З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну чимало людей в публічному просторі, побуті, роботі перейшли на українську. Інші співвітчизники схиляються до думки, що під час війни не варто торкатися потенційно спірних моментів та вважають, що мовне питання лише вносить розбрат у суспільство. Чому стільки років не вщухають дискурси на тему мови між українцями та чому так загострюються в кризові часи, розповіла філологиня Ярослава Кривенко.
«У перші дні повномасштабного вторгнення я написала пост у соціальних мережах про українську мову – і перші коментарі були про те, що це зараз не на часі»
Не порушуй цю тему, зараз війна, потрібно говорити про інше, акцентувати на інших речах. Я очікувала такої думки, але вона мене дуже засмучувала, тому що я розумію: все зовсім навпаки. Моя теза: якби ми говорили українською в Україні, то цієї війни могло б і не бути. Я свідома того, що це не єдина причина вторгнення і, можливо, ми в цьому не винні. Але якби була чітка ідентичність: мова, культура, нація, – думаю, що ризик нинішньої ситуації був би значно меншим. Ніхто б не приходив «спасать русскоговорящее население» в тому ж Харкові чи Києві. Тому я вважаю, що мовне питання дуже на часі. Більше того, це наш шанс нарешті українізувати Україну, як би не дивно це звучало. Тому мова – на часі, мова – це наша зброя.
«Українська мова в Україні – більш політизоване питання, штучне»
Людина з будь-якого регіону України може вивчити українську і говорити. Чому війна почалася з Донбасу? Окрім логічного – тому що це кордон і тут було найпростіше зробити це фізично, – є й думка про російськомовне населення. Думка про що? Якщо людина говорить російською, то вона хто? Вона – росіянин. Мова – це те, що нас ідентифікує в першу чергу. Якщо ми відпочиваємо в Туреччині і говоримо російською, турки думають, що ми – росіяни. Як і колір шкіри, як і розріз очей, за якими нас ідентифікують у приналежності до певного народу.
Тому питанням мови дуже зручно маніпулювати. Якщо люди говорять російською, то вони буцімто сумують за росією, хочуть бути в її складі, вважають себе приналежними до цього народу. Всі тези про «російськомовні щелепи», утиск російськомовних – ніколи такого не було. Про що казати?
Частка російськомовного населення в Україні досі складає близько 25%. Тож мова – питання спірне, на ньому дуже легко грати, бо завжди будуть ті, хто «за», і ті, хто «проти». Як і з релігією: завжди будуть ті, хто за московський патріархат, навіть після цієї війни. Тому що в людей існує вибір, і на цьому виборі завжди можна зманіпулювати, що дуже вміло роблять політики.
Мовне питання спірне ще й тому, що, на жаль, це наша історія. Ми довго були під владою росії. Зі школи пам’ятаємо заборони: Валуєвський циркуляр, Емський указ, коли росія, керуючись своїм панівним положенням, забороняла все українське.
«Давайте замислимося, чому українську завжди забороняли? Якщо росіяни стільки століть працювали над тим, щоб знищити нашу мову, – то, напевне, різниця є, і вона принципова»
Мені здається, на цьому питанні й досі спекулюють політики, яким це вигідно.
Ми мали три хвилі українізації. Перша – 1991 рік, коли Україна стала незалежною і живий ланцюг з’єднав схід та захід. То було національне піднесення – згадали про українську мову, культуру, історію. Тоді частина людей перейшла з російської на українську. Друга хвиля – 2014-й. Багато молоді зробили для себе такий вибір. І третя – зараз.
Все це – закономірно, логічно і нормально. Здорова психологічна реакція людини на те, що відбувається. По-перше, коли в тебе щось намагаються відібрати, ти починаєш розуміти, що воно важливе для тебе. Зараз ти захищаєш своє. По-друге, є конфронтація з людьми, які досі говорять російською і хочуть довести правильність своєї позиції.
Часто мій аргумент зводиться до одного: ненормально говорити мовою людей, які ґвалтують, убивають наших жінок, дітей, чоловіків. Я дійшла висновку, що люди не говорять українською взагалі не з тих причин, про які нам розповідали, мовляв, що це – соромно, немодно, асоціюється з чимось «сільським». Є така радянська теза, яка досі існує і яка є частково правдивою, але тільки частково.
У мене було дуже багато дорослих учнів, які кидали заняття, і я довго думала, що вони просто не мають мотивації. Коли нам треба вивчити ту ж англійську, ми зазвичай маємо чітку аргументацію, для чого це нам – робота, переїзд. А ось навіщо нам вчити українську – до кінця не було зрозуміло.
«Зараз у багатьох людей з’явилася чітка мотивація для вивчення української – вони не хочуть асоціюватися з росіянами, не бажають говорити мовою вбивць свого народу»
Інша причина важкого переходу на українську – наша глибока колективна психологічна травма. Покоління за поколінням наших предків убивали за мову, знищували фізично: розстріляне відродження, шістдесятники і безліч інших прикладів. Василь Семенович Стус, якого вбили у 1985-му, за шість років до Незалежності просто за те, що він говорив українською, любив Україну і був вчителем української. Тобто, це – небезпека!
Вона у нас на підсвідомості, як і з Голодомором. Ми робимо якісь закрутки-запаси не тому, що неможливо щось купити у супермаркеті. Так діє підсвідомий колективний страх вмерти голодною смертю. Так само й з мовою – колективний страх, що за це як мінімум з тебе сміються, як максимум – убивають.
Тож зараз має статися ще більше потрясіння, яке виб’є все з нашої підсвідомості. І це потрясіння наразі відбувається. Ми маємо зрозуміти: мова більше не вбиває, навпаки – рятує життя; це наш великий шанс позбутися психологічної травми і далі розбудовувати свою культуру в правильному руслі.
«Українська мова дуже непроста, якщо говорити з мовознавчої точки зору. Досконало знати і говорити нею дуже непросто»
Але є таке поняття, як «розмовна мова». Тож треба розуміти, що ми не мусимо говорити ідеально в побуті. Я сама в повсякденному житті роблю помилки: не завжди правильно наголошую слова, вживаю певні русизми. І це – нормально, це треба прийняти.
Мене приємно здивувало, аж до сліз, що з 24 лютого багато моїх знайомих, які говорили російською, почали розмовляти українською і досить добре. Насправді дуже мало є людей, які об’єктивно не можуть спілкуватися українською. Всі ми десь вчилися, чи в школі, чи в університеті, дивимося телебачення. Люди звикли і мають певний словниковий запас. На українську складно перейти не через брак знань, а саме через психологічну складову: соромно, будуть сміятися.
Ми всі зараз трошки «Азаров». Колись я теж думала, що не можна паплюжити мову, що потрібно говорити правильно. Зараз, чесно, мені все одно, як людина говорить, навіть не виправляю. Тому що вона заслуговує на велику повагу вже тільки за те, що вийшла з зони комфорту і почала говорити мовою свого народу.
«Топ-5 порад, як полегшити перехід на українську мову»
Перш за все, потрібно перейти на українську з людьми, з якими у вас немає мовної традиції, тобто з ким ви раніше не спілкувалися. Почати говорити українською в магазинах, на заправках. Тоді буде простіше, це входитиме у звичку. Вас не питатимуть, а чого це ти зненацька заговорив українською. Людина вас вперше бачить, для неї ви завжди говорили українською. Потім – вже зі знайомими.
По-друге, раджу українською вести соцмережі, тому що сісти написати пост, погуглити слова, підібрати синоніми – це простіше, аніж вживати їх одразу в розмові. Це дасть змогу розширити словниковий запас, ви почнете звикати.
Третє. Може, це трошки дивно і по-шкільному звучить, але раджу запровадити години спілкування вдома. Попередити рідних, що маєте такий намір. І, наприклад, годину на день говорити українською, от як вмієте.
Четверте. Дуже важливо споживати український контент. Наразі це велика культурологічна проблема. Ми зрозуміли, як багато російськомовного вживали, і це теж зіграло з нами злий жарт. Люди не звикли чути, сприймати інформацію українською. Зараз потрібно максимально дивитися фільми з українським дубляжем, слідкувати за українськомовними блогерами, яких виявилося чимало і які дуже якісні. Взяти лишень «Український стендап»: їх жарти, колорит ні з чим не порівняти.
І, нарешті, раз і назавжди усвідомити, що всі ці дії наближають нас до такої бажаної перемоги!
Катерина Горячко
16.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS