Він – один із перших мешканців Луганщини у моєму особистому оточенні, кого вбили окупанти
«Смерть до мене вже одного разу приходила, я її вже бачив», – казав він про день, коли внаслідок вибуху на виробництві лишився без руки й без ноги. Казав на запитання, нащо настільки відверто ризикує життям, допомагаючи військовим на передовій на Луганщині в березні 2022 року.
«Сан Санича розстріляли»
Починаючи з 9 березня дні ми сиділи без зв’язку й Інтернету в обстрілюваному Рубіжному. Додзвонитись нам було величезною проблемою. Іноді моя дочка додзвонювалась нашим друзям, які коли-не-коли підзаряджались на сонячних батареях, і ми до них приходили, щоб поговорити з дочкою.
«Сан Санича Кононова розстріляли», – сказала вона нам в один із таких «додзвонів».
У ті дні історія про те, як у селі під Сєвєродонецьком росіяни розстріляли відомого волонтера, облетіла всі медіа.
Кажуть, що його розстріляли на подвір’ї власного будинку в селі Борівське під Сєвєродонецьком, де він жив удвох із немолодою мамою. Щоправда, інші кажуть, що все могло бути й інакше, що історія його загибелі, як то кажуть, «мутна»…
У будь-якому разі, поховала його, розстріляного, мама.
Сильний духом і тілом
Він був унікальною людиною – як би примітивно й просто це не звучало.
Я мріяла привезти до нього прес тур, журналістський десант – показати колегам, як людина без правої руки й лівої ноги не просто обслуговує себе в побуті, але самостійно доїть кіз, заготовляє їм сіно, робить сири, робить консервацію на зиму… А ще послухати з перших вуст про те, яка ця людина «сиділа на підвалі» в сепаратистів у 2014 році – за проукраїнську позицію та волонтерство.
Він завжди був не проти спілкування з журналістами. Адже вважав своєю місією пояснювати й демонструвати людям, що це таке – життя з інвалідністю…
І зрештою замість престуру тепер виходять отакі статті зі спогадами…
Олександр Кононов був фізично сильним, великим і красивим. Він мав сильний інтелект і був, як то кажуть, незламним – душею й тілом. І по-справжньому привабливим для жінок.
Із своїх 55 років 17 він прожив без правої руки й лівої ноги. В останні роки протезом для руки не користувався – рукав його величезної вишиванки був порожнім. Казав: дійшов висновку, що так зручніше.
Він втратив руку й ногу 17 років тому під час вибуху на станції технічного обслуговування в Сєвєродонецьку, де вони працювали з братом. Йому було 38 років.
«Ти не уявляєш, як це важко – здоровому сильному мужику раптом стати ось таким, – зізнавався мені Саша. – Я був дуже сильним, дуже здоровим… Правду кажучи, міг самотужки автомобіль підняти над смотровою ямою… І тут – така безпомічність…»
Про свою інвалідність говорив легко – наскільки це взагалі можливо.
Він без будь-яких комплексів міг при сторонніх людях, наприклад, в автобусі, відстібнути протеза ноги, щоб дати культі відпочити. Він не соромився тієї культі. Він легко міг попросити сторонню людину допомогти йому фізично. Якщо якась добра людина, бачачи відсутність руки й ноги в чоловіка, давала йому гроші, він завжди їх брав. При тому, що вмів заробити. Але – поважав право людини на те, щоб хотіти допомогти іншій людині.
Певною мірою Олександр вбачав у цьому свою місію: привчати оточуючих до думки, що людина з інвалідністю – така сама людина, як і будь-яка інша. Просто трохи більш вразлива.
Сімнадцять років тому, отримавши інвалідність, він навчився жити «з нуля» – ніби в новому тілі. Тоді, одразу після отримання травми, у Сєвєродонецьку він брав активну участь у рухові на підтримку людей з інвалідністю. Допомагав таким людям, як він – і психологічно, і юридично. Допомагав суспільству навчитись нормально сприймати таких людей.
Він не міг лишатись пасивним, коли бачив несправедливість по відношенню до людей, до своєї країни; коли бачив, що хтось чи щось потребує допомоги. Саме тому й опинився в полоні в «лнрівців» у 2014 році.
На псевдо «Термінатор»
Разом із дружиною у 2014 році Олександр активно волонтерив у Сєвєродонецьку, допомагаючи українським захисникам. І зрештою, так само разом із дружиною, опинився в Луганську у так званому «підвалі» під будівлею обласної державної адміністрації.
…Там він отримав псевдо Термінатор. Однозначно – не лише за те, що рука й нога його були з металу. Його справді боялись озброєні люди – боялись лишатись із ним наодинці.
Вони водили його в туалет раз на два дні – водили кілька людей з автоматами… Його сила відчувалась навіть тоді.
Згодом Олександра і дружину обміняли. До речі, його дружина – саме та людина, яка змогла винести з того підвалу український прапор, над яким глумились окупанти, й вивезти його на підконтрольну Україні територію. Наразі ця реліквія знаходиться в музеї в Києві.
«Підвал» абсолютно не змусив Олександра боятись та «прогинатись» під людей зі зброєю. Опинившись на волі, він і надалі допомагав українській армії.
Умів насолоджуватись життям
…Перед самісіньським початком війни ми встигли разом побувати у Києві.
Мандруючи містом, він спирався на мене єдиною рукою – у поїздках ніколи не відмовлявся від такої допомоги.
Ліва холоша його штанів завжди була трохи рваною, бруднуватою – він зізнавався, що нерідко падав і рвав її. Адже високому кремезному й, відповідно, важкому чоловікові важко отак пересуватись, коли немає на кого спиратись.
Він умів насолоджуватись життям у дрібницях – у книгах, у спілкуванні, у їжі, в роботі… Міг із задоволенням і знанням теми обговорювати як рецепти маринування грибів, так і творчість Козьми Пруткова.
Він повсюди зустрічав знайомих – його дійсно знала вся Україна.
Він щиро радів життю, радів зустрічам із друзями, радів перспективам… Було це в лютому 2022 року.
Ще в тому ж лютому 2022 року, але вже на початку повномасштабної війни, поки в Рубіжному був зв’язок, він телефонував мені щодня.
Він, мешканець Борівського, у ті дні практично жив на передовій, забезпечуючи наших військових чим міг – їжею, чаєм, кавою, медикаментами…
***
Своєю смертю він посиротив маму, дочок, онуків, безліч друзів.
Але на просто лишив після себе святу пам’ять, а зробив для своєї країни все, що міг. І навіть більше.
Юлія Сабаєва
13.06.2022
Матеріал підготовлений підготовлений у рамках спільного проєкту Українського кризового медіа-центру та Естонського центру міжнародного розвитку за підтримки Посольства США у Києві та Міністерства закордонних справ Естонії