Це більш схоже на невідправлений лист. 25 лютого він міг бути іншим. Сповненим надії на те, що по той бік кордону почують. Але зараз, коли Україна страждає, а вогонь війни знищує все навколо, і думки немає донести до росіян правду про те, що відбувається на моїй землі. Бо не спрацює – пропаганда зробила своє, відімкнувши мозок у десятків мільйонів людей.
В історії так уже було. Стівен Лаккерт, співробітник музею Голокосту у Вашингтоні та куратор постійної виставки, присвяченої нацистській пропаганді, у 2019 році спробував пояснити, чому гітлерівцям вдалося нав’язати мешканцям Німеччини свої ідеї.
«Гітлер знав, що німці не підтримають війну для захоплення нових територій, – написав він тоді. – Але вони підтримають її, якщо йтиметься про захист їхніх родин. Вони звинувачували євреїв у прагненні знищити німців. Вони навіювали людям, що євреї стояли за всіма ворожими державами, які воювали з Німеччиною. У своїй пропаганді – і я думаю, це було дуже важливо для багатьох, – нацисти пояснювали людям, що ті не повинні особисто вбивати своїх сусідів, як це, наприклад, відбувалося пізніше у Руанді. Нацисти говорили своїм громадянам: вам не треба цього робити, дозвольте державі захистити вас. І людям було набагато легше з цим погодитись, адже я нікого не вбивав, я просто не чинив опору, я просто відвернувся від своїх сусідів-євреїв, я не знав, що їх уб’ють. Психологічно набагато легше ухвалити таку позицію».
Що відбулося сьогодні? Кремль узяв гітлерівську модель і замість євреїв вставив у неї українців, унаслідок чого стало неможливим достукатись до розуму цілого народу. Тому цей лист скоріше у майбутнє. У ті часи, коли нові покоління піднімуть питання «Як взагалі так могло статися?».
Коли вщухне остання сирена та осяде пил над воронкою останньої ракети – пил, що був чиєюсь дорогою до школи, затишною хатою чи будинком із вікнами до сонця… Коли здимить остання розпечена металом кров із рани, стане купкою шмаття одяг, клоччя волосся та все, що колись було чиїмось очима, вустами, обіймами… Коли все це багатотисячне горе знайде спокій у могилах на моїй знекровленій землі… Я спитаю тебе, брате, друже: що тобі треба було тут, що ти хотів зробити з Україною?
Подивлюсь в очі однокласників, які відводили їх за двадцять днів до вторгнення. Полковник генерального штабу ерефії та капітан другого рангу – навіть у відставці, навіть на береговій службі у Севастополі, – вони знали, яка армада роз’ятрених пропагандою вояків стоїть біля кордону України. Я згадую той десятигодинний прямий ефір, розмови, спогади людей, які сорок років тому десятиліття провели разом. З уроку на урок, із класу в клас… Ходили зі школи додому нашим містом надзвичайної краси… Дружили та закохувались, писали один одному листи, поспішали на вечори зустрічі однокласників у рідній школі, раділи, коли народжувались діти, онуки…
Жодного натяку, попередження, співчуття не було від них за двадцять днів до початку війни. А вони добре знали, що небезпека насувається на країну, яка була колись для них рідною домівкою. Що мало трапитись із вами, друзі? Висмикнуті долею чи власним вибором із нашого життя, що ви хотіли нам довести?
Ви хотіли повернути на центральну площу Нової Каховки дідугана леніна? Його обличчя я вперше побачила п’ятирічною – величезна клумба у вигляді портрету вождя до сторіччя його народження була створена новокаховськими чарівниками паркового мистецтва.
То відкрийте книжки бога вашого, що за радянські часи виховав мільйони людей без серця!
«Ми наповнені почуттям національної гордості, і саме тому ми особливо ненавидимо своє рабське минуле (коли поміщики дворяни вели на війну мужиків, аби душити свободу Угорщини, Польщі, Персії, Китаю) і своє рабське сьогодення, коли ті ж поміщики, підтримувані капіталістами, ведуть нас на війну, щоб душити Польщу та Україну… Ніхто не винуватий у тому, якщо він народився рабом; але раб, який не лише цурається прагнення до своєї свободи, але виправдовує і прикрашає своє рабство (наприклад, називає удушення Польщі, України і т. д. «захистом вітчизни» великоросів), такий раб є холуй і хам, що викликає законне почуття обурення, презирства та огиди», – стаття «Про національну гордість великоросів» написана у грудні 1914 року в Швейцарії.
Вашого нинішнього бога це не спинило. Мало того – він у своєму брехливому цинізмі перевищив і леніна, і сталіна. А народ насолоджується своєю обраністю, виправдовуючи цим криваві злочини своєї країни.
Чужа мені людина написала з Далекого Сходу росії: «Ви що, не бачите причинно-наслідкових зв’язків того, що відбувається?» Стратеги каструльки причини війни, звісно, всотували разом із теленовинами.
А щира подруга дитинства через добу після обстрілів, загибелі українських військових та захоплення нашої Нової Каховки рашистами сказала:
«Дарма Вова це зараз затіяв… Якщо й потрібно було, то тоді, коли у вас з’явилися прихильники Шушкевича (думаю, вона так багато знала про Шухевича – авт.), Мазепи та інших… Сподіваюся, ти не націоналістка».
Даремно сподіваєшся, рідна. Мій досвід краєзнавчих досліджень, роботи в архівах, вивчення свого родоводу та історії інших родин дає мені право казати, що я на боці Мазепи та Шухевича. Стріляй, рідна. Та спочатку… відрізни Шушкевича від Шухевича. І спитай, чи хочу я до вашого раю.
Московський небіж старший за мене – бо наша сибірська родина настільки численна, що зсув у часі почався ще з Другої світової, коли тітка ходила до одного класу із своїм племінником. Цей літній чоловік тримав магазини у 1990-х та на початку 2000-х, допомагав сестрам на Забайкаллі, а згодом все втратив – бо приватний бізнес та самостійність людей є небезпекою для росії. Так ось, збіднілий небіж запитав мене щось на кшталт, чи стала моя українська родина багатша за вісім років, в які нам «обіцяли життя, як в Європі». «Причинно-наслідкових зв’язків» свого розорення він не бачить. Та вважає, що ми без них мали зголодніти та вимерти. То ти нам газу повні кишені приніс чи смертоносні ракети?
Бо вимер тисячу разів розстріляний Маріуполь, рідне місто жінки небожа, яка давно стала москвичкою. Ні, московиткою. І чути не хотіла мою розповідь, якими ми приймаємо у Запоріжжі маріупольців, що тікають з-під обстрілів, йдуть пішки десятки кілометрів, не знаючи, чи живі їхні рідні в іншому районі міста, що вивозять дітей – від братів, що прийшли рятувати нас… «Від бідності»???
Надсилаю до москви відео з Маріуполя. Не вірять:
«На відео тільки три будинки, зняті з двох ракурсів. Тим більше, що з західних ЗМІ ми, тобто росіяни, просто нелюди повні. Нехай покаже відео який-небудь український репортер з табличками адрес на стінах будинків…»
Прошу – подивись списки сторінки «Пошук зниклих», за якими люди шукають рідних. Можливо, там знайдуться знайомі чи рідні твоєї дружини.
«Всі репортажі зі Львова, а не з Маріуполя. Тому не наїжджайте на мене… Повірте, ніхто з нас не бажає вам особисто нічого поганого…»
Тобто, вбиваючи нас, ніхто з них не бажає нам особисто нічого поганого… Так і написано в останньому березневому листі.
Жодної емоції, жодної людської реакції я не мала більше від людей, які бачать, правда, через мережу, що я ще жива.
Що вони відчувають та що розуміють при цьому – не знаю. Чи заблокувати їх разом із нашим спільним минулим? Мати небожа – моя двоюрідна сестра, росла поруч із моєю мамою, яка місяць розривалась між реаліями і співчуттям на кшталт «їх примусили», а потім дійшла думки, що путіна треба показово повісити… Чому ця думка не приходить до людей, які не бажають нам особисто нічого поганого? Вони вважають, що кривава бійня виправдана, бо так їм фюрер пояснив. Точно: «…раб, який … виправдовує і прикрашає своє рабство… – холуй і хам».
Та мене досі мучить лише одне питання: чому вони не чують нас, своїх рідних, друзів, коханих? Чому ні рідні, ні друзі минулого не чують нашого болісного крику, наших сліз?
Вони так росію люблять чи так бояться за своє рабське життя???
Інеса Атаманчук, Запоріжжя
15.07.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS