Menu

Олексій Овчинніков: «Я вірю в танці. Танці ніколи не роблять людину злою чи похмурою»

Донбас залишається найзапеклішим місцем проведення бойових дій. Зусилля ворога захопити цей край і далі наштовхуються на героїзм українських воїнів, силу зброї та неймовірну підтримку тилу. І поки Бахмут бореться, неподалік – у Краматорськ та Слов’янськ – потрохи повертається мирне життя. У цих містах вже відновили газопостачання у приватні будинки, триває відновлення подачі газу до багатоповерхівок. За оцінками місцевої влади, у Краматорську зараз проживає близько 80 тисяч людей, у Слов’янську – 40 тисяч. Для порівняння, у період максимально активної евакуації, у липні 2022 року, в Краматорську з 200 тисяч жителів залишалось близько 40 тисяч, а у Слов’янську з 96 тисяч жителів – 18 тисяч.

Олексій Овчинніков – людина, чиє життя нерозривно пов’язане з бальними танцями. Його мама Галина Овчиннікова заснувала в Слов’янську танцювальний клуб «Грація» ще на початку 1980-х років, як тільки бальні танці перестали бути забороненими. Поступово цей танцювальний колектив ставав дедалі відомішим, отримував визнання не лише в Україні, а й за її межами, отримував престижні міжнародні нагороди. Олексій займався танцями все своє свідоме життя, а у 2005 році, коли Галини Овчиннікової не стало після важкої хвороби, очолив танцювальний центр «Грація». Приблизно в цей час у клубу виникли проблеми з приміщенням для занять, і було прийнято рішення перетворювати захоплення танцями зі спортивного інтересу на справжній бізнес. Завдяки цьому «Грація» почала бурхливо розвиватися, й до 2014 року заняття вже відбувалися у 5 залах, а кількість людей, які займалися танцями, сягнула 500 чоловік. Розвиток продовжився й після деокупації Слов’янська. До початку масштабної агресії росії танцювальні зали клубу були відкриті в усіх містах півночі області, а на танці до них збиралося понад 1100 осіб.

За словами Олексія, 24 лютого стало зрозуміло, що не можна наражати людей на небезпеку, тому всі студії було закрито. Більша частина викладачів та вихованців покинули місто, дівчина Олексія (кожного разу, згадуючи про неї, Олексій уточнює, що насправді вона вже майже дружина) також з батьками поїхала за кордон, а сам він почав займатися волонтерською діяльністю та допомагати військовим.

«Для мене така діяльність була дуже важливою. Часто допомога військовим не коштувала нічого – треба було просто щось знайти через свої знайомства в місті та доставити на передову. Проте з часом стало зрозуміло, що під постійними обстрілами у Слов’янську неможливо заробляти гроші на життя та допомогу ЗСУ. Тому було прийнято рішення виїздити з міста й починати якось заробляти гроші», – розповідає Олексій.

Крім танцювальної студії, родина мала невеликий керамічний бізнес, який також було евакуйовано зі Слов’янська.

Було вирішено відкривати студію десь ближче до столиці. З часом до Олексія доєдналася його дівчина, й у якості місця базування для студії було обрано місто Ірпінь під Києвом. За словами Овчиннікова, Ірпінь для нього не зовсім чуже місто – доля вже кілька разів зводила його з цим супутником Києва. Кілька років тому «Грація» планувала навіть відкрити тут свою студію. «В якийсь момент ми зрозуміли, що подальший розвиток на Донеччині просто неможливий. Ми досягли максимуму – у нас були студії майже в кожному місті півночі області, ми проводили круті заходи. Щоб продовжувати розвиватися, треба було виходити на новий рівень», – розповідає Олексій. За його словами, саме тоді виникла ідея спробувати відкрити студію у столиці.

Давня знайома, яка ще 2014 року перебралася з окупованого Донецька до Києва, запропонувала подивитися на місто Ірпінь. Місто дуже сподобалося Олексію з родиною, і вони навіть подумували про придбання тут квартири. «Але того разу не склалося – забудовник збанкрутував, і будинок, у якому могла бути наша оселя, до цього часу стоїть недобудований», – розповідає керівник «Грації». Відкрити танцювальну студію у столиці того разу також не вдалось.

«Перед нами постав вибір: відкрити студію в Ірпені або провести концерт Монатіка у Краматорську. Обрали проведення концерту. Через коронавірус він кілька разів переносився, але нарешті відбувся й став неабиякою подією для життя регіону», – розповідає Овчинніков. До речі, самі під час цього концерту Олексій запропонував своїй дівчині одружитися й отримав згоду. А ось вже після початку повномасштабної війни саме в Ірпені відкрилася перша за межами Донеччини студія танцю «Грація». «Так вийшло, що студію тут ми відкрили навіть попре своє бажання», – жартує Олексій.

Старт роботи «Грації» в передмісті Києва прийшовся на активні російські обстріли та майже постійний блекаут, але танцюристи дивляться на це з гумором, сприймають це як додаткове випробування та намагаються танцювати кожної миті, коли є світло та немає повітряної тривоги. За словами Олексія, незважаючи на всі негаразди й помітні сліди бойових дій та окупації на вулицях міста, городяни досить позитивно поставилися до відкриття студії і вже починають відвідувати танці.

При цьому «Грація» орієнтується на людей різного віку, які сприймають танець просто як спосіб отримати задоволення від життя. Більш того, війна аж ніяк не має впливати на цю філософію. «Мешканці Донеччини як ніхто знають, що таке жити поряд з війною, коли кожен день може стати останнім. Тому ми ще в 2014 році навчилися не відкладати життя на майбутнє, а жити прямо сьогодні, розуміючи, що завтра може просто не бути. Я взагалі дуже вірю в танці. Людина ніколи не виходить з танців злою чи похмурою. Коли людині добре, вона завжди танцює чи співає», – розповідає Олексій.

Не сприймає він і формули, що поки хтось перебуває в дуже важких умовах на фронті, в тилу не можна розважатися та жити на повну. За його словами, з цією дилемою він зіткнувся ще у 2014 році, коли повернувся до звільненого Слов’янська.

«Я почав розмірковувати, чи можемо ми танцювати, коли за кілька десятків кілометрів від нас йдуть бої та гинуть люди. Всі мої сумніви розвіялися, коли я побачив, з якими сяючими очами діти приходять на танці. Для них це віддушина, хвилина щастя. Тому ми вирішили, що варто продовжувати працювати хоча б заради них. З часом «Грація» почала проводити різноманітні турніри та великі заходи. Таким чином ми намагалися продемонструвати всім, що Донеччина, навіть попри війну, продовжує повноцінно жити. Ми демонстрували, за що воюють наші воїни», – говорить Овчинніков.

За його словами, останнім часом відношення до танців в Україні дійсно почало змінюватися – люди сприймають їх як різновид дозвілля та позбавляються упередження, що танцювати може лише молодь.

«Я пам’ятаю часи, коли займатися танцями хлопцю чи дорослій людині було чимось майже непристойним. Коли ми влаштовували якісь виступи на центральній площі Слов’янська, можна було навіть почути щось не дуже приємне на свою адресу. Але часи дуже швидко змінюються, й танці стають просто різновидом активного дозвілля для будь-якого віку та статі», – розмірковує Олексій.

Взагалі, існує декілька підходів до організації танцювальних колективів. Хтось займається виключно вихованням дітей; є клуби, спеціалізовані на підготовці професіоналів до змагань; десь до цього процесу ставляться як до звичайного гуртка.

«Всі звикли до того, що батьки приводять дітей на танці. А ось до нас, наприклад, вчора приходили танцювати дві дуже дорослі пари, яких після танців прийшли зустрічати діти. Це дуже зворушливо», – посміхаючись, розповідає Овчинніков. Втім, навіть це дозвілля є дуже корисним й виховує людину. «Насправді танці – дуже серйозна та відповідальна річ. Здається, що люди просто розважаються та відпочивають, але насправді такі заняття дають дуже корисні навички. Люди стають більш відповідальними, зосередженими, вчаться спілкуватися та знаходити спільну мову з оточуючими. Танці – це завжди спілкування: з тренерами, партнером, колегами по колективу. Це дуже добра школа відносин та взаємодії один з одним», – розповідає керівник танцювального центру.

Взагалі, рівень бальних танців – одна з речей, якою українці дійсно можуть пишатися. В Україні дуже потужна школа саме бальних танців. Тренерів з України можна побачити практично в будь-якій студії танців зі світовим ім’ям. А ось у царині дитячих бальних танців українці взагалі змагаються за лідерство в світі. На думку Олексія, це пов’язано з тим, що бальні танці ніколи не були офіційним видом хореографії.

«До певного часу в Радянському Союзі вони взагалі були під забороною. Доки влада надавала приміщення та створювала гуртки з більш офіційних видів танців, тренери з бальних танців були вимушені бути більш підприємливими та активними, щось вигадувати, переймати досвід, навчатися. Звісна річ, що ця постійна боротьба зробила школу бальних танців більш динамічною, відкритою, готовою до роботи в нових умовах», – розповідає очільник студії «Грація».

Крім того, менший рівень уваги з боку влади дозволив цьому напрямку танців більше дивитися на західний досвід, переймати найновіші тенденції. Взагалі, Олексій переконаний, що бальні танці є відображенням українського духу:

«Це все взагалі показує рівень країни. Ну, не можуть бути офігенні танці в фіговій країні. Танці – це відображення того, як ми думаємо, як ми живемо. Мені взагалі здається, що в бальних танцях дуже багато від вільного духу козацтва».

Щодо планів, то Олексій переконаний, що його майбутнє пов’язане саме з Україною.

«Я думаю, після війни ми будемо працювати на Донеччині, в Ірпені й ще десь. Колись я з колективом їздив працювати до Кореї, і там нам запропонували контракт у США. Я розумів, що це шикарний шанс, але також усвідомлював, що це якщо не назавжди, то дуже надовго. Тому ми відмовилися. Іноді я сумую через те, що не скористався цим шансом, але мені подобається жити та працювати в Україні, у моєму рідному Слов’янську», – пригадує Овчинніков.

Втім, він переконаний, що через війну для багатьох розуміння дому дуже зміниться.

«Зараз для багатьох розуміння дому змінилося. Це вже скоріше не про стіни, а про місто, де поряд з тобою твої люди, які розділяють твої цінності та погляди на життя. Тому зараз для багатьох розуміння дому стало значно ширшим», – розмірковує Олексій.

А ось питання про те, що він буде робити одразу після перемоги, змушує Олексія задуматися та навіть розчулитися і просльозитися:

«Виявляється, від початку війни я ніколи не думав про це. Напевно, в мене є два бажання, але яке я оберу, дуже важко сказати. З одного боку, я дуже хочу опинитися у місті Назаре в Португалії. Я там був одного разу, там в океані дивовижні велетенські хвилі. На них можна дивитися годинами й усвідомлювати всю велич природи та хрупкість людини. А з іншого боку, мені хочеться просто поїхати Україною, побачити та обійняти людей, яким всі ці місяці ми допомагали або які допомагали мені. Справа в тому, що з більшістю з них ми жодного разу не бачилися у реальному житті…»

Фото автора та з ФБ Олексія Овчиннікова

Андрій Романенко, Краматорськ

4.12.2022