Якщо подивитися на адміністративну мапу України, ця територія площею 479 квадратних кілометрів зветься Вилківською міською територіальною громадою, в якій мешкають 11 400 осіб. Крім Вилкового, вони живуть у селищі Біле та чотирьох селах – Десантному, Мирному, Новомиколаївці і Приморському.
Але краще подивитися з іншого боку. Цю перлину України, яка на півдні Одеської області межує з Румунією, за правом вважають українською Венецією. Тому є пояснення. Вилкове розташоване на каналах, які називають єриками. Багато хто з українців тут відпочивав, багато хто чув і тільки мріяв побувати у місті старовірів-липован. Під час війни прославили Вилкове й хоробрі прикордонники острова Зміїний, який входить до складу міста. Як війна вплинула на буденне життя вилківчан і яким планам завадила, ми розпитали в мера міста Матвія Іванова.
Він за національністю гагауз. Народився і виріс у гагаузькому селі Старі Трояни Кілійського району. В школі вивчали лише російську мову. Вдома розмовляє гагаузькою, а на роботі та в побуті – російською. Українську активно вивчає. Каже, що в його житті не було жодного випадку, коли б виникла проблема через мовне питання. Відтак не міг і повірити, що у 21 столітті людина може цинічно вбивати жінок та дітей у чужій країні.
«У нормальної людини це у голові не вкладається, – говорить Іванов. – Наприклад, чим винен сусід, що живе краще за мене? Це я винен, що живу гірше за нього. Я ж не піду його за це вбивати, грабувати. Я маю думати про те, як заробити, щоб жити краще».
Але війна – реальність, і час не відкрутиш назад. Треба перемагати, і міський голова навіть не сумнівається, що так і буде. Адже в українському Придунав’ї відношення до свободи особливе.
«Живемо з вірою у Перемогу, з упевненістю в Перемозі. Українці загалом волелюбний народ, а вилківчани особливо, – пояснює пан Матвій. – Почнемо з того, що вилківчани – в основі своїй бунтарі. Адже Вилкове – це поселення старовірів-липован, які не скорилися владі, що запроваджувала безглузді зміни і вносила подвійний зміст у релігію. Вони створили собі труднощі, але залишилися вільними, обрали свободу».
Що сьогодні відбувається у громаді? Відчувається, що для мого співрозмовника це – болюче питання, і його можна зрозуміти. З одного боку, хоч і з великими зусиллями, але доходну частину місцевого бюджету вдається виконувати. А буде бюджет – буде заробітна плата, розвиток громади, суттєва допомога армії. З іншої – ціла купа проблем.
«Щоб ви розуміли, Вилківська громада живе коштом сільгосппідприємств, туристичного бізнесу, рибалок. І цього року «завдяки» нашому агресивному сусіду всі ці галузі страждають, – зазначає Матвій Костянтинович. – Передусім страждають фермери. Цього року врожайність нижча від середньої – 20 центнерів з гектара. Це не врожай. Плюс їм відмовляють у кредитах на дизпаливо, на добрива. На додачу до цього ніде складувати врожай – найбільші склади знаходяться на відстані 20-30 км. На ці логістичні витрати вони не розраховували – у них завжди врожай із поля забирали, їм не треба було його зберігати. А тепер мало того, що врожаю немає, так ще й ціни на паливо та добрива піднялися, додалися витрати на логістику в місця зберігання. За зберігання теж треба платити. Тому нам вони вже не можуть повноцінно заплатити навіть за ту саму оренду землі. Йти їх трясти ми не можемо, адже розуміємо, що армію комусь годувати треба, країну комусь годувати треба. І ми йдемо на поступки – даємо відстрочку».
Про туризм в українській Венеції годі й говорити. Щороку сюди приїжджали 200-300 тисяч туристів. Сьогодні ж туроператори не можуть заробити. Немає заробітків – немає сплати до бюджету. За який кошт їм утримувати персонал, флот, туристичні бази? Якщо люди залишаються без роботи, це лягає на плечі громади. Така сама ситуація й з морем.
«Ми знаходимося у гирлі Дунаю, – продовжує Іванов. – Тож спочатку була загроза, що у Вилкове зайде ДРГ, тому рибалок на воду не пускали. Через якийсь час дозволили, але оселедець вже майже пройшов. Наші рибалки, щоб ви розуміли, рік чекають, щоб вийти на воду ловити оселедця. Це їх основний заробіток».
Зараз громада живе за рахунок податку на доходи фізичних осіб. Тобто, отримали зарплату – сплатили податок – знову отримали зарплату. І так по колу. А як же розвиток? Які плани пішли шкереберть?
«Все вірно, війна внесла свої негативні корективи, – погоджується мер. – А ми мали грандіозні плани, і на багато з них вже й гроші були. Наприклад, цього року планували реконструювати центральну вулицю Вилкового і вулицю до морвокзалу. Також планували зробити у рекреаційній зоні Приморського дорогу, тротуари, освітлення. Дійшли вже до виділення грошей на водогін по Миколаївці. Також у планах було зробити сучасний медичний центр, а то в нас поліклініка в одній частині міста, а лікарня – в іншій. Ми були готові все це робити, але…».
Проте голова громади не впадає у відчай. Він упевнений, що після війни українці все відновлять. Люди до цього будуть готові. Менталітет і світогляд змінився, всі зрозуміли, що ми маємо триматись і підтримувати один одного. Адже у нас в країні війна почалася не зараз, вона вже 8 років триває, а ми її не відчували. Тому Іванов вважає, що після Перемоги українці згуртуються не тільки заради відновлення громад, а й заради зміцнення нації.
«Чесно, мене дуже сильно вразила позиція президента в даній ситуації, позиція сильної вольової людини, – зізнається міський голова Вилкового. – Я думаю, що з такою позицією наша Перемога неминуча. Також вражає наша армія, наші воїни, які стійко боронять нашу землю й нас. Однак, на превеликий жаль, є люди, які вважають, що якщо прийде «русскій мір», нам стане легше жити. Я переконаний на 100%, що це не так. Україна – наша країна, і ми нікого не просили нас від когось звільняти. Це дуже пригнічує, що є такі люди, що вони були поряд з нами, а ми їх не бачили».
Наша зустріч зМатвієм Івановим відбулася саме в той день, коли Збройні Сили України вибили росіян зі Зміїного. Вибили з острова – виб’ють і з України.
«Про наших прикордонників зі Зміїного пісні складають, вони справжні герої, які вже увійшли в історію, – говорить пан Матвій на завершення. – Але й люди наші, вилківчани, які лишились у місті, – теж герої. Бо жити під час війни, поблизу острова, під обстрілами й знати, що ракета може впасти на місто в будь-який час, – це вже героїзм».
Олеся Ланцман, Кілія
7.07.2022
Матеріал підготовлений у рамках спільного проекту Українського кризового медіацентру та Естонського центру міжнародного розвитку “Протидія дезінформації на півдні та сході України” за підтримки Європейського Союзу