Після евакуації Юлія намагається оговтатися від отриманих вражень, але страшні спогади не покидають її. Іноді у снах постають образи єхидних російських солдатів, від чого стає моторошно. Її мати Марина навіть згадувати не хоче про те, що сталося, аби не травмувати і без того порушену психіку.
У село в’їхала колона важкої техніки російських військових. Гатили з усього озброєння, у повітрі стояли клуби диму. Розмістилися вздовж житлового кварталу. Один танк зупинився прямісінько на городі. Інший заїхав у хату сусідки, яка нещодавно народила дитину, та так, що дулом пробив вікно.
Таким побачила початок війни Юлія Солнопьок, яка ще в мирний час поїхала допомогти хворій матері на Херсонщину, а приїхала в пекло. Не вірилося в те, що бачили навколо очі: універмаг розбито, у гімназії вікна прострелені, пошта і пожежна частина розбиті. Поверталися додому перебіжками, ховаючись від пострілів. Так жили протягом двох тижнів, а вже 13 березня опинилися в окупації.
Вони часто навідувались до її оселі. Спочатку просили цигарки та алкоголь, а потім і поїсти. Першим зайшов військовий з Донецька. Був одягнений в таку стару зашморгну форму, що їй, мабуть, років сто. Почав питати, чи є в будинку чоловіки.
«Ну, як не сказати йому, що з нами проживає син? – згадує жінка. – Могло б бути гірше, адже приходили з автоматами. Опанаса тоді не чіпали. Потім спитав, чи є у мене яйця. Коли відповіла «ні», він сказав: «Я знаю, що у вас є у господарстві кури». Довелося винести. Мені здалося, що вони знали про все і про всіх, хто живе в Високопіллі. Магазини, аптеки обкрадали, якщо у когось у дворі стояла машина – забирали. Потім іноді пропонували селянам бартер: вкрадені з магазину цукор та інші продукти обміняти на молочні продукти. Якщо хтось чинив спротив, довго не церемонились, пересмикнули затвор автомата – і людини немає».
Палити піч у хаті окупанти забороняли, довелося жити в холоді. Їсти готували у дворі. Усім, хто виходив надвір, наказали чіпляти білу пов’язку, на воротах теж, і ще й табличку із зазначенням кількості людей, які проживають у хаті.
Документи і один із телефонів Юлія ховала у купі каміння в дворі, адже нахабні росіяни забирали все, що бачили. Українську майже не розуміли, сказали перейти на російську, вона ж відмовилась.
Хлопці, що ви шукаєте? – запитала.
Ми знищуємо усіх бандерівців, нациків, – відповіли окупанти і запитали про документи.
Люди добрі, які «бандерівці», які «нацики»? – здивувалася Юлія. – Я спокійно прожила 20 років у Високопіллі, ніяких «нациків» чи «бандерівців» тут не зустрічала.
Вони пішли, залишивши по собі повний безлад. Документи і телефон не знайшли.
Так само чинили й з односельцями, іноді бувало й гірше: катували й ґвалтували на додачу. Довго Юлії довелося заспокоювати стареньку матір, яка безперервно плакала і ніяк не могла усвідомити, що це коїться на білому світі.
Перед Великоднем загарбники оголосили про нібито «зелений коридор» для евакуації місцевих через Князівку, Зеленодольськ у напрямку Кривого Рогу. Повірили і вирішили збиратись у дорогу.
«За нами в бінокль спостерігали окупанти. Довелося повзти. Уявіть собі на хвилинку, як важко було моїй 81-річній матусі, – з болем у голосі каже Юлія. – До того ж надворі була мряка, ми всі були в багнюці. Навколо міни, треба було бути уважним, щоб не натрапити на них».
Йшли у напрямку Князівки – там були свої. Але у повітрі не вщухали автоматні черги. Ніхто не знав, що чекає попереду, тому прийняли рішення повернутись. Після повернення військові з так званої «ДНР» їм сказали: «Скажіть спасибі, що ми сьогодні стоїмо на зміні, були б інші – вони б вас розстріляли».
Сина Опанаса забрали, а її з мамою попередили: «Ще раз вийдете з двору – розстріляємо!»
Надії врятуватися ставали примарними. Щодня жінки чекали на евакуацію, однак дізнатися, що, коли і як, було неможливо – для цього було треба дістатися центру села.
Про долю сина також нічого не було відомо. Одного разу до Юлії прийшла сусідка, яка на той час готувала їсти російським окупантам, і сказала, що може провести до їх командира.
«До мене вийшов військовий з таким єхидним обличчям, якого ще не бачила, – зізнається вона. – Коли запитала про сина, він сказав, що не знає, де саме він перебуває. Хоча сусідка запевняла, що бачила Опанаса серед полонених та запропонувала викупити його. На той час вони брали по 3-5 тисяч умовних одиниць. У мене таких грошей не було. Як потім стало відомо, його забрали десь у Крим. Всю інформацію про Опанаса передали у відповідні органи для пошуку та обміну полоненими. Материнське серце підказує, що він живий, а там хто його знає. Чекаємо результату».
Кожен день перебування у Високопіллі для Юлії та її мами був випробуванням: виживуть чи ні. Над хатою постійно літали снаряди, доводилося бігати ховатися від одних сусідів до інших. Одного разу почула крик: «Юлю, над вами снаряд летить, лягайте!» Вони швиденько лягли, а снаряд впав поруч, на сусідньому городі, куди йшли з мамою ховатися. Вирва була неймовірних розмірів.
Одна з доньок – Мар’яна – мешкала в Іванівці, що неподалік від Високопілля. Юлія не знала, що та вже виїхала до Кривого Рогу, і вирішила їй зателефонувати. Коли російські військові побачили це, телефон відібрали. Витягли сім-карту, а через те, що не змогли дістати карту пам’яті, кинули телефон об плитку, розбивши екран. Добре, що був ще один, кнопковий з другою сім-карткою, який давав змогу зв’язатися з ріднею.
Вдруге про «зелений коридор» окупанти оголосили на Великдень, і місцеві вкотре спробували покинути свої домівки. Дорогою не вірили своїм очам: все навколо понівечене, на дорозі вирви, електродроти обірвані. Суцільне жахіття. Господарі повипускали худобу, яка розійшлася хто куди. Люди разом із зібраними найнеобхіднішими речами приєднувалися до ходи бажаючих виїхати. Хто йшов пішки, хто їхав велосипедом, хто на інвалідних візках.
«За нами йшла наша Мурка і троє собаченят, – розповідає жінка. – Як довели до кінця вулиці – повернулись додому. Як там вони, не знаю. Нашу швидкість визначала мама, для неї це було неабияким випробуванням. За нами спостерігали російські військові з автоматами. Крок ліворуч, крок праворуч – розстріл».
Страшно, сльози з очей не перестають котитися. Коли дісталися блокпосту, де стояли військові з Донецька, почали перевіряти документи. Записували у блокнот кожного, хто виходив з селища.
Поміж мін, під вибухи з «Градів», здолавши відстань 17 кілометрів, колона з близько 600 осіб дісталася Зеленодольська, де їх зустріли українські військові. Червоний Хрест перевіз втомлених людей до волонтерського центру, де їх нагодували та обігріли. А вже потім, з’ясувавши, кому куди треба далі рухатись, організували перевезення. Наша героїня разом з мамою дісталися до доньки Мар’яни, яка на той час була у Кривому Розі, а потім повернулися до Роздільної.
Хату пані Юлії після їх від’їзду розтрощили вщент, як і сусідські поруч. У доньки, яка проживала в Іванівці, так само. Повертатися нікуди.
Наталія Буковська, Одеська область
5.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS