Чи може людина самостійно відновити свій психологічний стан, підірваний війною? Так, якщо дослухається до порад фахівців. Спочатку треба оцінити ступінь втрат. Коли не лише земля, а й культура опиняються під загрозою, це призводить до втрати почуття приналежності до чогось більшого, породжує відчуття ізоляції та самотності.
Крім того, втрата звичаїв і традицій, які становлять частину ідентичності, може зруйнувати внутрішню єдність, здатність залишатись самим собою. Залежно від кількості мігрантів, приймаюче суспільство теж може відчувати, що його мова та культура в певному сенсі знаходяться під загрозою.
Це нормальний стан речей, кажуть психологи. Інтеграція не обов’язково означає втрату власної ідентичності. Зберігайте свої цінності, але й вивчайте основні елементи культури приймаючої країни, такі як мова, манери, звичаї та традиції.
«Ми – багатодітна родина, маємо трьох синів 16-ти, 12-ти та 9-ти років. Я родом з Ужгорода, Стас – з Дніпра. Разом ми понад 20 років. Коли постало питання виїзду за кордон, мій чоловік міг поїхати з нами, адже багатодітним сім’ям закон дає таке право. Але він обрав Україну, – каже Олена Ресенчук. – Як українка, я пишаюся його вчинком, але як жінка – й досі не можу оговтатися. Мені важко змиритись з його вибором: на користь не родини, а держави. Хоча я добре знаю, як важко чоловікові було прийняти таке рішення. З початком війни він – волонтер, допомагає переганяти через кордон автомобілі для ЗСУ. Попри те, що діти зі мною, розлука з чоловіком крає серце, та зараз важко всім.
В Україні більшість мене знали під псевдонімом Олена Арбузна. Протягом 15 років на ньому був побудований мій особистий бренд. Я створювала стратегії розвитку особистого бренду, втілювала короткострокові проєкти для родин, дітей та жінок, займалась альтернативною освітою, викладала в ліцеї, проводила танцювальні фітнес-класи. З квітня я разом з синами живу у Франції, наразі працювати на себе не маю можливості, та ще й звикаю до свого «нового» ім’я за паспортом. Навіть Олена – важко вимовити французькою. Ось така в мене відбувається втрата ідентичності, хоча здавалося, що це лише ім’я. У Франції потрібно все починати спочатку. Та я певна, що мені це вдасться зробити».
Один день разом – на двісті діб війни
9 червня виповнилося 20 років, як Стас та Олена поєднали свої долі, та їх розлучила клята війна. Аж раптом з’ясувалось, що у чоловіка буде відрядження до Цюріха лише на один день.
«Щойно стали відомі подробиці, купила квитки на автобус. Синів залишила з родиною, що нас прийняла у Франції. Коли спитала: «Carole, можна, я залишу тобі дітей на вихідні?» – вона засміялась та й каже: «Олено, але ж ти повернешся?» …За кілька годин я вже в автобусі, їду через Альпи. Все навкруги видається неймовірно гарним, мабуть, у мільйон разів гарнішим, ніж всім, хто їде поруч. Я, мов та папужка, кручу головою, намагаюсь робити фото, які зовсім не передають всієї навколишньої краси, посміхаюсь і переписуюсь з чоловіком і подружками, розказую їм, яка я щаслива. А за вікном краєвиди, наче рідні, такі чудові гори, схожі на наші Карпати. Ця «рідність» додає мені радості очікування. Я перетинаю кордон Швейцарії і розумію, що за жодних інших обставин я би не потрапила раніше в цю чудову мальовничу країну. Я, як маленька дитина, підстрибую на кріслі і роздивляюсь через вікно все навкруги. Женева. Про це місто я знаю від Ремарка.
Женевське озеро, яке я завжди намагалась собі уявити і побачити, було однією із літературних мрій, майже недосяжних. Саме біля цього озера мали зустрітись герої одного з романів, які тікали від війни… Та раптом я отримую повідомлення від чоловіка: «Ми в Будапешті. Квитків немає. Взяли на завтра на вечір… Ні, виїжджаємо сьогодні, але на Зальцбург. Там зробимо пересадку». Я миттю «гуглю» відстань від Зальцбурга до Цюріха. Підраховую подумки, що в кращому випадку – приїдуть після 18:00, а мій автобус назад о 1:58… Отакої! Знову не виходить нам з чоловіком зустрітися. Ніби сам всесвіт розлучив нас із коханим і раз за разом не дає бодай побачитися… Емоції від тієї новини такі сильні, що, здається, моє серце затамовує ритм, всередині все завмирає, що й вдихнути важко. Навіть зараз, коли згадую про цю мить, на очі набігають сльози.
Праворуч за вікном пропливає Женевське озеро, омріяне, манке та гарне. Над ним нависла білосніжна маківка Монблану. Та цей захопливий п’янкий краєвид – мрія кожного туриста, для мене більше не має значення, не вабить, як ще кілька хвилин тому… Я їду в порожнє місто, де мала відбутися наша зустріч із чоловіком, перша з початку війни… Мене зустрічає подруга. Три дні тому вона в’їхала в окрему квартиру, що розташована лише у трьох хвилинах ходьби від Цюріхського озера. Її історія переїзду вартує окремої розповіді. Та щоразу, як вона щаслива від тих див, що зараз випали на її долю, її серце крається за Україну. Аж вранці виявилось, що мій чоловік таки зумів зробити неможливе і от-от буде в Цюріху. Ми – зустрілися! Ми провели разом неймовірний день, я вперше сміялася, здавалося, ніби всі ці мої жарти накопичувались, зріли і тепер вибухнули назовні. Ми поїхали на Рейнський водоспад, гуляли вздовж Цюріхського озера, назбирали на пам’ять камінців, щоб потім кинути їх дома в акваріум, де вже живуть камінці з інших прекрасних місць. На диво, розлука наша була такою легкою, ніби кожен пішов по власних справах».
На зимівлю – до Європи
Виїжджати чи залишитися в Україні? Наразі це питання знову гостро постало перед українськими родинами. Взимку прогнозують нову хвилю міграції, це пов’язано із змінами в країні, що спричинені вимушеним кроком – тривалими відключеннями електрики. Війна в Україні триває десятий місяць – біль, смуток, сльози від втрати близьких та рідних і ці постійні повітряні тривоги. Це стає звичним, майже нормальним, а наші діти говорять про страх, невпевненість і війну. Дорослі розуміють, що це така реальність. Люди призвичаїлися так жити, та це не є нормальним. Українці тікають від небезпеки, виїжджають у різні країни Європи, та осуду – не оминути.
«Деколи можна почути: «Канєшно, ми тут під обстрілами та в холоді і без світла через тривалі відключення електрики, а ви втекли до Європи», – зауважує пані Олена. – А насправді все дуже відносно. Хочете почути мою історію? На збори та прийняття рішення, куди вивезти дітей, поки вони не зазнали травм війни, в нас було лише три дні. Виїжджали ми волонтерським бусом, за кермом якого були батько та син, останній – відомий в Ліоні театральний актор. Дорога тривала понад 30 годин.
Франція – чудова стабільна країна. Ми потрапили в регіон Рона-Альпи, що дуже нагадує Закарпаття: високі гори, зелені пагорби, безкраї виноградники і стрімкі гірські річки. Нас прихистила привітна багатодітна родина, подружжя майже моїх ровесників, в яких четверо дітей віком 12-20 років. У них – величезний побудований з любов’ю будинок, що розташований за 10 хвилин пішки від села. Якщо дивитись ззовні – все більш ніж райдужно. Ми жили в цій родині майже три місяці. У нас все було спільним: ванна, кухня, спільні кімнати. Мабуть, втомилися усі, бувало, за столом одночасно снідало-вечеряло 12 людей. На щастя, мені допомогли зняти власне житло у Тарарі. Це райцентр з населенням 10 тисяч людей. У місті є лікарня, початкова, середня і старша школи, театр, кінозала, три супермаркети, відкритий стадіон з майданчиками для регбі, футболу, баскетболу і петанку, аквацентр. А ще зручне залізничне сполучення з Ліоном, до якого лише 40 хвилин потягом. Ми стали першою українською родиною в цьому районі, хто винайняв окреме житло.
Орендодавець погодився підписати контракт на оренду квартири, коли я ще не мала чинного контракту на роботу, яка починалася з вересня. Вартість більшої частини оренди наразі покриває держава. Для українців, хто переїхав до Франції з початку війни, надається соціальний пакет на пів року, згодом переглядатимуть умови. Та у скруті – не залишать. На оформлення документів потрібно чекати з місяць, соціальні виплати надходять на картку на початку місяця. Та якщо документи ще не отримав – видають чеки на продукти харчування від Червоного Хреста. Допомога розраховується на старшого члена родини – 6,8 € на день, на наступного – 3,2 €. Кошти надходять на карту, використати їх можна тільки в магазинах на продукти, одяг, канцтовари, ліки. Харчами допомагають різні організації, продукти видають щотижня, за потреби. Наразі я працюю, та якщо зарплатня – до 1200 €, мені залишать й соціальну допомогу».
Шукаєш роботу – вчи мову
У пошуках роботи головне – інформація, потрібно розказати про себе. Та без мови це вкрай важко. Приміром, у Франції потрібно хоча б розуміти, що каже працедавець. Для українців є мовні курси, вони цілком безоплатні, записатися допоможе родина, що вас приймає. Тут демократична система діє і в освіті, на екзамені DELF (французька як іноземна) на помилки і виправлення не зважатимуть (принаймні при складанні на рівень А2) – головне, щоб екзаменатор зрозумів суть.
«З моєю вдачею наразі маю вже багато приємних знайомих серед французів. Та й з роботою, якщо її дійсно шукаєш і прагнеш бути потрібним людям, немає проблем, головне не бути вкрай перебірливим, – посміхається Олена. – Після зустрічі в школі, яка прийняла моїх дітей, мені запропонували працювати помічницею для «особливих» учнів та перекладати українцям. Також я розказала асоціації, що нас приймає, що в Україні я викладала танцювальний фітнес Zumba, і мені запропонували взяти участь в події для збору коштів та організували рандеву в фітнес-центрі. На курсах французької запропонували займатись із дітьми творчістю чи танцями. Тому варто згадати все, що ви колись робили, і не соромитись про це розказувати. Ще влітку мені запропонували працювати в міському коледжі помічником з освіти, наразі я – організаторка дозвілля та черговий на перерві у великій школі, де понад 1500 учнів 11-18 років. Маю 26 годин на тиждень, а після обіду працюю над власними проєктами онлайн. А ще вчусь на курсі digital marketing та опановую курс з програмування. Займаюся організацією і проведенням нашого чергового онлайн-фесту «ВільнОсвіта». А днями я виступила на воркшопі від Міжнародної академії амбітних жінок з улюбленою темою про створення річної стратегії особистого бренду для експертів».
Для мене головне – безпека дітей
– Олено, як діти сприйняли переїзд до Франції і розлуку з батьком? Ти людина, яка завжди планує. Які в тебе плани на майбутній рік?
– Які у тебе плани? – знов і знов питає мене старший син. Йому 16, всі його друзі і плани залишились за сотні кілометрів, там, у рідній Україні. До війни літо мої діти планували провести в подорожах Україною: побувати у Львові, Харкові, Одесі, ходити у гори з ночівлею. Та після лютого їх розмови змінились. Вони говорять про броники, своє навчання військовій підготовці, зброю. Різдво зустрічатимемо у Франції, а на наступні канікули – до України… якщо скінчиться війна. В довоєнні часи сини навчались на екстернаті, це був наш свідомий вибір. Наразі – ходять до французької школи. Мій середній син призвичаївся, просинається о 6:30, щоб встигнути на шкільний автобус, а менший, бува, й досі бойкотує школу. Та це свого роду адаптація. Кожна мати має розуміти, як важко дитині звикнути до нової країни, нового оточення і школи. Я – звикаю, мушу балансувати між облаштуванням життя і підтримкою синів. Не завжди вистачає сил, мудрості, ресурсу, але розумію, що наразі для своїх дітей я – і мама, і тато, мушу витримати. Тому так багато людей повертається зараз в Україну. Бо вдома хоч і більш небезпечно, але звично і зрозуміло. Вірю, що все обернеться найкращим чином – у мене завжди так.
Але так довго чекати… Я сумую за Україною, щодня спілкуюся з подругами, переглядаю новини. Та наразі планую не більше, ніж на місяць, що додає нестабільності. Як влаштовувати своє життя далі? У цьому питанні багато невідомих. Незрозуміло, на що спиратись. Грати по-справжньому, ніби це назавжди?
Як надовго ми тут? Де і коли ми знову будемо разом? Чи достатньо просто мати з собою намет і зручні кросівки, чи час садити пшеницю, вчитись полювати і добувати вогонь? Це запитання, яке задають собі зараз тисячі українок… Воно неоднозначне для кожної, і я гадаю, відповідь треба шукати на золотому перетині здорового глузду, власних емоцій та душевного стану дітей.
Еліна Савицька, Ужгород
4.12.2022