До 24 лютого 2022 року ці люди не були знайомі. Що, зрештою, не дивно. Різний вік, чоловіки та жінки, місце проживання – майже повна географія регіонів України, де сьогодні триває війна. Лисичанськ Луганської області та Миколаїв, місто Лиман та село Лозова Донецької області, місто Торецьк також Донецької області та невелике поселення прямо біля полігону «Широкий Лан» у Миколаївській області, Херсон та Маріуполь.
Познайомила цих людей війна, визначивши тимчасовим притулком одеський Свято-Архангело-Михайлівський монастир. Тут давно функціонує будинок милосердя, тепер знайшлося місце і для біженців. Скільки вони тут пробудуть, самі не знають. Та й ніхто не знає. За домом сумують – не передати. Адже кинули все, що було нажите за довге життя: будинки та квартири, господарство та городи, речі та меблі, спогади та мрії.
Ні, Одеса їх, вимушених переселенців, зустріла чудово. А Свято-Архангело-Михайлівський монастир та його настоятелька ігуменя Серафима взагалі зробили все можливе і неможливе, щоб біль розлуки з рідним домом не був таким гострим. І все ж таки…
Ганні Олексіївні Лободі вже повних 93 роки. Вона із села Лозова. Акуратна, чисто одягнена бабуся, з натрудженими руками і глибоким смутком в очах. «Мені подітися нікуди», – каже Ганна Олексіївна. У Лимані у неї жив син. Нещодавно він помер. Невістка, родом із Болгарії, вирішила виїхати з України і дорогою довезла свекруху до Одеси. Виїжджали, коли росіяни ще не зайшли до села.
«Я кілька разів дзвонила сусідам, які залишилися, цікавилася, як там мій дім, – розповідає Ганна Олексіївна. – Спершу відповіли, що начебто все нормально. А потім і до мого будинку дійшла черга… Окупанти зняли вхідні двері – вони залізні. Витягали віконні рами – вони були цілі, новенькі, нещодавно робила ремонт. Нащось витягли холодильник у двір. Стоїть тепер там – розбитий. І газову плиту зламали. І теж надвір викинули. Курей усіх звели. Спочатку сусіди за ними доглядали. А одного разу прийшли солдати і поки всіх курей не зловили, не заспокоїлися».
Ганна Олексіївна, розповідаючи, не плаче. Більше того, розповідає якось буденно. Але це враження оманливе. Зовнішній спокій найчастіше є формою холодної люті, коли гнів уже переповнює душу, але зганяти його на тих, хто відбирає у тебе життя, ще не можеш. Адже Ганна Олексіївна пам’ятає й Другу світову. Тоді під час окупації в селі господарювали румунські загарбники.
– Всяке було, але простих мешканців вони не били, не знущалися, бігали тільки по хатах у пошуках їжі.
– А росіяни порівняно з ними?
– Росіяни набагато страшніші. По-перше, багато в селі зруйнували. По-друге, вкрали всю худобу. У кого були телята, поросята – все забрали.
«Ви знаєте, Ганна Олексіївна дуже гарно співає, давайте її попросимо», – звертається до мене настоятелька Свято-Архангело-Михайлівського монастиря, вирішивши таким чином відволікти нашу співрозмовницю від важких думок. І Ганна Олексіївна заспівала – несподівано дзвінким голосом: «Повернися, час золотий, повернися, щастя, до мене».
Вона співала, а я уявляв занедбаний будинок, з якого, немов частини тіла, вирвали двері й вікна, розбиті холодильник і газову плиту посеред давно не метеного двору, спорожнілий курник. Усюди запустіння і розруха… І прохання глибоко літньої жінки: «Повернися, щастя, до мене».
Тимчасові постояльці монастиря по-різному залишали свої домівки. Валентина Кирпиченко так розповідає про свій досвід війни:
«Наше село знаходиться між Миколаєвом та Херсоном. У самому центрі бойових дій. Луплять з усіх боків. У селі не лишилося ні будинків, ні газу, ні світла, ні води. І людей майже немає. Може, чоловік 20 від сили лишилося».
У Валентини Василівни онука – інвалід другої групи із захворюванням легень. Як із такою хворобою жити в умовах війни? У результаті родина доньки Валентини Василівни виїхала із села 15 березня.
«А я залишилася, – розповідає Валентина Кирпиченко. – Боялася залишити квартиру, речі, боялася мародерів. Думала, якось переживу. Ну, скільки часу ця війна може тривати, думалося тоді. Ну, тиждень, ну, місяць… Сил моїх вистачило до 15 травня. Від села на той час практично нічого не залишилося. Морально було дуже важко дивитись на руїни. Дякувати Богу, виїхати вдалося, хоча транспорт довелося шукати більше тижня».
Євген Майданов до війни жив у невеликому населеному пункті, що межує з полігоном «Широкий Лан», на якому 70 років проводяться масштабні військові навчання, зокрема й міжнародні. Зрозуміло, що такий об’єкт одразу ж привернув увагу агресора.
«І як ваше село зараз?» – питаю, розуміючи, що населеному пункту, напевно, добряче дісталося.
«Рівненько», – відповідає Євген. Тобто, село зрівняли з землею. Жодного вцілілого будинку.
Однією з головних причин виїзду людей з Миколаєва – хоч, на щастя, сюди не ступала нога російського окупанта – є психологічна втома від вибухів. Адже місто постійно обстрілюють. «По десять штук ракет летить одночасно, і не знаєш, куди вони прилетять», – розповідають мешканці Свято-Архангело-Михайлівського монастиря. Хтось розповів про свого знайомого. Чоловік під’їхав до гаража на машині. Почалася тривога. Машину загнати не встиг, побіг до бомбосховища. Коли вийшов – ні машини, ні гаража. На їх місці – величезна вирва, і всюди розкидані залізяки.
Ще одна проблема вимушених переселенців – здоров’я. Геннадій Лапикін приїхав до Одеси з Торецька. Це місто Донецької області у 2014 році кілька місяців було захоплене терористами з «ДНР». Потім Торецьк повернувся до України. «Зараз там Сталінград, – каже Геннадій Олександрович. – Жодного цілого будинку не лишилося». До війни вже немолодий чоловік встиг зробити три операції на одному оці. В Одесі – ще дві. Поки що без особливої користі. До того ж треба оперувати катаракту на другому оці. Але де ж взяти гроші?
Просить розібратися, чому їй не виплатили пенсію за кілька місяців, Валентина Кузьмівна Забєліна. Вона з Лисичанська, рветься додому, адже місто ось-ось звільнять українські війська. А у Лисичанську залишився син. Чи живий він – Валентина Кузьмівна не знає. За весь час розлуки від нього звісток не було.
Спілкуючись із мешканцями монастиря, звернув увагу на те, що багато хто вдягнений не за сезоном. Насамперед, ті біженці, які приїхали до Одеси влітку. «Так бігли в тому, в чому були», – пояснили мені. Тепер треба готуватися до зими. Гуманітарну допомогу привозять до монастиря, також можна обрати одяг у міських центрах допомоги вимушеним переселенцям. Але й тут є проблема – катастрофічно не вистачає осіннього та зимового чоловічого взуття, особливо великих розмірів. У нормальному стані, звісно. Тож, шановні читачі, якщо у вас є непотрібне, але пристойне взуття – несіть. Вам будуть дуже вдячні.
Коли ми прощалися, Валентина Кирпиченко раптом з якоюсь особливою гіркотою підбила підсумки сьогоднішнього етапу в житті вимушених переселенців: «На чужому спимо, чуже носимо, чуже їмо… Коли це все скінчиться?» Я не знав, що відповісти.
Олег Суслов, Одеса
19.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS