Місця у морзі закінчилися, тому померлих складали у кімнаті, яку розтрощили російські «Гради». Історія медбрата з Маріуполя

Кілька медиків схилилися над маленьким тілом 4-річної дівчинки. Вони разом боролися за її життя, але шансів було вкрай мало навіть для дорослої людини: осколки пробили серце та легені.

Через кілька хвилин буде зафіксовано факт смерті. Один із лікарів емоційно звернеться до журналістів, завдяки яким увесь світ побачить перших жертв жорстокої війни, і без цензури скаже фразу: «Покажите этому путинскому ху*лу глаза этого ребенка и плачущих врачей. Чтоб он сдох».

Серед медиків у цій палаті є й 20-річний медичний брат Дмитро Гавро, який до початку повномасштабного вторгнення встиг пропрацювати у Маріупольській обласній лікарні інтенсивного лікування лише кілька місяців.

Після того він ще неодноразово стане свідком смерті дітей і дорослих. І назавжди упевниться в тому, що обрав правильну професію і у медицині він – на своєму місці.

У перший день вторгнення – понад 100 поранених

Дмитро Гавро народився і виріс у Маріуполі. Навчався в Маріупольському технологічному ліцеї. У середніх класах мріяв стати фізиком-ядерником. Водночас хлопець добре знався на хімії та біології, їздив на турніри та олімпіади, писав наукові роботи. В рамках навчання неодноразово відвідував лікарні й встиг трохи побачити професію медика зсередини.

Тому коли прийшов час обирати майбутній професійний шлях, сумнівів не було. Дмитро вступив до Донецького національного медичного університету в Маріуполі.

«Мені дуже подобається професія, вона достойна, вимагає високого інтелектуального рівня. Колись я подивився фільм, де один із героїв сказав фразу, що стала моїм життєвим кредо: «Коли-небудь стати єдиною перепоною між життям і смертю людини», – розповідає Дмитро.

Коли 24 лютого почалося вторгнення, він хотів піти в Збройні Сили України в якості медика. Але з лікарні подзвонили та повідомили, що до них надходить багато поранених, рук не вистачає, тому всіх просять прибути до медзакладу. Водночас частина людей, яка мала заступити на чергування 24 числа, навіть не змогла дістатися лікарні з інших районів міста.

У перший же день лікарня прийняла понад 100 поранених. У такому режимі медикам обласної лікарні інтенсивного лікування доведеться працювати кілька тижнів. І Дмитру разом з ними.

Діти помирали від осколків у серці та відірваних кінцівок

У мирний час медичні сестри та брати займаються збором аналізів, установкою катетерів різного типу, виконують терапевтичні завдання, наприклад, вимірюють тиск, вводять ліки. Також займаються паперовою роботою: звітність, направлення на аналізи, оформлення історій хвороби.

Приймальному відділенню, в якому працював Дмитро, одразу ж дали розпорядження не заповнювати деякі журнали прийому, оскільки це віднімало багато часу і давало додаткове навантаження.

Але війна змусила взяти на себе й нові обов’язки. Тепер медбрати та медсестри лікарні мали здійснювати тріаж. Тріаж – це сортування постраждалих за ступенем тяжкості отриманих травм, коли медикам доводиться обирати, хто має найбільше шансів вижити, а хто їх не має взагалі.

Але Дмитро підкреслює, що у їхній лікарні, не дивлячись на всі обставини, намагалися допомогти усім: «Ми не ставили на людині хрест. Кожну людину ми розглядали як таку, що потенційно може вижити. За кожного ми боролися. Не було такого, щоб людина стікала кров’ю, а ми відмовлялися везти її в операційну на користь іншої людини. У таких випадках везли обох».

Так було і того дня, коли до лікарні доставили 4-річну дівчинку з пробитим осколками серцем. Разом з нею на «швидкій» привезли її маму, батька та бабусю. Доки лікарі швидко перекладали тіло з автівки на носилки, мама крізь сльози кричала: «Спасите моё дитя».

За словами Дмитра, чоловік, якого доставили разом із дівчинкою, мав відкриту черепно-мозкову травму, а бабуся – осколкове поранення стегна з переломом.

Діма разом з іншими медиками надавав допомогу чоловіку. Треба було розрізати одяг і накласти турнікети, щоб зупинити кров. Потім медбрат побіг до операційної, де була дитина. Нею вже займалися дві реанімаційні бригади.

«Мій досвід був менший за їхній, тому я лише спостерігав. Шансів було дуже мало», – згадує Дмитро.

Дитина померла. Це було 27 лютого. Маріупольське пекло, влаштоване росіянами, лише набирало обертів.

Через кілька днів до лікарні доставили трьох підлітків приблизно 16 років. Діти грали у футбол на полі, коли туди прилетів снаряд. Обидві ноги одного з хлопців розірвало осколками вщент, також він залишився без руки. Підліток помер у лікарні. Його друг зараз за кордоном проходить реабілітацію. Про третього Дмитру нічого не відомо.

Збирали сніг, щоб помити каталки від крові

На початку березня у місті зникли світло і вода. У своїх домівках люди, хоч і з великими складнощами, але обходилися без цих ресурсів. Але в лікарні вони без перебільшення життєво важливі.

Головна лікарка медзакладу розуміла, що відключення води – це лише питання часу, тож наказала робити запаси.

«Вона також попіклувалася про те, щоб міськводоканал доставляв періодично воду. Вони робили це під обстрілами. А ми намагалися забезпечити економію води на місцях, у своїх відділеннях», – пояснює Дмитро.

Але запасів все одно катастрофічно не вистачало. Санітари регулярно мили операційні, бо стерильність там дуже важлива. А от чистотою приймального відділення, де працював Дмитро, довелося пожертвувати.

«Коли випав сніг, ми дуже зраділи й побігли на вулицю з лопатами та відрами, збирати його, щоб потім розтопити у воду. Цю воду ми не використовували для пацієнтів, але нею мили, наприклад, каталки. Іноді вони були повністю закривавлені, а навіть за умов війни не хотілося класти людину у чиюсь кров», – зізнається медбрат.

Ще одне випробування – відсутність електрики. У лікарні був генератор, але його потужності розподілили на приймальне відділення, щоб медики могли бачити, кого і куди розподілити, і на операційну.

Ліфти у восьмиповерховій будівлі лікарні теж не працювали без струму. Дмитру та іншому медперсоналу доводилося нести людей через десятки сходових прольотів.

«До нас надходили люди з інсультами, це були пацієнти від 100 кілограмів та важче. Підняти на верхні поверхи себе і 100 кілограмів одночасно дуже важко. Ми не відчували спин. До нас приходили волонтери, хлопці з Червоного Хреста, допомагали нам, за що їм величезне спасибі. Наскільки знаю, вони всі загинули», – каже Дмитро.

Все, що робили маріупольські медики, супроводжувалося постійним гулом канонади, вибухами, свистами. Обстріли не вщухали ні на секунду. Якщо медперсонал ніс пацієнта і починався обстріл, доводилося падати на землю і перечікувати.

10 березня Дмитро подивився у журнал: з початку повномасштабного вторгнення приймальне відділення лікарні прийняло близько 750 лише поранених, без урахування померлих.

Гуманітарна катастрофа

У хаосі війни лікарі продовжували виконувати медичні протоколи, наскільки це можливо в таких умовах. Наприклад, попервах померлих відносили до моргу, який розміщувався в окремій від лікарні будівлі. Потім там закінчилися місця і це втратило сенс.

«Коли лікарню обстріляли з «Градів», у частині кімнат вибило вікна. Там було дуже холодно, бо був лише початок весни. І ми носили померлих туди, бо носити їх в морг було небезпечно через обстріли», – згадує медбрат.

До середини березня кількість пацієнтів поступово зменшилася. Але Дмитро, як і інші медики, знав, що це не тому, що кількість постраждалих нижча. Просто люди, що живуть на лівому березі та в інших віддалених районах, більше не можуть доїхати до лікарні, шлях їм відрізали росіяни.

Лікарі й самі з великими труднощами діставалися власних домівок, коли був час і можливість. Дмитро кілька разів бігав додому, взявши з собою якісь дрібниці з гуманітарки, яку періодично доставляли в лікарню.

Він згадує, як одного разу йшов додому, взявши з собою кілька пачок вологих серветок. На вулиці зустрів жінку, що просто стояла і плакала. Дмитро підійшов запитати, що сталося, і дізнався, що в неї вдома дитина, але у них немає ні підгузків, ні серветок, ні води.

«Я віддав їй пачку серветок. Якби знав, що вона там стоїть, то взяв би з собою хоча б підгузки. Вона розплакалася, обійняла мене…» – розповідає хлопець.

«Я рятував життя, бо це була і є моя робота»

У ніч з 14-го на 15 березня Дмитро дізнався, що біля лікарні щойно зупинилися російські танки. Про це медикам сказали українські військові, які охороняли медзаклад. Хлопець вирішив негайно йти додому.

«Зі своїми поглядами і відношенням до цієї… не можу навіть назвати це державою, я б там довго не прожив», – каже Дмитро, маючи на увазі росію.

Серед ночі він добіг до свого дому і повідомив батькам, що окупанти вже тут. Потім побіг до своєї дівчини Валерії, яка жила в центрі міста, щоб забрати її з собою. Але біля площі Кірова йшов танковий бій, прориватися через який було б самогубством. Кілька хвилин Дмитро пролежав на асфальті в очікуванні хоча б хвилини тиші, а потім повернув назад.

Діма досі докоряє собі за той випадок. У перший день повномасштабного вторгнення він зробив своїй дівчині пропозицію.

«Я хотів, щоб вона знала про моє відношення до себе. Що я ніколи її не залишу і що зроблю все, щоб її врятувати й повернути, аби ми знову були разом. Тому виню себе за те, що не зміг дійти до неї і не забрав з собою. Але потім я шукав її й таки знайшов через інших людей. І зміг забрати з Маріуполя», – розповідає Дмитро.

Валерія погодилась, але одружитися пара вирішила вже після перемоги. Зараз вони разом живуть у Дніпрі.

Діма влаштувався працювати в обласну клінічну лікарню імені Мечникова. Коли його колеги дізналися, звідки він, забезпечили максимальну підтримку. Опинившись у Дніпрі, останні гроші хлопець віддав за житло, тому його колеги допомагали з їжею та гуманітарною допомогою, а іноді й просто по-людськи підтримували.

Частина його колишніх колег ще певний час працювали в Маріуполі.

«Один із них – людина, яку я вважаю героєм. Це наш хірург і викладач мого університету, в якого я був присутній на операціях і в якого вчився. Дубров Євген Олександрович. Він уже після окупації міста ходив до людей додому і допомагав як міг: перев’язував, діставав осколки… Потім він теж виїхав на підконтрольну територію», – каже Дмитро.

Про свої три тижні пекла у Маріуполі Дмитро говорить дуже скромно: «Я рятував життя, бо це була і є моя робота. Якби я і ще хтось не вийшли на роботу, нікому було б це робити».

Тетяна Жук

7.09.2022

Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS