За опитуваннями, 73% українців мають дотичність до втрат, пов’язаних з війною. Принаймні через одне рукостискання ти знаєш тих, хто загинув, воює або став жертвою цієї війни з точки зору цивільних. Чому ж тоді хвилина мовчання щодня не стає ритуалом для кожного з нас? З таким складним запитанням журналістка, ведуча спеціального проєкту «Погляд глибше» Тетяна Трощинська звернулась до історика, академічного директора освітньої програми “Дослідження пам’яті та публічна історія” Київської школи економіки Антона Лягуші.
На його думку, відповідь може дати скоріше наукове дослідження. Можна цим людям приписати що завгодно – беземоційність, холодність, втомленість, але насамперед цікаво те, як вони пояснюють собі свої дії по відношенню до хвилини мовчання.
Нові ритуали завжди формуються довго і складно, тому що саме поняття, саме слово є складним, і пов’язано з присутністю нас в просторі, з повторюваностями дії. І воно має досить важливе магічне значення. Особливо, коли ми говоримо про хвилину мовчання, то це весь час, як би зараз це не звучало в хорошому сенсі, гра з мертвими. Тобто це ритуал, який пов’язаний з нашим життєвим простором, але по відношенню до мертвих.
«Є психологічні аспекти. Хтось не готовий поки що впускати в свій світ мертвих через страх. У нас є прекрасні реклами на телебаченні, які говорять нам про цю хвилину мовчання. Але мені видається, що ми ще не зовсім повноцінно і адекватно говоримо з людьми про хвилину мовчання. Бо з одного боку, радянська традиція нас травматизувала, і багато хто хвилину мовчання сприймає як лицемірну радянську вимогу під хронометр стояти на шкільній лінійці. Але з іншого боку, ми також не знаємо, можливо ті люди, які йдуть під час хвилини мовчання, не мають стояти, можливо вони йдуть, і в голові, в серці згадують когось, і думають про когось. Я прихильник того, щоб вона була максимально тактовною, етичною ця хвилина мовчання, не була контрольованою, тому що якщо це буде історія соціальної інженерії, вона дуже швидко зникне і дуже швидко буде перетворюватися на якісь знову лицемірні історії, я би цього не хотів», – зазначив історик.
Антон Лягуша вважає, що хвилина мовчання виконує багато функцій. Це не тільки і не стільки гіркота, скільки вдячність кожному і кожній. Це також спомини і вдячність цивільним. Також історія про те, що під час хвилини мовчання можеш придумати для того, щоб в рамках своїх можливостей зробити щось хорошого, для того, щоб на Москву летіло. Отже, це функція мобілізації і функція спільної пам’яті.
«Врешті, це функція націєтворення. Класичний приклад – Ізраїль. Коли там лунає хвилина мовчання, все зупиняється, і вони це вписують за всіма характеристиками як одну з основ нації», – додав він.
У формуванні ставлення до хвилини мовчання велике значення відіграє школа. Коли нам щось не зрозуміло, це для нас чуже. Ми намагаємося знайти свою співмірність з цим світом. І коли тобі незрозуміла або непояснена хвилина мовчання, вона не працює для тебе. Вчителі тут вкрай важливі, адже вони мають пояснити, як це.
«Дослідник пам’яті Пол Коннертон написав прекрасну книжку «Як суспільство пам’ятають», де він каже про пам’ять – звичку. Тобто щось, коли ми пам’ятаємо, переходить на рівень звички. Звичка завжди ритуалізована. Коли хвилина мовчання стає звичкою, це означає, що вона стає суспільною нормою, нормальністю, а не чимось дивним, чимось страшним, чимось незрозумілим», – пояснив Антон Лягуша.
Він знає людей, які постійно, як за годинником, змінюють прапорці на Майдані Незалежності у Києві, навіть коли вони ще не забруднилися і не вимилися від дощу.
«Тому що це пам’ять-звичка. Людина зробила собі ритуал щомісяця приходити, змінювати прапорець. В кожного нас у родині може бути якась пам’ять-звичка чи думання. В мене друзі воюють, і кожного дня чи кожного вечора це обов’язково має бути СМСка. Чи я очікую її, чи коли я вже не можу почекати, я точно знаю, що о дев’ятій вечора в мене є друг, який мені весь час кожного дня дзвонить з фронту. Якщо не подзвонив, в мене або вже паніка, або я нервую, або я йому пишу: «Ти ок?». Тому що це також пам’ять-звичка. Великий новий меморіальний проєкт як таке строкате покривало формується з цих маленьких звичок. Оці маленькі пам’яті-звички наче нанизуються на великий скелет або хребет пам’яттєвих практик», – наголосив академічний директор освітньої програми “Дослідження пам’яті та публічна історія” Київської школи економіки.
Розмова відбулась у рамках проєкту “Підтримка зміцнення стратегічної комунікації як невід’ємної складової розбудови стійкості в Україні” у партнерстві з PractNet, Естонія за підтримки Європейського Союзу