Буде складно, але ми вистаймо – проти Путіна грає історія. Ці слова Олександра Матвійчук написала 24 лютого 2022 року, і в тому ж році очолювана нею правозахисна організація «Центр громадянських свобод» отримала Нобелівську премію миру. Про те, як це змінило ставлення до українських правозахисників у світі і чому їй хотілось, аби цього разу премію отримав Дональд Трамп, вона розповіла журналістці Тетяні Трощинській у проєкті «Погляд глибше». Пропонуємо пряму мову.
Одна битва за іншою
Право – це придумана людьми система для того, щоб зробити відносини один між одним, відносини держави з державою більш цивілізованими, більш справедливими, більш передбачуваними, щоб сильні не домінували над слабкими, щоб якось все розвивалося, квітнуло. Але право само по собі не працює і потребує архітектури, яка б змушувала дотримуватися тих норм, які там записані. І сьогодні ця архітектура зламана.
Міжнародна система безпеки була створена після Другої світової війни. Це, вибачте, минуле століття, коли світ був абсолютно інакший. Мета була благородною – попередити війни і масове насильство, але вже тоді, давайте чесно скажемо, країни-переможці у Другій світовій заклали для себе певні привілеї у цій архітектурі. Наприклад, право вето в Раді безпеки – єдиному органі, який має право застосовувати легітимну силу.
Час змінився. Ми живемо в новому столітті. Навіть в моєму смартфоні батарея постійно показує, що треба її замінювати. А ця система ніколи не була реформована. Це означає, що такі іскри, як війни і масове насильство тепер будуть спалахувати частіше у різних частинах світу, тому що ця міжнародна проводка несправна і всюди іскрить.
Минулого року ми як людство зробили крок назад у світ, де немає правил, а де є воля найсильніших. Ніхто не в безпеці. Ні середні, ні сильні, ні малі країни. Ні ті, хто пристосовується до цієї країни. Ні ті, хто пристосовується. Тому що світ, який базується на волі найсильніших, а не на праві, це завжди світ війн і масового насильства. І це крихкий світ. Нам треба точно щось переосмислити, звернути з цієї стежки. Вона нікого і ні до чого гарного не доведе.
Втім, я завжди оптимістично дивлюся в майбутнє. Це не перший раз в історії людства. Люди опинялися в періодах, коли право не працювало і завжди знаходили можливості подолати кризу. Часто із застосуванням легітимної сили. І після цього відбудувати нову систему миру і безпеки.
Зараз основна битва йде за те, яким буде наступний міжнародний порядок. І цей реалізм мав би нас спонукати в цю битву вступити. Бо якщо ми в неї не вступимо, те, що з’явиться рано чи пізно, може нам не сподобатися. І тут є величезна різниця між мрійництвом і надією. Бо мрійництво – це просто сидіти зараз у цьому зручному кріслі і думати, що всі ці конвенції самі собою запрацюють, і якось само собою постане архітектура миру безпеки, ООН само реформується як фенікс попелу, і все стане гаразд. А надія – це прог те, що має бути дія. Тобто ми маємо діяти. Без дії все, що ми собі малюємо – це просто порожня уява. І в цьому оптимізм, бо коли ми діємо, ми виступаємо не як заручники цих обставин, а як учасники цього історичного процесу.
Кожного разу сльози
Боротись за звільнення українських громадян з полону, а цим ми займаємось 12 років, є складною темою, тому що ти не можеш спертися на право. Росія ігнорує будь-які положення міжнародного права. В російських тюрмах десятки тисяч людей. Ми багато знаємо про жахливі умови їхнього отримання, про катування, про сексуальне насильство, про вбивство. Тому запускаємо нову енергію, щоб змусити цю дисфункціональну міжнародну систему і конкретні національні уряди все ж таки щось зробити.
Почали кампанію, яка називається People First. Це міжнародна кампанія, яка синхронно почалася з ініціативою президента Трампа почати перемовини з Кремлем. Ми говоримо про те, що люди мають бути в центрі всіх цих перемовин. Треба повертати людський вимір в політичні процеси. І перше, що треба робити, це звільняти всіх тих, кого Росія отримує. І це політичні дії, які ми вимагаємо в результаті громадської кампанії, до якої доєдналися дуже багато людей у різних країнах світу.
Кожного разу, коли дивлюся, як повертаються українці з полону, я плачу. Це велика радість. І в мене завжди отакі відчуття, бо в нас залишається величезна кількість людей в полоні. І деякі історії ми вже дуже добре знаємо. І ці люди не приїхали. І це така, знаєте, роздвоєння. З одного боку, щира радість за людей, які повернулися. Людей, які нарешті зможуть обійняти своїх рідних. А з іншого боку, хочеться просто тихо постояти біля тих, які не дочекалися вже раз. Бо чекати – це дуже складно. Частіше по-різному. Люди вмирають в російських тюрмах. Частина з них знаходиться в абсолютно нелюдських умовах. І це такий пресинг часу, який змушує нас багато чого робити. Може, часто понад людські можливості, щоб якось виграти цю битву з часом і зберегти людям життя.
Премія все змінила
Коли почалася остання історія з премією миру, я чесно бажала успіху Дональду Трампу, бо бути президентом Сполучених Штатів Америки і отримати Нобелівську премію в часи глобальної турбулентності, коли валиться міжнародний порядок, це означає, що ти маєш щось таке зробити. І я не відмовляю людині в можливості щось таке зробити. Більше того, я дуже хотіла, щоб у нього вийшло. Бо якщо він хоче зупинити війну в нашій частині світу, я маю на увазі російську агресивну війну проти України, то це означає, що забезпечити стійкий мир, не паузу, не продати капітуляцію України як вид мирного договору. А от мир, як свободу, жити без страху насильства і мати довгу цю перспективу, це складно. Я б дуже хотіла, щоб у нього вийшло.
Вручення премії нам змінило моє життя кардинально. Раніше голос правозахисників не було чути. У 2014 році ми були першою правозахисною організацією, яка відправила мобільні групи в Крим, потім в Луганську, в Донецьку область. І оскільки ми були не готові до війни, ми не знали міжнародне гуманітарне право на цьому рівні, яке ми знаємо зараз, ми зосередилися на тому, що для нас було зрозумілим – незаконні викрадення, катування, сексуальне насильство, вбивства цивільних на окупованих територіях.
Я особисто питала сотні людей, чоловіків, жінок. Вони розказували, як їх били, як їх ґвалтували, як їх забивали в дерев’яні ящики, відрізали кінцівки, проводили струм через геніталії. Це дуже страшні історії. І ми, нажахані цією реальністю, відправили величезну кількість гарно підготовлених звітів до ОБСЄ, Ради Європи. Комунікували з національними урядами. І я пам’ятаю, як нікому не було цікаво. Ми намагалися докричатися, а нікому не було цікаво. Нобелівська премія зробила голос видимим. Зараз я періодично знаходжу себе на міжнародних майданчиках або в тих кімнатах, де обговорюється політичні рішення. Буває так, що я не просто єдина представниця українського громадянського суспільства, буває так, що я єдина українка у цій залі.
Вирватись з бульбашки
Люди живуть в розривах реальності. Запитайте людину, яка зараз в Донецьку, де вона живе? Хтось скаже, що в Росії, хтось тихо скаже не в голос скаже, що в окупованому Донецьку, а хтось скаже, що в Донецьку. У них різна картина реальності. Коли ми маємо на такі базові речі різні уявлення, то в нас не можуть бути спільних дій. А коли ми не здатні на спільні дії, тоді ми беззахисні перед глобальними викликами, не можемо захистити свою свободу, свою демократію.
Ця пропаганда, фейки, дезінформація, яка просочується, не має кордонів. Це битва за наші серця і думки. Семантична війна, чи когнітивна війна, як її називають, дуже важлива. Якщо ми вдягли червоні окуляри, ми все бачимо червоним. І тут, на жаль, немає відповіді, що з цим робити. Бо це ж не питання війни. Дезінформація, пропаганда, фейки використовують зараз різні політичні сили. Бізнес використовує, щоб змусити нас купувати щось краще, більше і швидше. І проводячи більше часу в цій діджітальній реальності, втрачаємо здатність розрізняти, де правда, де брехня.
Для мене відповідь не в новітніх технологіях, а в тому, щоб повернути людям зв’язок з реальністю через їх конкретні дії. Маємо більше залучати людей до громадської діяльності у різних сферах. Щоб вони через такі речі повертали собі зв’язок з реальністю.
І це тисячі відповідей на кожен смак. Для когось екологія, для когось безпритульні тварини, для когось контроль за закупівлями, для когось допомога армії. Якщо ми будемо капсулюватися в своїх бульбашках, в яких нам комфортно, то це стратегічно поганий для нас вектор. Нам треба бути більше відкритими.
Розмова відбулась у рамках проєкту “Підтримка зміцнення стратегічної комунікації як невід’ємної складової розбудови стійкості в Україні” у партнерстві з PractNet, Естонія за підтримки Європейського Союзу