“Крик нації» – таку назву має спектакль про життя Василя Стуса. 4 вересня 1985 року він помер у карцері, куди його кинули за те, що читав книгу, спершись ліктями на верхні нари. Офіційною причиною смерті оголосили серцеву недостатність. За два роки до цього вийшла книга «З таборового зошита», в якій Стус писав: «Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас… Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину”.
Пройде багато років, і земляки видатного українця лишать рідний Донбас не тільки заради порятунку від російських окупантів. Зі сцени вони доведуть, що незламність – та риса національного характеру, яка здатна принести перемогу в боротьбі з будь-яким ворогом.
“Вибирався з-під завалів, переступаючи через людські тіла…“
За даними Міністерства культури та інформаційної політики України, вже зафіксовано понад 400 епізодів пошкоджень та руйнувань об’єктів культурної спадщини. Всіхсвятський скит Святогірської лаври на Донеччині, музей Григорія Сковороди на Харківщині, старовинна залізнична станція в Охтирці, Георгіївська та Вознесенська церкви на Київщині, Музей українських старожитностей у Чернігові – це далеко не повний список зруйнованих і пошкоджених українських святинь. Особливу трагічну сторінку в цьому переліку займає Драматичний театр у Маріуполі, де внаслідок ворожого удару авіабомбами загинули понад триста людей. Серед тих маріупольців, які ховалися від обстрілів у його приміщенні, було чимало й акторів Донецького академічного обласного драматичного театру. Як вибиралися з-під руїн і з міста, як склалася подальша доля театральної трупи – про це актори розповіли в Кропивницькому, куди вперше з часу евакуації з Маріуполя приїхали з власною постановкою вистави «Крик нації» на фестиваль театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти».
Із 200 працівників Донецького драмтеатру, з яких тільки акторський склад налічував 57 осіб, до Кропивницького на фестиваль приїхали п’ять акторів і двоє технічних працівників сцени. Сьогодні це – вся театральна трупа, яку прихистив Ужгородський драматичний театр на Закарпатті. Більшість акторів залишилися у Маріуполі, хтось загинув під завалами театру, хтось потрапив у полон, а декому вдалося евакуюватися в інші країни. Тільки маленька частина трупи змогла возз’єднатися в Ужгороді. Одним із тих, хто не полишив Україну, є молодий актор Дмитро Муранцев.
Хлопець вступив до театрального коледжу в Маріуполі і жив у театральному гуртожитку. У драмтеатр прийшов на початку березня, коли там уже перебувало багато маріупольців. До фатального бомбардування авіабомбами він прожив там 11 днів.
«Чому всі люди йшли у драмтеатр? Нам обіцяли «зелений коридор» до Запоріжжя, нібито узгоджений з обох сторін. Ми точно не знали, в який день нам дадуть можливість вибратися. Чекали без зв’язку, без мінімальних умов і вірили, що вдасться виїхати з-під обстрілів. Було дуже холодно, люди надворі палили вогнища, на яких готували їжу, гріли воду. Я за стільки днів у холодному підвалі театру дуже змерз, тож одягнув ще костюм людини-павука, який знайшов у костюмерній. Уже було байдуже, який мав вигляд, аби тільки скоріше виїхати звідти… Після вибуху було якесь інстинктивне бажання вибратися на повітря. Навкруги були завали і пил, багато людей лежали без ознак життя. Я вибирався з-під руїн, переступаючи через людські тіла, а потім просто побіг вулицею», – ділиться моторошними спогадами Дмитро Муранцев.
Хлопець розповідає, що люди, яким вдалося вибратися на вулицю, просто бігли чимдалі від театру. Для нього ж у той момент найважливішим був дзвінок мамі, аби сказати, що живий. Про свій порятунок нині розповідає з посмішкою.
«Я йшов трасою, і раптом біля мене пригальмувала автівка. Водій питає: «Ти людина-павук?» Я автоматично відповів: «Так». Він каже: «Сідай у машину». Так мені пощастило добратися до Запоріжжя», – ділиться Дмитро.
Уже пізніше його розшукала режисерка Донецького драматичного театру Людмила Колосович і запропонувала переїхати до Ужгорода й вийти на сцену в ролі актора. Нині Дмитро Муранцев навчається у Рівненському державному гуманітарному університеті на актора та бере участь у виставах Донецького академічного обласного драматичного театру.
Довга дорога додому через фільтраційний табір і пів Європи
Значно довшою і важчою назад до України, в свій рідний театр була дорога для Заслуженого артиста України Анатолія Шевченка. Розповідаючи свою історію, чоловік вперше за увесь час після евакуації заплакав. Досі його горе не виливалося через емоції.
«Добратися до театру з лівого берега річки Кальміус, де я жив, не було можливості з перших днів бомбардування Маріуполя. Ми з мамою місяць жили у підвалі з дуже низькою стелею, там неможливо було розігнутися. Тож іноді, коли виходив на подвір’я, довго не міг рівно стояти. Їжі у нас уже майже не було. Але й виїхати з міста на підконтрольну територію України теж було нереально. Коли дізнався, що на театр кинули авіабомби, хотілося плакати, але сліз не було. А за кілька тижнів померла моя дев’яностолітня мама. Я поховав її прямо на клумбі біля підвалу… Тоді прийняв рішення вибиратися з цього міста хоч кудись, аби подалі від смерті…», – розповідає Анатолій Шевченко.
На той час у місті вже порядкували росіяни. Вони евакуйовували маріупольців через Новоазовськ у росію. Анатолій Шевченко обрав єдиний можливий для себе шлях вибратися з Маріуполя через Ростов. Але дорога для нього стала занадто довгою. На російській території його разом з іншими українцями розмістили у фільтраційному таборі. Каже, умови там були ще гірші, ніж у тюрмі, адже, крім голоду і холоду, доводилося терпіти ще й приниження та знущання. Коли ж після десятків перевірок його випустили, зміг добратися до Владикавказа, а звідти до Грузії.
«Вільно дихнути зміг уже тільки в Грузії. Там добрі люди мені допомогли доїхати до Німеччини, а потім – до Польщі. Але й звідти я рвався в Україну. Коли на кордоні поляк запитав мене, куди я їду, я відповів: додому. Він, напевно, зрозумів, що я їду в Маріуполь, і почав мене відмовляти, мовляв, туди зараз не можна. А я йому кажу: я їду додому, в Україну», – розповідає про свої поневіряння Анатолій Шевченко.
Актор пригадує, перші сльози набігли на очі, коли йому зателефонувала Людмила Колосович і покликала в театр.
“Важливо було знайтися і зібратися знову, щоб стати символом незламності України“
Очільниця Донецького драматичного театру, відома українська режисерка і постановниця Людмила Колосович евакуювалася з Маріуполя за кілька тижнів до фатального бомбардування, але у той день її серце обливалося кров’ю разом з усіма маріупольцями, які опинилися під завалами Драмтеатру. Вона каже, театральна трупа розсипалася по світу, як горох, але важливо було знайтися і зібратися знову, щоб стати символом незламності України.
«Після того, як театр у Маріуполі розбомбили, почало «плодитися» багато різних «Маріупольських театрів», які гастролюють Європою. Але більша частина трупи залишилася в окупованому місті і створила там «руський театр імені ордена знака почьота». У вересні вони відкрили театральний сезон концертом перед руїнами Маріупольського театру. Я не можу назвати їх українцями. Справжній український театр, який лишився вірним своїй країні і своєму глядачу, – це ми. Наш театр істинно став українським. Тепер це чесно і надовго, бо досі в репертуарі театру було більше російських вистав», – відзначає Людмила Колосович.
Режисерка каже, для акторів Донецького драмтеатру дорога з Маріуполя була дуже довгою, проте вже 1 червня вони приступили до постановки вистави «Крик нації» про життя, творчість і трагічну долю Василя Стуса.
«Цю п’єсу ми написали самі. Напевно, потрібно було пережити власну трагедію, щоб усвідомити і переосмислити Василя Стуса. Другою виставою, яку ми поставили після евакуації, стала «Маріупольська трагедія». Це спогади наших акторів, які пережили бомбардування театру. Цю виставу хочемо повезти у Нюрнберг до Німеччини і показати як свідчення воєнних злочинів російських військових проти українців. Чи відновиться Маріупольський театр після війни? Там загинуло дуже багато людей і, на мою думку, на тому місці має бути меморіальний пам’ятник. Я не знаю, чи повернемося ми колись у Маріупольський театр, але переконана, що Донецький драматичний український театр точно буде», – наголошує Людмила Колосович.
Любов Попович
Кропивницький
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS