративом, який має завірити оточуючих у контрольованості ситуації, є наявність у Росії альтернативних шляхів транспортування газу. Нехтуючи наявністю міжнародних санкцій, Москва шукає потенційних посередників у майбутніх газових угодах. Однією з найбільш популярних кандидатур є Туреччина, за якою слідують Сербія та Білорусь. Кремлівські пропагандисти запевняють, що завдяки новим шляхам збуту, Росія зможе не лише утримати рівень експорту газу на звичному рівні, але й збільшити його у майбутньому.
При цьому, нарощування потужностей та навіть можливість підтримувати кількість транспортованого газу на тому ж самому рівні є сумнівним, адже Турецький потік має меншу пропускну спроможність і вже заповнений “під зав’язку” газом, що постачається до Туреччини та країн Балканського півострова та Центральної Європи.
Частина російських пропагандистів спекулює також на темі розморозки Північних потоків та використання їх в обхід України. Подібний крок з боку Німеччини виглядає малоймовірним, оскільки лідери партій, які мають найвищі шанси сформувати коаліцію після лютневих вибори, публічно визнали, що газогін насправді є інструментом геополітичного тиску на найбільшу економіку ЄС. Звісно, в особі ультраправої політсили Альтернативи для Німеччини Кремль має союзника в питанні відновлення енергетичної залежності Берліну від Москви. Однак, як справедливо відзначає Крістоф Галсер, аналітик норвезької дослідницької компанії Rystad energy, станом на зараз у Німеччині немає “політичного консенсусу”, необхідного для прийняття такого рішення.
Значною перешкодою для планів Росії є також готовність Європи дотримуватись плану диверсифікації закупівель газу. До прикладу, у 2022 році Європейська комісія ухвалила REPowerEU – проєкт, який має на меті зупинити глобальну залежність від російського викопного палива. Імпорт російського трубопровідного газу скоротився з 40% у 2021 році до 8% у 2023 році, а зусилля європейських країн по зниженню залежності від російських енергопродуктів продовжують зростати.
Рукотворна криза
За іронією долі, апокаліптичний сценарій, яким Росія жахала ЄС у випадку відмови від російського газу став проросійський анклав Придністров’я – частина території Молдови, яку Росія окупувала у 1992 році. У Придністров’ї для побутових споживачів гарячу воду та опалення було вимкнено після припинення транзиту російського газу Україною. Лише деякі підприємства критичної інфраструктури, наприклад, лікарні, зберегли доступ до використання газу. За цих умов активізувалась російська пропаганда, яка поспішила звинуватити Україну, Молдову та ЄС в умисному створенні гуманітарної катастрофи задля переслідування власних політичних цілей та зміни окупаційної влади в Тирасполі.
Попри активний пошук винуватих та “тикання пальцями” російських пропагандистів, ситуація у Придністров’ї є рукотворним хаосом. Передбачаючи гуманітарну кризу, влада Молдови запропонувала Тирасполю допомогу у закупівлі газу в сусідніх Європейських країнах. Проте, цей сценарій був невигідним Москві, адже вирішення проблеми таким шляхом зруйнує кремлівський наратив про повну залежність світу від російських газу та нафти. Окрім цього, це спричинило б руйнування інформаційної бульбашки, у якій знаходиться населення Придністров’я та обмежило здатність Росії маніпулювати електоральними настроями та політичним кліматом в Молдові.
Отож, рішення України про завершення транспортування російського газу не лише обмежує можливість Росії фінансувати свої імперіалістські апетити, але й підриває здатність Москви втручатись у політику інших країн використовуючи “енергетичну голку”. Втрату труби, як засобу корумпування політичних еліт та впливу на електоральні вподобання в європейських країнах, Кремль намагається компенсувати засобами пропаганди.
Вікторія Одусанво