Це був теплий і сонячний останній день літа. На березі річки Інгул у Кропивницькому зібралося більш як пів сотні дітей, які зі своїми родинами, втікаючи від російських агресорів, приїхали у це місто, подалі від війни. Тут для них влаштував спортивне свято також вимушений переселенець із Маріуполя Олександр Луговий.
Раптом за веселими дитячими розвагами у повітрі спалахнули яскраві фарби – жовті і блакитні, утворивши символічний прапор України.
«Моя мрія, яку хотів здійснити в Маріуполі, збулася тут – у Кропивницькому», – зі сльозами на очах промовив Сашко.
Олександру Луговому – 37 років. Він професійний спортсмен і тренер із кросфіту – це тренування, що поєднують гімнастику, важку атлетику, біг і веслування. Кросфіт – улюблений вид спорту, до якого залучає і малих вихованців, і дорослих. Спортом хлопець займається з восьми років. Саме він став не тільки улюбленим хобі, а й рятівною соломинкою в складний час. У Маріуполі, де Саша народився і виріс, він мав досить успішний бізнес – сучасну, обладнану спортивну залу, де тренував усіх охочих.
«З дитинства займаюся спортом. За першою професійною освітою я мав би здійснювати митний контроль, але жодного дня не працював за спеціальністю. Переважила любов до спорту і дітей. Отримав другу вищу освіту і почав займатися фізичним вихованням молоді. Це стало справою мого життя. Все йшло добре. У Маріуполі заснував громадську організацію «Богатирі», відкрив власний спортзал, у кредит купив сучасне обладнання, щоб діти могли якісно тренуватися і показувати гарні результати на змаганнях, на які ми вже їздили по всій Україні. На початку березня цього року я мав виплатити останній платіж за кредитом. Але настало 24 лютого…» – розповідає Олександр Луговий.
Той останній внесок за кредит харків’янин, у якого брав у борг, просто подарував Сашкові. На той момент Маріуполь, як і Харків, уже був під нищівними ворожими обстрілами. Але серце стискалося від неймовірного болю, бо його дітище, щойно з’явившись, уже помирало.
«Востаннє я бачив свій спортзал на початку березня. Проїжджали повз нього дорогою по воду. Картина вразила: усі вікна вибиті, будинок посічений осколками, навколо купи руйнувань, – пригадує Саша. – Коли почалися обстріли Маріуполя, ми з моєю дівчиною Вікторією зразу ховалися у підвалі нашого будинку. Моя квартира була на першому поверсі багатоповерхівки, там обладнав собі підвал. Було дуже холодно, тож позносив туди всі килими, матраци, ковдри, щоб хоч трохи було тепліше. У перервах між обстрілами міг вискочити, щоб набрати води, приготувати якоїсь їжі на вогні. Але з кожним днем бомбардування посилювалися. І вже важко було навіть проскочити у короткі проміжки між обстрілами. Коли від чергового влучання обвалився один під’їзд мого будинку, ми вирішили перебратися з нашого підвалу в інший, де вже було багато людей. Залишатися у підвалі мого будинку було небезпечно, бо нас могло там просто привалити».
Двадцять днів Саша з Вікторією ховалися від обстрілів у підвалах. Перший тиждень, розповідає чоловік, вони ще перебіжками виходили по воду, знайти якісь харчі. Але з кожним днем це коло звужувалося, ворожий вогонь ставав настільки щільним, що вибратися зі сховища уже було неможливо.
«З кожним днем голова була все нижче і нижче до землі. Коли ти вже не можеш її підняти, бачиш, як біля твого будинку окопується танк, то надії вже немає ніякої. 16 березня о п’ятій ранку я прокинувся від якогось важкого передчуття. Вийшов з підвалу на вулицю. У той момент вибухи лунали далеко від нас. Подивився навкруги – всюди однакова картина: розбиті, зруйновані будинки, жодного вцілілого. Я зрозумів, що з цього міста потрібно вибиратися. У нас було кілька хвилин, аби взяти необхідне. Я забрав тільки свого кота. У підземному гаражі, де ми на той час переховувалися, якийсь літній чоловік намагався виїхати машиною, але її заблокувало. Ми допомогли її вивільнити і разом на ній і поїхали. Дорогою за нами прилаштувалася ще одна автівка, за нею ще кілька і вже на виїзді з Маріуполя за нами їхала колона у 150 машин», – розповідає чоловік і додає: їхали навмання, не знаючи куди, аби подалі з цього міста.
За 12 годин маріупольці добралися до Запоріжжя. Колишні вихованці допомогли тренеру і його дівчині знайти житло. Каже, тільки там зміг нормально помитися, поїсти і виспатися. Але спокою не знайшов, бо увесь час координував людей, які їхали з Маріуполя до Запоріжжя, зустрічав, допомагав знайти житло. У цьому місті Олександр і Вікторія пробули чотири дні.
«У Запоріжжі теж лишатися було небезпечно. Дякувати долі, маю багато друзів зі спортивної спільноти, які запросили мене їхати у Кропивницький. Поки ми їхали, нам уже знайшли житло, а згодом і запропонували роботу тренером у приватному спортивному клубі. Важко передати словами мої відчуття… Я вирвався з пекла і потрапив не просто у спокійне місто, де немає обстрілів, а в рідну стихію – у спорт. Поки приходив до тями, виходив у двір біля будинку, де ми живемо, займався на турніках. Там до мене підтягнулися сусіди. Так почали знайомитися і займатися разом. Зараз вони ходять до мене на тренування в зал і я цьому неймовірно радію», – ділиться емоціями співрозмовник.
У Кропивницькому життя в Олександра Лугового потроху почало налагоджуватися. Маючи неспокійну вдачу, він дуже швидко познайомився з містом і людьми, зумів зібрати понад чотири десятки дітей і дорослих для занять з кросфіту, бере активну участь у громадському житті, різноманітних благодійних спортивних заходах, а ще волонтерить, допомагає ЗСУ.
«Я не став патріотом після 24 лютого. Я був ним завжди, бо виховую молодь, яка представляє на різних змаганнях Україну. Просто зараз відчуття любові до своєї країни загострилося. Я не хочу їхати за кордон, хочу жити у своїй країні, на своїй землі, у своєму домі. Ми підтримуємо ЗСУ, бо хочемо, щоб ця війна закінчилася якнайскоріше, щоб ми перемогли, бо ми на своїй землі», – каже Олександр Луговий і додає: сьогодні його підтримки найбільше потребують рідні і близькі люди, які залишаються у розбитому Маріуполі. Якимось дивом із містом налагодили невидимою ниткою зв’язок. Туди передає ліки, харчі, посуд, бо навіть звичних відра, каструлі люди, які там залишилися, дуже потребують. Журиться, бо попереду зима, а отже їм буде ще важче.
Сьогодні Сашко поринув у спортивну стихію і радіє цьому. Каже, йому дуже пощастило, бо займається улюбленою справою, реалізовує в Кропивницькому проєкти, які започаткував ще в Маріуполі. А участь у них беруть діти, які переїхали з родинами з окупованих і прифронтових міст, у тому числі і з Маріуполя. Саме таке спортивне свято, на якому діти фарбами створили повітряний прапор України, й стало втіленням маріупольської мрії тренера.
Яким уявляє Сашко свій завтрашній день? Переконаний – з перемогою України. От тільки повертатися жити в рідне місто, яке стало привидом, не хоче.
«Я знайшов себе в Кропивницькому, тут будуватиму фундамент свого життя. Можливо, колись поїду до Маріуполя в гості, коли він відбудується. Але коли це станеться – за рік чи через десять років – не знаю. Яким буде це місто, яким буде будинок, де я жив? Це буде вже не моє місто. Я хотів би повернутися в свої стіни, хотів би бачити за вікном криву ялинку, яку прикрашав гірляндами на Новий рік. На жаль, цього ніколи вже не буде… Але життя триває, тому потрібно жити, рухатися вперед», – каже Олександр Луговий.
Любов Попович, Кропивницький
20.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS