Menu

Мотанка для Маріуполя

Уперше так було в Анастасії, що їй наснився образ, який вона намалює, – раніше такого не було. Образ маріупольської мотанки. Їх колекцію почала малювати в кольорах, додаючи чорно-білі фото розбомбленого Маріуполя місцевого фотографа Євгена Сосновського, який зумів згодом вирватись з окупованого міста.

Останні вісім років Маріуполь був відносно мирним містом, яке невпинно розвивалось. Місцева жителька Анастасія Пономарьова https://www.facebook.com/profile.php?id=100000576599040, вчителька географії та біології, також розвивала свій Маріуполь – заснувала освітній центр, який проводив фестивалі та зустрічі, займався робототехнікою.

Коли прилетіли перші ворожі ракети, Анастасія відразу зрозуміла, що буде щось дуже погане. Дався взнаки досвід 2015 року, коли мирний Маріуполь зненацька обстріляли. Будинок її родини – якраз крайній у мікрорайоні Східний, який тоді попав під обстріл.

Просидівши день у підвалі, поїхали до родичів в іншу частину міста. По Маріуполю гатили без зупинки, прийшло розуміння, що скоро тут буде «котел», тому вирішили їхати з міста, вивозити дитину.

Виїхати вдалось уночі з 24 на 25 лютого. Вже тоді ризикували, бо Маріуполь періодично закривали для виїзду. Спочатку доїхали до Дніпра, а вже згодом перебрались до Галичини.

Перші малюнки «воєнного часу» художниця почала створювати ще в Дніпрі. Родина поспіхом виїжджала з Маріуполя, взявши тільки документи та найнеобхідніші речі, тому нічого для малювання в Анастасії не було. Папірцями та маркером з нею поділилась дівчинка у бомбосховищі під час однієї з повітряних тривог.

«Я почала малювати війну таку, як її бачила, – згадує Анастасія. – Це скоріше для мене була арт-терапія». Згодом малюнки Насті стали ілюстраціями до терапевтичних казок, які писала дитяча письменниця Галина Вдовиченко.

Перша мотанка, та, що наснилась, відразу була наче картина двох «зшитих» реальностей: мотанка на фоні розбитого Маріуполя. Почала малювати і відчула, що треба додати фото. Для першої мотанки використала світлини з розбомбленої квартири фотографа. Надалі робота продовжилась, почали з’являтись нові образи.

Для Анастасії мотанка – то наче берегиня Маріуполя, вона як червона ниточка, яка зшиває маріупольців, дає надію на відновлення життя в українському місті. Вона стала емблемою центру для переселенців у Дніпрі. Ці малюнки також викладені у вільний доступ, Анастасія не проти їх використання в особистих цілях. Вже намалювала вісім мотанок, кожна з яких по-своєму унікальна.

Художні твори – це теж ліки. Разом з дитячою письменницею Галиною Вдовиченко https://www.facebook.com/profile.php?id=100000878047605 видали серію терапевтичних казок.

Свою першу маленьку казку «Хмарний пазл» Галина Вдовиченко написала окремо від ілюстрацій. Текст з’явився у березні під впливом заклику українців до світу закрити небо. Це казка для дітей, які не розуміють, як це – «закрити небо», але в своїх фантазіях роблять це. Сила уяви настільки сильна, що дітям вдається зробити те, про що вони фантазують.

Отже, Настя малювала свій біль, свої переживання через війну. А коли Галина Вдовиченко запропонувала разом створювати казки для дітей, почали робити корисну справу.

Виходило по-різному. Авторка скидала художниці текст, та малювала під нього ілюстрацію. Або навпаки. Наприклад, був малюнок хлопчика, який лежить накритий ковдрою і поруч – паперовий літак. Хлопчик вірить, що той літак – захисник його снів. Так з’явилась казка під уже готовий малюнок.

Загалом Галина Вдовиченко написала 11 казок. Ще одну, 12-ту казку «Прапор» із терапевтичної серії написала 10-річна донька дизайнерки з Маріуполя. У ній йдеться про дитину, яка складає кубики та зверху вставляє Прапор як важливу крапку в будівлі. Україна буде відбудована, а дитина будує своє майбутнє – ось про що ця казка. Усі 12 казок написані та проілюстровані протягом найважчих для України двох місяців – березня та квітня.

Анастасія Пономарьова не тільки проілюструвала усі ці казки, а також здійснила ще одну свою мрію – видати друком ті казки на листівках, аби роздавати дітям, які потребують терапевтичного читання. Почала збирати гроші – і задумка була реалізована. Вдалось видати 12 тисяч листівок, по тисячі примірників кожної казки. Листівки роздавали під час літературних зустрічей у Львові, на міжнародному книжковому ярмарку в Чехії, на літературному фестивалі в Латвії, в різних книгарнях.

Ще один проєкт художниці – Маріупольська серія. Через соцмережі вона спитала у містян, що саме вони хочуть запам’ятати з Маріуполя, які об’єкти чи локації, щоб намалювати їх. Надійшло понад 100 заявок. Рандомно Анастасія обрала третину з них і почала малювати. Це і вежа, і фігурка Нільсона, і Азовсталь, і інші пам’ятні для маріупольців та гостей міста місця.

Свої малюнки художниця зробила вільними для безкоштовного користування в особистих цілях, а для заробітку – з обов’язковою умовою благодійної складової такої співпраці.

Цей допис побачило подружжя Поколенків із Костянтинівки, яке на Донеччині успішно розвивало родинну майстерню WoodLike та було змушене вивезти свій невеликий бізнес на безпечну територію. Серед сувенірів, які виготовляє майстерня WoodLike, особливим попитом користується патріотична символіка, зокрема, на магнітах. Так прийшла ідея зробити маріупольські магніти з малюнками Анастасії Пономарьової.

Для Маріупольської серії обрали 8 малюнків – саме стільки магнітів плотер дозволяє виробити за один раз. Продають ці магніти комплектом, тобто не можна замовити окремо Драмтеатр або окремо Азовсталь. Це такий набір, пояснюють майстри Дмитро та Наталя.

«Як і домовлялись, прибуток спрямовуємо на потреби волонтерського хабу в Дніпрі Little Mariupol, який працює для інтеграції переселенців у приймаючу громаду», – каже Наталя Поколенко.

Замовляють кольорові магніти маріупольці, які роз’їхались по різних регіонах країни. Частину замовлення відправили на відкриття того ж маріупольського хабу в Дніпрі.

Нещодавно творча енергія Анастасії Пономарьової отримала суттєвий стимул. Пів року на зустріч із рідними чекав її котик, який залишився в окупації. Нарешті він доїхав до Дрогобича.

Евакуація кота була справжнім квестом для усіх, хто долучився. Спочатку його відловили у дворі – до цього району орки пускають за перепустками. Кіт не хотів йти до рук чужої людини. Потім відвезли до місцевого притулку, звідти до Запоріжжя. У Запоріжжі посадили на потяг, де ним опікувалась провідниця. І нарешті після довгої подорожі та пригод худий та хворий кіт дістався своєї родини.

Фото: Фейсбук Анастасії Пономарьової

Ольга Нікуліна

23.08.2022

Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS