Сергій Єфремов відомий як громадсько-політичний діяч, заступник голови Центральної Ради, академік і віце-президент Всеукраїнської Академії наук, літературознавець і публіцист. Чому це ім’я не відоме широкому загалу і як це виправити – обговорювали учасники дискусії в Українському кризовому медіа-центрі.
Зі слів доктора історичних наук, доцента кафедри історії України Сумського державного педагогічного університета ім. А.С. Макаренка Світлани Іваницької, внесок Єфремова в українську журналістику, літературознавство, формування моральних стандартів українського політичного і громадського життя є величезним.
«Для людей, які присвітили 20-30 років свого наукового життя вивченню його спадщини, він є постаттю першого плану. Серед діячів української революції, які чинили до останнього моральний опір більшовизму, теж є таким. Але якщо порівнювати його з діячами, які кардинально вплинули на хід української історії, можливо, він не постать першого плану», – зазначила Світлана Іваницька.
На її переконання, це один з небагатьох людей, які у ті часи не шукали для себе кар’єри, слави, винагороди, і завжди, навіть у супереч власним інтересам висловлювали власну думку. Іноді Єфремов псував відносини з людьми, відстоюючи свої погляди. Тому його називали совістю української нації.
«Крім того, що це творець першої популярної повної і найбільш прийнятної для усіх академічної історії української літератури – літературознавчого канону, яким користуються і досі, Єфремов досяг успіху і в інших галузях. В педагогічній відомий як один з ініціаторів заснування Спілки українських вчителів, автор дописів на тему народної освіти. Також його можна назвати одним із зачинателів української журналістики і публіцистики. Однак, багато в чому залишається недооціненим. Широкі верстви населення його не знають. В цьому плані йому не пощастило так, як соратникам і діячам тієї доби», – таку думку висловив історик і журналіст Тарас Єрмашов.
Таланту Єфремова як публіциста присвятив свій виступ доктор історичних наук,, завідувач відділу джерелознавства нової історії України, Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України Ігор Гирич.
«Як би у нас існував Інститут критики, цей заклад можна було б назвати іменем Єфремова. Тоді б, можливо, видали його повне зібрання праць. А так задум видання восьми томів, на жаль, так і не вдалось реалізувати. Якщо брати кількісні показники, написав більше за усіх наших відомих публіцистів, літературознавців, письменників. Це приблизно 5-6 тисяч публікацій», – сказав він.
У кожному номері газети «Нова Рада» Єфремов давав дві, а іноді три передові статі з проблем сучасної української політики. Там і про Леніна прочитаєте, і про Троцького, більшовизм. Кращого фахівця з цих питань за Єфремова важко знайти.
Його книгу «Щоденник. Спогади» і сьогодні вважають такою, яку має прочитати кожний українець. Чому так? З цим питанням модератор заходу Ігор Стамбол звернувся до Тараса Єрмашова.
«В ній міститься не лише точний політологічний аналіз тодішньої ситуації, влучні характеристики діячів тієї доби, – пояснив журналіст. – Автор наче створив дзеркало епохи. Єфремова не можна було віднести до чогось радикального. Він був центристом, однак, його тиха безкомпромісність заважала соціуму і більш за все владі. В щоденниках написано те, що залишається актуальним і сьогодні. Тому вони читаються із захватом».
Як зазначив Ігор Гирич, задум щоденника виник у відповідь на зміну умов, в яких перебував публіцист. «Все, що я думаю, при тій поганій старій владі я б міг цензурно писати, – процитував він Єфремова. – Тепер я не маю такої можливості, і я спеціально заводжу щоденник., щоб всі свої думки і рефлексії з приводу нової влади там записувати».
Єфремов знав, що це антирадянський документ, який йому вилізе боком. Йому радили викинути цей щоденник, але він не погодився. Хай, говорив, збережеться для історії.
