Як швидко це місто змінило своє обличчя. До війни сучасне, розвинуте, затишне. Зараз зруйноване, обпалене. Стає моторошно від того, що сталося з Маріуполем, коли на його землю ступила нога російського окупанта. Трудівники, що поколіннями покращували, збагачували рідне місто, перетворились у потік біженців.
Перший день війни
«Бомбардування Маріуполя почалися приблизно о 4-й ранку. Люди прокидалися від струсу землі, працювали «Гради». Всі були на ногах і в нашій квартирі. Заспокоювали себе тільки однією думкою: «Як і 2015 року – постріляють декілька хвилин і перестануть». Як же ми всі помилялися!» – так описує свої враження від початку війни Олександр Істратов. Біду, яка прийшла в Україну, він зустріву власній квартирі однієї з багатоповерхівок у центрі Маріуполя разом з дружиною Аллою і двома онучками.
До міста Олександр приїхав у далекому 1973 році – відразу після закінчення служби в армії. Працевлаштувався на металургійному комбінаті «Азовсталь», якому віддав майже 40 років життя. Коли пішов на пенсію, думав, що буде радіти досягненням дітей, бавити онуків, відпочивати на узбережжі Азовського моря з друзями. От тільки кінець зими 2022 року все перекреслив.
«Розбудили дівчаток, – згадує він, – почали збиратися. Дуже близько лунали вибухи. Діти наполягали, аби виїжджали. Легко сказати – виїжджайте. Своїм ходом небезпечно, автобуси до Одеси не ходять. Поїзд, якщо й буде – то тільки ввечері, та й невідомо, чи буде можливість сісти на нього. Поблизу бомбосховища не було. Залишався один варіант – спуститися у підвал гаража, який поруч з будинком, і там сховатися від бомбардувань. Так і вирішили. Організував у підвалі кілька спальних місць, увімкнув обігрівачі, запаслися водою, харчами. Без особливого комфорту, але терпимо. Була надія, що невдовзі все це закінчиться. Ніхто не міг подумати, що в цьому підвалі нам доведеться прожити довгих і жахливих 25 діб».
Життя у гаражі
Вже на другий день зникло електропостачання, обірвався телефонний зв’язок, наступні ночі пройшли в холоді та при свічках. У пошуках зручнішого укриття, де було би світло та опалення, вони перебралися до бомбосховища, але, враховуючи велику кількість людей, які вже там перебували, прийняли рішення повернутися до підвалу. Їм ще пощастило: гаражні споруди, що стояли попереду і позаду гаража Олександра, були розбиті вщент, його – дивом уцілів.
За декілька днів навчилися розпізнавати звуки пострілів військової техніки, вимальовувався певний графік бомбардувань. Так, щодня, приблизно о 7-й ранку, повз дах гаража пролітав літак-розвідник, затим слідували потужні вибухи, які тривали протягом дня з невеликими перервами. Так минав день за днем.
Готували їжу та гріли воду на мангалі у сусідському гаражі. Зазвичай у «підвальному» меню були макарони та картопля: смажена, варена, у мундирах. Неабияк рятували заготовки на зиму: огірки, томати, салати.
Між обстрілами Олександр разом із онукою Яною пробиралися до своєї квартири, щоб набрати ще теплих речей, продуктів, води. В перші дні навіть вдавалося знайти відкритий магазин, щоб запастися найнеобхіднішим.
«Щоразу, виходячи з гаража, необхідно було дуже пильнувати, – каже він. – Інколи складалося таке враження, що сафарі відкрите саме на тебе: коротка перебіжка – вибух попереду, ще одна перебіжка – вибух позаду. І так кожні 100 кроків. Від мінного свисту закладало вуха. Дорога була перерита свіжими вирвами, пошкоджена кабельна лінія, навкруги шматки металу, інколи – трупи людей».
Вже на четвертий день обстрілів зачепило багатоповерхівку, в якій була квартира Олександра. Спочатку вони там наводили лад, прибирали, заклеювали вікна. Потім зрозуміли, що все це даремно. Ситуація з кожним днем погіршувалась. Олександр перестав брати онучку з собою, адже ставало все страшніше.
Знайомство з військовими
Згодом у багатоповерхівці свої позиції розташували наші військові.
«У моїй кімнаті на робочому столі стояв кулемет, а для зручності під нього підкладали книжки з моєї бібліотеки, яку я збирав майже сорок років. Боляче різонуло, коли це побачив. Особливо шкода було 30-томник Івана Франка, повне зібрання творів Бориса Акуніна, близько 40 збірок моїх друзів із Західної України. Ноутбук та готові матеріали моєї нової поетичної збірки українською поклав до сейфа в надії, що вціліють. Зціпивши зуби, розуміючи, що надворі війна і головне сьогодні – врятувати своє життя та життя рідних, а все інше можна відновити, покинув квартиру», – говорить Істратов.
12 березня в його помешкання на сьомому поверсі піднятися вже було неможливо – воно палало, згоріло вщент усе всередині. Коли пожежа вщухла, але залишилась міцна бетонна конструкція, Олександр знову навідався до квартири і побачив навколо лише купи попелу та обгорілі залишки меблів. Не знайшов він і слідів металевого сейфа, в якому зберігався ноутбук та матеріали поетичної збірки.
Через чотири дні навколо гаража та будинку Олександра вже були російські військові. Поряд на одному з будинків вивісили прапор так званої «ДНР», але не надовго – невдовзі його помітили та збили наші захисники. Згодом на іншій будівлі встановили російський триколор. Цього ж дня відбулась перша зустріч Олександра Івановича з військовими противника. Вони запропонували йому та рідним надіти білі пов’язки та їхати з міста. Він відмовився, адже розумів, що евакуація буде здійснена аж ніяк не у бік України. До того ж, наші попереджали, що у кого побачать білу пов’язку, битимуть на ураження. Тоді росіяни відреагували спокійно, але наступного разу «гості» поводилися жорсткіше і не стали з Олександром церемонитись. Наказали забиратися з гаража разом з родиною. Нічого не залишалось, як слідувати цьому наказу.
«Ми закрили гараж і вирушили до місця евакуації, – розповідає наш співрозмовник. – За гаражами шлях лежав до селища Ляпіне. Зійшли вниз і побачили таку картину: вся вулиця захаращена військовою технікою з символікою Z, з такими ж написами вільно пересувається будь-який цивільний транспорт. Танки, БТРи, БМП, інша військова техніка стояли біля кожного двору. Ми з Яною йшли попереду, дружина відставала, бо не зовсім добре почувалася. А йти довелося три кілометри. У Піонерському був евакуаційний пункт, де на порятунок очікували сотні людей з речами, маленькими дітьми, домашніми улюбленцями. Куди повезуть – ніхто не знав. Наша черга на автобус підійшла приблизно о 17-й годині. О 18:00 були вже в раніше окупованому Новоазовську. Розмістили нас у школі, що в центрі міста поруч з райвиконкомом. Нам пощастило: в одному класі – тільки дві сім’ї, нас троє та сімейна пара працівників «Азовсталі». Після 25 діб у холодному підвалі, без світла, зв’язку – тут було все. Турбувало одне: де онучка Алла і що з нею? Як потім з’ясувалося, вони були евакуйовані разом з нами, але їх одразу відправили в Таганрог, у росію. А ми залишались у Новоазовську. На цьому й закінчилася наша 25-та доба поневірянь і ми вперше заснули в незвичній тиші та теплі».
Повернення у Роздільну
Потім був довгий шлях евакуації: Докучаєвськ, Таганрог, Пенза, Москва, Псков, Кишинів. У Москві до них приєдналася й онучка Алла. І лише 17 червня Олександр Іванович разом із дружиною Аллою, онучками та кішкою Софією добралися до кінцевої точки – міста Роздільна. Сьогодні вони – внутрішньо переміщені особи, які були вимушені покинути свою рідну оселю та повернутися до Роздільної. Спитаєте: чому повернутися? Тому що дитинство Олександра пройшло саме у цьому місті. Тут закінчив школу, одружився зі своєю однокласницею, а вже потім вони переїхали до Маріуполя будувати своє спільне життя. У Роздільній живе його донька Наталія, залишилася батьківська хата дружини.
Вони врятувалися. Але в Олександра Івановича й досі залишилися незагоєні рани. Адже син Сергій, військовий-прикордонник, потрапив у полон, зв’язку з ним немає. За словами пана Олександра, він перебуває десь у росії, очікують на обмін полоненими. А ще болить серце Олександра за онучку Олександру, яка вже рік перебуває на лікуванні в Ізраїлі та перенесла за цей час 20 операцій.
У Істратова є хист складати свої думки та пережиті історії у вірші та прозу. 2008 року навіть видав свою першу збірку поезій та прози «Первые шаги». Сьогодні занотовує все, аби пам’ятати, яким було щасливе життя в Маріуполі і як все змінилося після вторгнення «асвабадітєлєй».
Наталія Буковська, Одеська область
5.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS