Херсон за кілька десятиріч сформував дуже потужне культурне середовище. Тут працювала група добре відомих сучасних художників, драматургів, поетів. Матеріал брали просто з вулиць та площ невеликого міста, від ріки та моря, від людей, які нормально почуваються під розпеченим сонцем. Звісно, що нічого не буває само по собі. Роками тут генерували ідеї, шукали талановиту молодь та дбайливо її «вирощували», організовували величезні фести кілька кураторів.
Вони першими відчували тенденції та миттєво на них рефлексували. З тих рефлексій склався величезний творчий доробок – фільми, графіка, живопис, спектаклі, перфоманси, арт-буки, читки, пластичне мистецтво, комікси, кліпи, книги… Багато всього різного та цікавого. І неймовірні проєкти, географія яких розширялась кожного року – від Києва до Берліна, Лондона…
Херсон: війна та митці
Але 24 лютого всі мистецькі та людські плани перекреслила війна. З окупованого міста виїжджали люди, роз’їжджались по світу. З травня херсонська громадська організація Центр культурного розвитку «Тотем» вирішила збирати їх раз на тиждень на платформі зум. Щоб підтримати, підбадьорити та нагадати, що митці, навіть під час війни (особливо під час війни), не повинні мовчати. Ця спільнота митців та активістів називає себе «Майстерня Артивізму» (арт-активізм або артивізм – це мистецтво, спрямоване на позитивні соціальні або політичні зміни). Згодом до онлайн-майстерні долучилися й ті, хто залишився в окупованому Херсоні. Попри постійні складнощі з доступом до інтернету, попри всі зусилля окупантів відрізати Херсон від України і світу, вони знаходять можливості. Таким чином херсонці, які мешкають зараз у 13 країнах світу, почали знову працювати разом. Ми бачимо їх історії, текстові та візуальні, у соціальних мережах. І ці історії – теж зброя, яка прицільно б’є по фейкам і чужинським «легендам» та складає пазл життя в окупованому місті.
Херсонські художники і куратори зараз активно працюють над своїми проєктами. Андрій Май ставить спектаклі про переселенців у Німеччині. Дівчина-квітка (її справжнє ім’я називати не можна з міркувань безпеки) робить пронизливо-щемну серію робіт про метафізичне квазі-життя окупованих територій. Кураторка Олена Афанасьєва («Тотем») на всесвітньовідомому фестивалі «Documenta fifteen» представила проєкт «LIVE».
Кассель: проєкт «LIVE»
Розповідає кураторка проєкту Олена Афанасьєва:
«Мені хотілося говорити про звичайних українців, які такі ж самі європейці, які жили прекрасним життям без російської армії, що прийшла нас «асвабаждать». Тому серед героїв проєкту не стільки активісти, скільки звичайні люди, життя яких поділилося на «до» і «після». Я написала своїм друзям-митцям – тим, з ким дружила і працювала до війни. На моє прохання в різних містах України художники малювали на тілах бронежилети і збирали історії. Багато записала я сама. Моделі теж знаходилися через колег та знайомих. Я переконалася, що зараз немає «звичайних» українців. Вони всі незвичайні, і навіть надзвичайні. Сучасні борці в Україні – це не лише військові. Я розмовляла з музикантами, кондитерами, айтішниками…
Всі історії унікальні, у кожного свій спротив. Наприклад, хлопець зі Львова – інструктор з альпінізму, який зустрів війну в Африці на вершині Кіліманджаро, а зараз організовує коридори доставки з Європи гуманітарних вантажів, тепловізорів, амуніції. Художниця, яка порізала тканину, що була фоном для натюрмортів, для коктейлів Молотова… Вони цивільні люди і вони формально беззахисні як цивільні. Тому ми малювали бронежилети на оголених тілах, щоб підкреслити, що шкіра кожного українця просочилася цією війною. Окрім фото і історій, частиною проєкту стало відео з камер спостереження. На одному екрані одночасно транслювались записи з камер спостережень мирних європейських міст та кадри бомбардування українських міст – Харкова, Маріуполя, Житомира, розгін акцій мирного протесту на Площі Свободи в Херсоні».
Над концепцією проєкту працював також історик за освітою Максим Єлігулашілі. Він говорить:
«Ми довго вірили у раціональність та можливість компромісів щодо речей, навколо яких відновлювався світ після Другої світової війни. Ми всі разом повірили у добру казку та стали заручниками аб’юзних відносин з рф, і виходів з них не так багато: або продовжувати занурюватись у терор, втрачаючи себе, або якнайскоріше розривати ці стосунки. Так, розрив стосунків має свою ціну, але маємо розуміти, що тільки так ми врятуємо себе, своїх близьких і той світ та спосіб життя, який десятиліттями робив Європу безпечною та комфортною».
«Documenta fifteen»: український вимір
Documenta – виставка сучасного мистецтва, що проходить кожні п’ять років у німецькому Касселі. Заснована 1955 року художником та куратором Арнольдом Боде в рамках Федеральної виставки садівництва. На першій виставці були представлені художники, які помітно вплинули на сучасне мистецтво (Пікассо, Кандинський та інші). Виставка мала відновити порушену традицію авангардистських виставок у Німеччині, перервану 1937 року нацистами, які влаштували викривальну «Виставку дегенеративного мистецтва». Згодом Documenta стала однією з найзначніших подій у сучасному мистецтві.
Цього року для українців на виставці був створений окремий майданчик «Сitizenship Ukraine». Експонувався проєкт «LIVE» та три дні тривали дискусії і презентації, організовані Платформою «ТЮ» (Маріуполь), Центром сучасної культури (Дніпро), «Гараж 127» (Харків).
Крім дискусії та експозиції у Касселі, там відбувалось багато різних подій, про які розповідає Олена Афанасьєва:
«Презентуємо виставку, дискутуємо про деколонізацію. І раптом прибігають наші маріупольці, хапають прапори. За кілька метрів від нашої локації стоїть мітинг. Німці з плакатами, на яких написано «Жодної копійки для ваших війн». Маріупольці встали з транспарантом «Озброюйте Україну». Втрутилась поліція. Німці з плакатами пішли».
«Юля з Дніпра на вільній стіні, де всі охочі могли залишати написи, процитувала українську художницю Алевтину Кахідзе: «Де художники з України? Вони у бомбосховищах», написала також «STOP RUSSIA!». Наступного дня під цими написами з’явився допис: «Зверніть увагу на вашу вибіркову емпатію. Багато країн також у війні».
«Documenta у цьому році була сфокусована на темі Global South (Глобальний Південь), але про Україну без нас і не згадали б. Хоча цьогорічна кураторська група – з Індонезії, а їх країна на третьому місці за імпортом українського зерна. От як зараз можна говорити про глобальну харчову кризу, не згадуючи Україну?»
«П’ємо чай і розмовляємо з місцевим бізнесменом. Він говорить, що у війні в Україні винні НАТО і Сполучені Штати – нібито вони «тягнули Україну в НАТО», а без цього і війни б не було. Для нас очевидно, що це йому мізки російська пропаганда промила. От і виходить, що треба було їхати. Бо там, де нас нема, – там працює їх пропаганда».
«З власних спостережень: по дорозі до Касселя ми слухали в машині радіо. Німеччина – веселі пісні і реклама. А як тільки перетинаєш кордон з Польщею – всі новини про Україну, навіть священники говорять через радіо про нелюдські злочини росії».
Берлін: дискусія з німецькими журналістами
У ті ж дні, коли проходила Documenta, в Берліні група українських журналістів дискутувала з німецькими колегами щодо віддзеркалення війни у німецьких ЗМІ, настроях пересічних німців та німецьких політиків. Звичайно ж, що ця дискусія не мала відношення до мистецтва, але ті ж самі тенденції – закритися від війни, мир з росією за будь-яку ціну – виголошували представники найвпливовіших ЗМІ країни.
Вони так і не зрозуміли, що за цей проміжок часу майже кожен українець одягнув той самий бронежилет і, поки не закінчиться війна, він його не зніме. Після промови журналістки ТАZ, яка першою озвучила ці наративи, почався своєрідний перфоманс:
«Я з Маріуполя. Я вижила тільки тому, що відразу ж пішла до волонтерів. Була робота і поруч люди. Багато тих, хто залишився у своїх квартирах, загинули…»
«Я з Сєверодонецька. Я відходила разом із армією з зайнятих міст, я знімала під бомбами, я бачила, як палає мій будинок…»
«Я з Миколаєва. А ви знаєте, як горить небо, коли на місто летять фосфорні бомби?..»
«Я з Херсона. Дім та родина в окупації, я refugee, вже кілька місяців вештаюсь по світу з одним наплічником. Коли я жила у Києві, під будинок, де винайняла житло, впали чотири ракети…»
Будь-які пояснення, чому Німеччина не здолає свого комплексу вини перед росією, несамовито роздмуханого та підтриманого багаторічною співпрацею з російськими бізнес-структурами, звучать одночасно і цинічно, і безглуздо. Бажання не бачити, як тоталітарна держава шматує сусідню мирну країну, закривати очі на тисячі смертей, на мільйони біженців притаманне не тільки німецьким пенсіонерам, які виходять на вулиці Берліна з плакатами «Руки геть від росії». Не хочуть відчувати і розуміти чужого горя німецькі обивателі, яким підвищення цін – відлуння нашої війни – дуже не подобається.
Німецькі журналісти, які, можливо, все ж мають намір донести до свого читача правду, її просто не знають, бо їдуть до Києва на два тижні, далі ні ногою, а потім вдома відходять від стресу. Часто джерелом їхньої інформації стають російські видання. І цитати російських експертів! Тому ця дискусія була для них своєрідним холодним душем – українські журналісти, свідки та фіксатори найстрашніших днів війни, розказали їм, що ж насправді відбувається в Україні. Обмінялись контактами та обіцяли допомогти у пошуках героїв для їх статей, відповідних експертів та коментаторів. А ще говорили про Documenta. Рекомендували німецьким журналістам подивитись виставку, яка дуже емоційно розповідає про нашу війну.
«Documenta fifteen» у Касселі і дискусія у Берліні, українське мистецтво і журналістика – це зброя. І вона має чималий радіус ураження. Про Україну ми повинні говорити щоденно, щоб вона не залишилась наодинці із потужним ворогом. Треба нагадувати, викликати емпатію, послідовно та наполегливо проводити ідею: це наша спільна війна, у якій переможемо тільки разом.
Ксенія Келеберда, Херсон
17.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS