Відносини між Азербайджаном та Російською Федерацією, які протягом десятиліть характеризувались прагматичним партнерством, зазнали радикальної трансформації протягом останніх місяців. Каталізатором цих змін стала трагедія 25 грудня 2024 року, коли пасажирський літак Azerbaijan Airlines, що прямував з Баку до Грозного, зазнав авіакатастрофи внаслідок влучання ракети російської ППО. Загинуло 38 людей, 26 з яких громадяни Азербайджану.
Публічна реакція Кремля виявилась демонстративно цинічною. Єдине, що по-справжньому цікавило в цій ситуації росіян – перекласти відповідальність на Київ. Тому російська пропаганда зосередилась на просуванні версії, що головною причиною трагедії була атака українських дорнів.
В той же час відмова російського керівництва взяти на себе відповідальність та принести вибачення в належній формі стала каталізатором дипломатичної кризи між Азербайджаном та Росією.
У наступні місяці Баку демонстрував послідовну дипломатичну реакцію на зневажливе ставлення Москви. Республіка оголосила національний траур, призупинила авіарейси до ряду російських регіонів, відкликала частину дипломатичного персоналу з Москви та категорично вимагала офіційного визнання відповідальності й компенсацій. Кульмінацією стала відмова президента Алієва взяти участь у параді Дня Перемоги в Москві – безпрецедентний крок, який засвідчив глибину кризи.
Літо виявилось ескалаційним для російсько-азербайджанських відносин. 27 червня російські силовики провели масові рейди в Єкатеринбурзі, затримавши понад 50 азербайджанців під приводом розслідування вбивства 2001 року (!). Операція закінчилася трагедією – двоє братів Зіяддін і Гусейн Сафарови загинули під час затримання (фактично були вбиті «правоохоронцями» РФ), декілька людей отримали важкі травми.
На думку російського пропагандиста Олега Царьова, Баку намагається «зобразити Сафарових як сакральних жертв»
У відповідь Азербайджан різко засудив такі дії Росії, назвавши їх “демонстративними та навмисними актами позасудових вбивств і насильства”. Баку скасував всі культурні заходи за участю Росії, заплановані візити посадовців та порушив кримінальну справу за фактом катувань.
Наступним етапом підвищення ставок у протистоянні стала спецоперація проти російських пропагандистів, які діють в Азербайджані. 30 червня місцева поліція провела рейд в офісі “Sputnik Азербайджан”, заарештувавши керівника редакції Ігора Картавих і шеф-редактора Євгена Бєлоусова як агентів ФСБ. Також затримано ще 8 росіян за підозрою в наркотрафіку та кіберзлочинах.
2 липня сторони обмінялися дипломатичними демаршами. МЗС Азербайджану викликало російського посла, заявивши протест через “недружні дії” та етнічну нетерпимість до азербайджанців під час рейдів у Єкатеринбурзі. Баку також звинуватив Москву у дезінформаційній кампанії та висунув вимогу повного розслідування збиття літака Azerbaijan Airlines з виплатою компенсацій жертвам. Зі свого боку, російське МЗС також висловило протест, звинувативши Баку в «умисному демонтажі» двосторонніх відносин і незаконних діях щодо громадян РФ.
Група аналізу гібридних загроз дослідила риторику кремлівської пропаганди щодо відносин РФ з Азербайджаном на тлі кризи у двосторонніх відносинах.
У пошуках «третьої сили»: звинувачення Заходу та України у розпалюванні конфлікту
В основу даного наративу росіяни заклали твердження, що криза у відносинах між Москвою та Баку інспірована «зовнішніми силами». Так, прес-секретар Кремля Дмитро Пєсков назвав телефонну розмову президентів України та Азербайджану «провокацією». За його словами, «Україна робить все можливе, щоб спровокувати Азербайджан на продовження емоційних дій щодо Росії… Україна зараз буде робити все можливе, підливаючи масла в огонь». Також на брифінгу 3 липня 2025 року речниця МЗС РФ Марія Захарова охарактеризувала відносини Росії та Азербайджану як «стратегічне союзництво» і зазначила, що «є сили, яким це не подобається».
Прокремлівські аналітики прямо звинуватили Захід у провокації конфлікту. Політолог Марат Баширов стверджував, що британці «системно намагаються підпалити» відносини Росії з пострадянськими країнами, спочатку з Вірменією, тепер з Азербайджаном. Воєнкор Дмітрій Стешин просував тезу про «другий фронт», заявляючи, що після Києва має «спалахнути Баку». Цей наратив ретранслював телеканал «Царьград» та аналогічні радикальні медіа-ресурси РФ.
Російські коментатори найчастіше приписували роль «третьої сили» Великій Британії та, звісно, Україні. Обидві країни обрані невипадково. Довкола Лондона кремлівські ідеологи, послідовно формують ареал найбільш непримиренного гравця антиросійської «світової закуліси». Так само «український слід» мерещиться Кремлю за кожною невдачею та скандалом за участі Росії на міжнародній арені.
Отож мета цього наративу – відвести увагу від дій самої Росії через зображення конфлікту як провокації «третіх гравців». Дана версія не підкріплена жодними фактичними доказами. Більш того, навіть кремлівцям не вдалось сфабрикувати правдоподібну теорію змови, оскільки загострення відносин між Баку та Москвою виникло як пряма реакція Азербайджану на конкретні дії російських силовиків в Єкатеринбурзі.
«Етнічна мафія»: виправдання через ксенофобію
Другий наратив спрямований на легітимізацію силової акції російських правоохоронців проти азербайджанської громади в очах російського народонаселення. Провладні коментатори наполягають, що в Єкатеринбурзі нейтралізували організоване злочинне угруповання (так звану “етнічну мафію”), а дії силовиків були законними і не мали етнічного підґрунтя.
Депутат Держдуми Віктор Водолацький 30 червня заявив, що російські правоохоронці діяли законно. Він наголосив, що силовики «виконували свою роботу, незважаючи на національність злочинців», а реакцію Баку назвав перебільшеною.
Прокремлівські воєнні блогери підхопили образ “азербайджанської мафії”. Так, популярний блогер Сергій Колясніков (ТГ-канал ZERGULIO, 427 500 підписників) назвав розгромлену організацію «мафією, що не поступається італійській в США». Інший блогер, Олексій Живов (ТГ-канал ЖИВОВ Z, 113 400 підписників), риторично запитував: «Тобто, керівництво Азербайджану кришує злочинні спільноти в Росії?».
Твердження про “етнічну мафію” частково спирається на реальний факт існування злочинних елементів у будь-якій діаспорі, однак воно спотворює зміст проблеми та масштаби реакції. Внутрішня спрямованість даного наративу обумовлюється малоприхованою (а подекуди навіть демонстративною) апеляцією до ксенофобських переконань пересічних росіян про перевагу російського національного елементу над представниками національних «периферій» імперії. Отож даний епізод свідчить, що Z-пропаганда культивує ненависть не лише до українців, але й представників інших національностей, які на певних етапах історії потрапляли в орбіту геополітичних амбіцій Москви.
«Невдячність» Азербайджану та заклики переглянути відносини
Інше помітне спрямування російської риторики – демонстративна «образа» через різку реакцію азербайджанського керівництва, представлення Азербайджану як «невдячного партнера», що «кусає руку, яка його годує». У прокремлівському дискурсі підкреслюється, що Москва нібито завжди підтримувала Баку, за що в оплату одержала «чорну невдячність». На цьому тлі лунають погрози та пропозиції «покарати» Азербайджан.
Згаданий депутат Водолацький прямо звинуватив Азербайджан у відсутності поваги. Він заявив, що Баку проявив «невдячність» щодо Росії та зневажливо порівняв обурення Азербайджану з поведінкою «шавки», а Росію – зі слоном, цитуючи байку Крилова «Слон і Моська» («мы живём по принципу: слон шагает, а Моська тявкает»).
Дехто з радикальних коментаторів навіть говорить про ризик військового конфлікту. До прикладу, телеведучий Володимир Соловйов емоційно відреагував на події, згадавши про спільний «300-кілометровий кордон» двох країн.
За повідомленнями преси, Москва залишилась невдоволеною «несвоєчасним» візитом свого іранського союзника до Азербайджану
Звинувачення в “невдячності” відображають імперське мислення частини російського істеблішменту. Воно ґрунтується на тому, що менші сусіди “зобов’язані” Москві лояльністю за минулі послуги. У випадку з Азербайджаном кремлівські спікери, очевидно, мають на увазі, що РФ була посередником у карабаських конфліктах, постачала зброю, а отже Баку мав би тепер поблажливо ставитися до дій Москви. Однак насправді Азербайджан – суверенна держава, яка не бачить себе в ролі клієнта колишньої метрополії.
Ці події вкотре поставили під сумнів роль Росії як домінуючого актора на Південному Кавказі. Відмова Азербайджану змиритися з цинічною реакцією Москви на загибель своїх громадян, рішучі дипломатичні демарші та готовність до економічних втрат заради принципів суверенітету свідчать про новий етап у відносинах Баку та Москви. При цьому яскравим свідченням світоглядної та політичної деградації Кремля стала демонстрація великодержавного шовінізму та ксенофобії на тлі неспроможності змусити до покори колишнього «васала».
Микита Кузьменко