Поет, письменник, журналіст, видавець, філолог, мовознавець, історик, біблєіст, державний діяч – так говорить про Івана Огієнка завідувач кафедри журналістики КНУКІМ, доктор філологічних наук, професор, Голова Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка) Микола Тимошик. Його як найвідомішого дослідника цієї постаті, автора п’яти книжок Ігор Стамбол запросив в Український кризовий медіа-центр на розмову про те, чому Огієнка слід вважати великим українцям і чому це ім’я досі мало про що говорить широкому загалу.
«Іван Огієнко стабільно відносився до списку Головліту – головного цензурного управління, яке існувало раніше, – пояснює дослідник. – Тому це ім’я довгий час було заборонено у всіх контекстах. Списки звісно мінялися. У перших були присутні Мазепа, Петлюра і Бандера. Огієнко у перший десяток потрапив у 1944 році і відтоді не зникав, адже цю людину радянський режим вважав для небезпечною».
Однак, і за часів незалежності держава наче відсторонялась від популяризації цієї постаті. Багато років київська міська рада не приймала рішення про увіковічення пам’яті Огієнка в назві однієї з вулиць, важко проходила робота із внесення його в перелік видатних українців. Бюрократія продовжувала називати Огієнка лексикографом, забуваючи, що він не тільки очолював два міністерства УНР, а і 7 місяців керував її урядом.
«30 років пройшло, а ми ніяк не можемо повернути усі правду про цього чоловіка. Чому так? Можливо, через ревнощі. Як би ті, хто знаходяться у владних коридорах, знали, яким був Огієнко як державник, і допустили цю інформацію, зрозуміли б, що їм не місце на посадах», – припустив Микола Тимошик.
Він прокоментував дві історичні події, до яких теж причетний Іван Огієнко. По-перше, це розробник ідеології Української Церкви. В його однойменній книзі фактично міститься квінтесенція її розвитку.
«До речі, він був противником терміну «українізація», – уточнив гість. – Говорив, що не треба українізовувати церкву. Ми давно українізовані. Треба відмосковлювати церков і мову».
Саме Огієнкові на рівні держави належить ініціатива звернення до Царградського Патріарха з проханням поставити крапку в даній історії образ і приниження Української Церкви. За джерелами канадських архівів, у Тарнуві було роздруковано 300 тисяч примірників цього звернення, і українцям, розкиданим по всьому світові, пропонувалось заповнювати ці таблички і пересилати у Царгород.
Ще один привід популяризувати Івана Огієнка – його причетність до організації проведення Акту Злуки Західноукраїнської народної республіки та Української народної республіки в єдину Соборну Українську Державу, яка відбулася 22 січня 1919 року Софійському майдані столиці. Огієнко був призначений головним уповноваженим Ради міністрів для організації і проведення цього заходу. Він же працював над сценарієм.
«Він був авторитетний міністр, інтелектуал, який дуже добре знав історію і до того ж дуже талановитий організатор. Огієнко ініціював, щоб у той час, коли вийдуть делегації на майдан, то мала задзвонити Софія. Безкінечні дзвони мали передатися на Поділ, далі на Броварів, а потім до Ніжину і Сум. Так само на південь і захід від Києва. Три дня дзвонили дзвони на храмах України, повідомляючи про те, що нарешті відбулась злука», – розповів Микола Тимошик.
Яким буде повернення Івана Огієнка у наше життя? На переконання дослідника, головне – це втілення його ідей. Чим більше у верхніх ешелонах влади буде людей з ментальністю українця, а не хохла-малороса, тим більше надії на те, що будуть прийматися ті рішення, про які мріяв Іван Огієнко.
«Тоді буде і Пантеон, і повернеться до України не тільки його прах з Канади, а і прах Петлюри з Парижу. Бандера теж з Мюнхену так чи інакше повернеться, і це зміцнить дух нашого народу», – впевнений Микола Тимошик.