Він був жовтий, наче соняшник, м’який та… двометровий. Цей плюшевий ведмідь втілював собою мою дитячу мрію. Побачила я таку іграшку в одному з магазинів Маріуполя три роки тому.
«Ведмедики вже не в моді, – помітивши, що я у захваті, зауважила продавчиня. – Візьміть краще кота Василя з довжелезними лапами. А якщо мрієте про зовсім величезну іграшку – на замовлення можемо привезти з фабрики єдинорога 4,5 метрів заввишки».
Так я вперше почула про фабрику м’яких іграшок, дитячого та жіночого одягу «Марі і Поль».
А тут дізналася, що власниця підприємства – 26-річна Руслана Щербина знедавна мешкає у Дніпрі. Рідний Маріуполь разом із чоловіком Андрієм та трирічним сином Мирославом вони залишили 24 лютого. Зараз Руслана намагається відродити своє виробництво в новому місті.
Такі дії можна лише вітати, адже втрати підприємців внаслідок війни зростають. Вже 42% компаній-членів Європейської Бізнес Асоціації повідомили про втрати майна чи інших активів в Україні безпосередньо внаслідок бойових дій. Постає питання: якщо всі поїдуть, хто відроджуватиме нашу економіку після перемоги?
Аби мрія збулася – треба діяти
Вона з багатодітної сім’ї, має братів та сестру. Вихованням займалася мама, яка працювала у дитячому садку. Незважаючи на те, що грошей у родині часто не вистачало, у дітей було багато м’яких іграшок. Саме любов до плюшевих ведмедиків, яких Руслана й досі колекціонує, переродилася згодом у дитячу мрію про фабрику іграшок. Виявляється, мрії дійсно збуваються, якщо до ідеї докласти зусиль, аби втілити її у життя.
Ще навчаючись на юридичному факультеті Маріупольського гуманітарного університету, Руслана відкрила за франчайзингом невеликий магазин із продажу чоловічого одягу. Вже тоді дала про себе знати підприємницька жилка! А згодом бізнес-леді заснувала власне виробництво м’яких іграшок, про що мріяла багато років.
«Основний виклик, який стояв переді мною, – фінансовий. Я розуміла, що власних коштів для запуску такого бізнесу не маю, тому почала активно шукати додаткові джерела фінансування», – згадує вона.
Вже на четвертому курсі студентка Щербина на сайті Маріупольської міської ради прочитала інформацію про програму підтримки та розвитку малого бізнесу «Український донецький куркуль».
Тоді, у 2017-му, місцева влада підтримала бізнес-план студентки і надала Руслані грошовий грант. Дівчина закупила обладнання та запустила виробництво. Мініфабрику назвала на честь свого рідного та найулюбленішого міста – «Марі і Поль». До команди увійшли закрійники, швачки, вишивальниці. Починали втрьох, потім колектив збільшився вдвічі. Серед дівчат не було жодної, яка шила раніше іграшки, а не одяг. Тому всі разом набували першого досвіду виготовлення іграшок.
“Плюшеве” життя
Фабрика «народжувалася» довго, болісно, весь процес зайняв 9 місяців. Наче дитина на світ з’явилася. Перший час, зізнається Руслана, було дуже важко. Навіть був страх, що виробництво доведеться закрити. Але, на щастя, згодом реклама у соціальних мережах дала свої плоди. М’які іграшки маріупольської фірми стали популярними не лише на Приазов’ї.
Тільки-но почали ставати на ноги, як стався ковід-19. У період карантину на фабриці налагодили пошив медичних масок. Це дозволило підприємству пережити складний період і навіть запустити лінію дитячого та жіночого одягу. Усі моделі були з гарними вишивками та мали попит. За два роки вдалося налагодити виробництво нової продукції.
«Ми почали шити плюшеві рельєфні іграшки, тактильні, дуже приємні на дотик, – продовжує розповідь Руслана Щербина. – Зараз складно підрахувати, скільки на місяць з-під вправних рук майстринь «Марі і Поль» з’являлося плюшевих тварин, казкових персонажів».
Героїв та викрійки вигадували самостійно, одна робітниця допомагала Руслані кроїти деталі іграшок. Дівчата постійно розробляли щось нове, відшивали, коректували. Намагалися кріпити деталі на іграшки міцно, щоб дитина не відірвала, не відколупала те ж око – такі елементи прикручуються, зсередини це виглядає, як болт із шайбою, а не просто клеїться на клей.
«У декреті я не була – вже за тиждень після народження сина працювала, – згадує Руслана. – З двомісячного віку малюк уже їздив зі мною на роботу. Доводилося узгоджувати з ним наше виробництво: коли Мирослав спав, ми вимикали обладнання, щоб його не будити, а коли прокидався, знову вмикали. Він ріс на моїй роботі і, звичайно, міг забрати додому будь-яку іграшку, а ще – подушки, пледи. Саме наші пледи син дуже любить. На них з одного боку плюш, з іншого – бавовна».
“Марі і Поль” повернуться до Маріуполя!
За кілька років підприємниця зуміла відкрити та розвинути нове виробництво. «Багато людей постійно скаржаться на обставини, але якщо є бажання, можна всього досягти», – пояснює Руслана Щербина свій успіх.
Вона мріяла про зростання виробництва, адже прибуток це дозволяв. Намагалася працювати не лише з місцевими магазинами, а налагоджувала зв’язки з великими торговельними мережами та великими магазинами в інших регіонах України.
«Була можливість співпрацювати із магазинами за кордоном – Чехією, Словаччиною. У мене там є родичі, які допоможуть подолати мовні бар’єри, коли потрібно буде домовлятись із магазинами про співпрацю. Для Європи потрібно відповідати певним критеріям якості та пройти низку перевірок. Я почала займатися цим питанням, щоб задовольнити навіть найприскіпливіших матусь».
Але всі плани перекреслив ранок 24 лютого 2022 року. Дізнавшись про те, що відновилися бойові дії, російська армія ввійшла в Україну, жінка обдзвонила співробітниць, повідомивши їм, що виїжджає з Маріуполя.
«До віддалених вибухів ми звикли ще у 2014-2015 роках, – зітхає Руслана. – Але тут одразу почало прилітати до міста, і я вирішила, що не можу ризикувати життям своєї дитини».
Збиралися поспіхом, з цінного забрали з собою лише гроші та золото. Руслана дивом встигла схопити та кинути в машину два улюблених пледи Мирослава. Ще взяла подушку. Іграшки ж, розгубившись, жодної не взяла. На себе одягли найпростіші речі, оскільки сподівалися пересидіти кілька тижнів у селі.
«Тоді ніхто з моїх співробітниць виїжджати не захотів, свекруха теж відмовилася евакуюватися. Вона досі там, свою кішку ми залишили з нею. Тільки нещодавно мені привезли нашу вихованку волонтери», – продовжує співрозмовниця.
Сім’я поїхала на захід України, де вже кілька років мешкають батьки Руслани. Пробули там місяць. Потім вона зателефонувала до Києва і Дніпра щодо релокації свого бізнесу. Нарешті, зваживши всі «за» та «проти», сім’я поїхала до останнього.
Весь цей час Руслана намагається підтримувати зв’язок зі своїми співробітницями та ріднею, яка залишилася у Маріуполі. Від них вона дізналася про те, що квартира її розграбована. Навіть двері міжкімнатні зняли. Багато сусідів загинули.
«Сьогодні на карті України багато кривавих ран. Маріуполь – одна з найглибших, на мій погляд, – розмірковує Руслана. – У кожного жителя цього міста біля моря, яке майже повністю перетворили на руїни, є історія, що розриває душу. Одна з моїх співробітниць разом із чоловіком та восьмирічним сином вийшли з Маріуполя наприкінці березня – на початку квітня пішки, буквально по трупах. Поки вони йшли, бачили відірвані руки, ноги, голови, що валялися навколо. Її чоловік тримав їхнього сина за руку і весь час повторював: «Не бійся, ти зі мною, ти з татом».
У Маріуполі Руслані довелося залишити все швейне обладнання, загальна вартість якого близько 3 мільйонів гривень. І це не рахуючи вже готової продукції та закуплених тканин. Працівниці «Марі і Поля» частину обладнання забрали до себе, рятуючи його від «націоналізації». На жаль, вивезти звідти його поки що неможливо. Тим не менш, Руслана вже морально готова почати все спочатку.
«Більшість тих, хто залишився в Маріуполі, тримають там літні батьки, які нізащо не хочуть виїжджати – так само, як моя свекруха, яка перебуває там із сестрою мого чоловіка, – зітхає вона. – Мої робітниці всі готові виїхати, як тільки я повідомлю, що виробництво знову запускається».
В очікуванні на процедуру тендера, через яку необхідно пройти, підприємниця вже замовила в Польщі швейне обладнання. Планує відродити для початку виробництво дитячого та жіночого одягу під брендом «Марі і Поль», а також шити те, що необхідно для українських військовослужбовців. Бізнес-леді не приховує, що підбираючи кадри, надаватиме перевагу переселенцям із Маріуполя.
«Я – фанатка свого міста, – пояснює вона. – Дніпро обрала передусім тому, що він близько до Маріуполя. Син мене запитує: «Вже можна їхати і лагодити наш будинок, який поламали танки?» Коли моє місто біля моря звільнять, я дуже швидко повернуся додому».
А зараз Дніпро стало для Руслани та її родини найбезпечнішим та найкомфортнішим містом. За кордон їхати вона не хоче.
«Якщо всі поїдуть, хто відроджуватиме нашу економіку після Перемоги?» – запитує вона.
Її вибір, її діяльність – відповідь на це питання.
Людмила Маслова
13.08.2022