Їх місія – стояти на боці правди. Заради своїх шляхетних ідеалів вони готові віддати найдорожче – свої життя. Сьогодні вони захищають Україну, її народ і разом з тим – власні людські і загальноцивілізаційні цінності. Ця розповідь про іноземців, для яких український біль – не порожній звук. Цей біль, наповнений стражданнями невинних, знаходить відлуння в їхніх серцях.
Інтернаціональний легіон: дорогою відваги
Їх імена золотими літерами вже внесені в історію України – єдиної держави світу, яка прийняла виклик російської агресії.
Таліто до Валле, 39-річна бразильська акторка та супермодель. Перебувала в Україні три тижні. Працювала снайперкою і рятувальницею, відповідала за прикриття українських військ від наступу.
Дуглас Буріго – 40-річний колишній бразильський солдат, який у травні записався добровольцем до української армії. У червні він вже брав активну участь у бойових діях проти російських військ.
Обидва загинули в Харкові внаслідок ракетного удару.
Джордан Гетлі, колишній британський військовослужбовець. Приїхав до України захищати найважливіші цінності – право на свободу, життя, мир. Розумів, що має бути там, де конче потрібен. Проводив навчання для українських військових. Загинув у боях за Сєвєродонецьк.
Скотт Сіблі залишив британську армію 5 років тому, а на початку березня 2022 року вже стояв поміж українських солдатів на передовій. Сміливо виконував бойові завдання в різних точках на півдні України, зокрема в Миколаївській області. Помер унаслідок осколкових поранень.
На українській землі полягли хоробрі та безстрашні Рональд Вогелар, Майкл О’Ніл, Бьорн Бенджамін Клавіс та Вілфрід Блерріо. Вони приїхали до України з Австралії, Нідерландів, Франції та Німеччини і воювали пліч-о-пліч з українськими військовими, розділяючи їх біль, військовий обов’язок і любов до української землі.
Британців Ейдена Асліна, Шона Піннера та марокканця Брагіма Саадуна взято в полон. Так званий «суд ДНР» засудив їх до смертної кари.
Інтернаціональний легіон входить до складу Збройних Сил України. В ньому є представники країн з усіх частин світу – від Бразилії до Південної Кореї та Австралії. Найбільше громадян США та Великої Британії, далі – Польщі, Канади, країн Балтії, Фінляндії.
Рішення про створення Інтернаціонального легіону Президент України Володимир Зеленський ухвалив 28 лютого. І тижня не минуло, як Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба заявив про безпрецедентну мобілізацію іноземців, які хочуть воювати за Україну: «Мобілізація вільних людей світу просто вражає. До нас прямують досвідчені ветерани та добровольці з 52 країн світу. Це їхнє бажання. Ми їх не наймали, не стимулюємо нічим. Це їхнє бажання воювати на боці добра».
Тоді ж пролунала цифра 20 тисяч – саме стільки заявок надійшло щодо участі в Інтернаціональному легіоні.
Чому так багато іноземців їдуть захищати Україну? Ми поставили це запитання Євгену Михайлову, в минулому військовослужбовцю миротворчого контингенту ООН у Косово, керівникові кінологічного спецпідрозділу управління МВС України у Запорізькій області, а нині – голові Запорізького обласного клубу службового собаківництва.
«Нам допомагають, бо ми на стороні добра і самі завжди готові допомогти, – вважає він. – Тут важливо, що не держави, дружньо налаштовані до України, надсилають до нас свій військовий контингент, а самі іноземці приватно ухвалюють для себе відповідне рішення і йдуть боронити Україну. У кожного, напевне, власна мотивація, і це аж ніяк не заробітчанство. У них, переконаний, домінує почуття справедливості. А відповідне рішення ухвалюють ще й тому, що досягли певного фахового рівня у своїй справі і прагнуть реалізувати себе якомога ефективніше. Принаймні для мене свого часу головною мотивацією до участі в миротворчому контингенті ООН у Косово стала можливість реалізувати на практиці і перевірити у бойових умовах всі напрацювання і фахові здобутки щодо підготовки і спеціалізації службових собак, яких ми досягли у нашому кінологічному центрі».
Мужність українців викликає повагу і спонукає до дій
Том Адамс, 55-річний американець зі штату Орегон, почувши про повномасштабне військове вторгнення рашистів в Україну з місцевих новин і дізнавшись про те, які звірства чинять окупанти на наших територіях, яких страждань завдають людям і тваринам, не зміг залишитись осторонь.
Ми познайомилися з ним у Києві у тимчасовому притулку для тварин «Виставковий центр» на території Національного комплексу «Експоцентр Україна». Том з’явився тут раптово і одразу ж, навіть попри мовний бар’єр, адже спілкується тільки англійською (хоча вже вчить українську), став незамінним.
«Коли я почув про ці страшні події в Україні, одразу вирішив – мушу стати на бік світлих сил і допомогти українцям, – зізнається Том. – Я відчув, що мушу дієво захищати мирних українців, які просто прагнуть бути щасливими у своїй країні. Україна – демократична держава, вона має бути вільною і незалежною. Я подумав: до цього часу я ніколи не був альтруїстом, ніколи не долучався до жодних волонтерських справ, тож маю змінити це заради України».
Цей завжди усміхнений і доброзичливий американець був вельми успішним у своїй країні. Здобув вищу освіту – навчався у кількох американських університетах штатів Орегон та Аризона, зробив стрімку кар’єру – працював виконавчим директором компанії, яка є у США одним із провідних виробників оптичної техніки для стрілецького обладнання військовиків і мисливців.
Його родина – батьки Джеррі і Карен та донька Келсі – пишалися його здобутками. Але він вирішив круто змінити своє життя.
«Я звільнився з роботи, продав своє майно, позбувся житла, придбав необхідне екіпірування, бо планував податися до якогось військового підрозділу, і вирушив до України», – згадує Том.
П’ять років тому він уже бував в Україні. Саме на День Незалежності побачив святкову столицю, військовий парад і закохався у цю чудову країну, її людей.
Через океан до Кракова – літаком, далі – автобусом Краків-Львів-Київ. З автовокзалу одразу ж поїхав на Хрещатик. У Києві його ніхто не чекав – приїхав навмання. Блукав прилеглими вуличками і розмірковував: готовий робити для України й українців усе, що потрібно. Звісно, спершу думав стати солдатом. Але батько одного його українського друга, який був військовим і на той час саме перебував у Маріуполі, розтлумачив нагальні потреби. Тож вирішив долучитися до волонтерської справи.
«Коли я зрозумів, що до війська мені не потрапити, почав шукати, де саме зможу найефективніше докластися, чим зможу допомогти українцям. В Америці у мене залишився мій домашній улюбленець кіт, я за ним сумую. І тут, у Києві, побачив, які проблеми виникли у власників домашніх тварин через цю війну. Часом люди не могли забирати їх в евакуацію. Я просто відчуваю страждання цих малюків, що раптово опинилися на вулицях, налякані і без жодної надії. Тому й вирішив долучитися до команди зооволонтерів, які їх рятують», – пояснив свій вибір Том.
У притулку він виконує всю чоловічу роботу: ремонтує вольєри і сантехніку, допомагає піклуватися про тваринок, а найбільше полюбляє гратися із котиками, згадуючи свого американського малюка.
«Я неодмінно дочекаюся закінчення цієї війни, – певен Том. – Хочу, щоб Україна перемогла загарбників. А після війни готовий долучитися до відбудови зруйнованих міст і селищ. Адже я все можу робити, навіть будівельні роботи виконую фахово».
Наталя Зворигіна, Запоріжжя
27.07.2022
У статті використано інформацію Reuters, AFP
Фото з архівів героїв публікації та відкритих джерел
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS