Про що думають українці сьогодні? Хто як не соціолог може дати вичерпну відповідь на це запитання. Тому журналістка і медіа-менеджерка Тетяна Трощинська запросила до розмови керівника соціологічної групи “Рейтинг” Олексія Антиповича. На відмову від багатьох експертів, які спираються лише на аналіз, він знає, як виглядають маркери громадської думки. З ними він і ознайомив у новому випуску спеціального проєкту УКМЦ “Погляд глибше”.
Як ми змінюємося як суспільство?
Ми кардинально змінилися навіть не в перший місяць 2022 рок. Все наше сприйняття життя, сприйняття самих себе, оточення, умов проживання, цінностей, які були важливі і перестали бути важливими – воно все змінилося в перший тиждень війни. І тому далі всі ці чотири роки ми тільки десь відшліфовуємо якісь ново набуті цілі, завдання, характеристики.
Проте, труднощі нас зробили сильнішими, більш згуртованими. Ми точно почали цінувати свою державу. Ми точно розуміємо, для чого нам ця держава, що таке Україна і чому ми є українці. Почали ототожнювати з громадянами України, українцями більше, аніж це було до початку повномасштабного вторгнення. Тобто, через таку важку кризу, отакі величезні випробування, через які проходить кожен звичайний українець, в нас все-таки з’явилося багато позитивних рухів, позитивних моментів, які точно відгукнуться в успішному майбутньому України.
Що соціологія каже про мобілізацію
Я би розділив питання мобілізації і питання ТЦК. Про мобілізацію люди не дуже хочуть говорити, бо об’єктивно кожен розуміє, що якщо не буде відбуватися притоку військовослужбовців до лав Збройних Сил України, то хто тоді буде тримати фронт?
Є ті, хто підтримують будь-які мобілізаційні заходи, і є ті, хто має екзистенційний страх загинути на війні, будучи військовослужбовцями. Вони не хочуть йти до війська. Цей страх об’єктивний і засуджувати людину не можна.
В нас половина українців, умовно, немає прямої близької людини на фронті, а половина мають. Значить, вони могли би потребувати того, щоб ця людина пішла відпочивати, повернувся до дітей і побув трошки на відпочинку, ну і психологічно розвантажився, фізично відпочивав.
Це все надзвичайно важливо: мобілізацію як явище мінімум третина українців не хоче про це відповідати, не хоче рефлексувати. Тобто це та незручна тема, про яку не хочеться говорити. Інша картина стосовно ТЦК. З огляду на всі показані в медіа скандали, бійки, бусифікацію, смерті представників ТЦК або ж побиття тих, кого мобілізували в результаті призводить до негативної оцінки роботи ТЦК.
Що з цим робити? Як соціолог не дам відповіді, але українець, в основному, буде покладатись на громадську думку. Якщо у нас фігурує термін «ТЦКшник», якщо у нас фігурує термін «бусифікація», то як можна очікувати позитивного ставлення до тих же самих представників ТЦК? Відтак навіть ставлення до військовослужбовців, до людині в пікселі погіршується, бо до представників ТЦК воно негативне, а до представників, які служать, до військовослужбовців, які служать на лінії фронту, воно прекрасне, найкраще, але все рівно є певна різниця.
Що українські громадяни думають про врегулювання війни і чи змінюються ці настрої?
Треба почати з того, що тільки близько 60% українців кажуть, що найкращим шляхом для вирішення питання війни в Україні є пошук компромісу на переговорах із залученням міжнародного товариства, партнерів і так далі. Але близько третини серйозно говорить, що потрібно або вже відвоювати всі наші кордони, або відвоювати кордони, які в нас були до 2022 року.
Це щодо найкращого шляху. А коли ми задаємо питання, як воно буде, в що ви вірите, тут, звичайно, починаються дуже великі різниці, тому що, з одного боку, щоб перемогти Росію, українець розуміє – дійти до Кремля не вийде, а Росія не зникне, навіть якщо ми відвоюємо всі свої кордони. То чи закінчилася війна і чи отримаємо ми перемогу, якщо росіяни не були покарані?
Втім, переговорний процес вітається. Сподівання на те, що ми, хай не закінчимо війну, але зупинимо активну бойову фазу шляхом переговорів є. Українці відчувають втому від війни, вони це прямо говорять, і саме це і спонукає домовлятися, щоби зупинитися на явній лінії фронту. Це насправді єдиний такий момент, який українці точно артикулюють, бо все решта, якісь обміни, якісь вимоги, обміни – те, на що можуть закрити очі. Я маю на увазі якісь вимоги про російську мову чи відмову від НАТО. А ось відмова від Євросоюзу точно не сприймається як певний компроміс з росіянами на переговорах.
Чи готові українці на територіальні поступки?
Соціологічні дані говорять про те, що більшість українців не підтримує вихід наших військ з території, які утримуються нами. Відповідно, мандату такого у Зеленського немає. Але, якщо у нас буде нормальна розмова між владою та громадянами, з точки зору того, що, панове, ми можемо воювати отак, наші можливі кроки є такі, давайте обговоримо, на що ми підемо, на який рівень компромісів ми згодні.
Я не виключаю, що в якомусь моменті з якимись гарантіями постане у порядку денному. Чиї гарантії? Росіянам ми не віримо, у Сполучених Штатів, м’яко кажучи, підмочена репутація серед українського суспільства. Залишаються тільки європейські якісь гарантії. І тоді ми можемо розглядати питання, можливо, навіть територій. Я на сьогодні кажу: українець не готовий втрачати території в Україні. В нього величезна укоріненість в свою територію.
Це наша земля. Ми країною менше пишалися в свій час, аніж землею і народом. Відтак втрата землі цієї, звичайно, не вітається. Я вже мовчу про ту логіку, що вихід з тих територій – це наближення лінії фронту до Дніпра, Запоріжжя. Ми це навіть не обговорюємо. Українець не готовий на сьогодні, але чи може це бути компромісом? Ніколи не кажіть «ніколи», бо все можливо. Ніхто не вірив в цю війну в 1922 році, бо це неможливо, але ми в ній воюємо п’ятий рік.
Розмова відбулась у рамках проєкту “Підтримка зміцнення стратегічної комунікації як невід’ємної складової розбудови стійкості в Україні” у партнерстві з PractNet, Естонія за підтримки Європейського Союзу