Близько 60% українців потребують психологічної допомоги. Таку статистику наводить Міністерство охорони здоров’я сьогодні. Яким цей показник буде завтра, ніхто з експертів сказати не може, адже війна триває, втрати зростають, і це не тільки людські життя, а й розірвані стосунки, зупинена робота, зруйновані оселі. Кожний це відчуває по-своєму – залишившись в окупації, перебуваючи під обстрілами у зоні бойових дій або виїхавши за кордон у зовсім незнайоме середовище.
У цих умовах держава намагається якось взяти цю проблему під контроль. Запроваджена навіть Національна програма психічного здоров’я та психосоціальної підтримки, спрямована на те, щоб допомогти українцям подолати пов’язаний з війною стрес, наслідки пережитих травматичних подій та запобігти розвитку психічних розладів.
Національна психологічна асоціація, заручившись підтримкою партнерів, зі свого боку запустила безоплатну гарячу лінію, яка працює у форматі аудіо- та відеодзвінків. Але що робити, коли людина про це не знає, а діяльність медичної системи в її містечку фактично зупинена? Отут і спрацьовує споконвічний людський фактор.
У цьому матеріалі мова піде про жінку, яку залишитися змусила відповідальність та обов’язок. Для безпеки нашої героїні її ім’я змінено. Ми також не назвемо, де саме вона працює та в якому конкретно місті живе, адже від цього також залежить безпека пацієнтів, за яких жінка несе відповідальність. Назвемо її Анастасією. Зазначимо лише, що живе вона на підконтрольній Україні території Донеччини.
Анастасія має медичну освіту, працює психологом у психіатричній службі. Після певного періоду життя в іншому місті жінка повернулася у рідний край напередодні початку бойових дій у 2014 році. Відтоді не виїжджала з міста. Вирішила цього не робити й тоді, коли війна вдруге постукала у двері.
Живе у невеликому місті разом із літніми батьками. Мама спочатку важко хворіла, потім померла. Коли всі родичі потроху виїхали, залишився батько. Співпало так, що виїжджати не було ані можливості, ані сил, ані бажання. Адже жінка не могла й уявити свою евакуацію, коли в місті залишився б батько та пацієнти, які так само не можуть чи не хочуть виїхати.
Зараз догляд за батьком – не єдиний обов’язок Анастасії. Вона допомагає містянам як медсестра, виконує крапельне введення препаратів, внутрішньовенні ін’єкції. Її пацієнти зараз – переважно знайомі чи сусіди, самотні люди літнього віку.
«Кажуть, що у місті є медсестри, які раніше працювали з сімейними лікарями. Але ж не всі медсестри можуть виконувати певні маніпуляції. Тому я допомагаю, це моя добра воля».
Не всі самотні та безпорадні можуть і хочуть евакуюватися, бо грошей, які виплачує держава, не вистачить на те, щоб почати життя з нуля на новому місці. За приклад жінка наводить свою 72-річну сусідку. Та має пенсію трохи менше ніж 3 тисячі і як переселенка отримує ще 2 тисячі. Цими грошима, каже співбесідниця, літній людині доведеться платити за житло, їжу, медикаменти та нові речі.
«Ми зіткнулися з такою ситуацією, коли у квітні тяжко захворіла моя мама. Нам треба було здати кілька аналізів, але ми не змогли цього зробити, оскільки всі лабораторії були зачинені».
Ще одне коло обов’язків – психосоціальна підтримка, психологічна допомога, консультації, діагностика, психотерапевтичні методики, контроль прийому ліків, розвиток прихильності пацієнта до лікування. Йдеться про тих, хто вже тривалий час лікується від певних психіатричних захворювань – це може бути як пів року, так і все життя.
«Це особлива група, але вони такі ж люди, як і ми. Коли починаєш з ними глибше спілкуватися, розумієш, що вони дуже цікаві, дуже ерудовані. У деяких – дуже високий інтелект. Часто це дуже виховані та чемні люди, але з певним захворюванням».
Співбесідниця пояснює: якщо знати тонкощі цього захворювання, правила підтримки та лікування, то ці люди залишаються в соціумі, створюють сім’ї, ходять на роботу і живуть таким же життям, як будь-яка середньостатистична людина. Водночас жінка зазначає, що робота ведеться не тільки з самою людиною, а й з її оточенням – близькими, родичами, друзями, колегами. Тобто залучені всі люди, які тим чи іншим чином можуть вплинути на стан пацієнта. І попри війну жодного з підопічних не можна залишати без уваги та турботи.
Анастасії нерідко доводиться працювати з пацієнтами дистанційно – хтось поїхав за кордон, хтось залишився на окупованій території. Першим важко в плані мовного бар’єра. Попри те, що вони доглянуті і до них добре ставлення, поговорити немає з ким.
«Війна вплинула на всіх без винятку. Поки ще рано говорити про те, які вона має наслідки на людей із психічними захворюваннями. Але передбачаю, що попереду у всіх багато роботи і багато звернень по допомогу».
Тим людям, які перебувають у зоні бойових дій або виїхали з неї, моя співбесідниця радить перш за все дотримуватися режиму та графіку – сну, харчування, дня, споживання води. Важливо займатися звичними справами.
«Під час війни ніхто не скасовував прибирання, прання, приготування їжі. Треба намагатися не сильно міняти життєвий уклад свого повсякдення».
Ще жінка радить дозувати читання новин і не дивитися їх постійно. Натомість – виділити для цього 15-20 хвилин вранці та ввечері. Варто також читати та дивитися тільки офіційні джерела.
«Тому що дуже багато фейків, дуже багато вкидів. А це погано впливає на психіку людей. Людям важко диференціювати, де правда, а де брехня».
Ще одна порада від Анастасії – підтримувати спілкування. Якщо немає можливості спілкуватися наживо, це має бути онлайн-спілкування або спілкування телефоном зі своїм звичним колом.
«Час від часу ми почуваємося непотрібними, забутими, відчуваємо ще якийсь дискомфорт. Важливо зберігати те спілкування, яке було до початку бойових дій».
Наступна рекомендація – психогігієна. Намагатися не втягуватися в якісь суперечки, сварки, чвари. Абстрагуватися від всього цього. Знайти собі улюблене хобі, слухати улюблену музику, за можливості (і якщо безпекова ситуація дозволяє) щодня ходити на прогулянки. Все це важливо не тільки для фізичного стану, але й для психіки.
«Психіка звикла жити в стабільності. І коли нас щось вибиває з колії, то важливо, щоб людина якнайшвидше повернулася до звичного укладу життя. Тоді все стає трохи легше».
Самій співбесідниці раніше відновитися допомагав город, поки туди безпечно було виходити. Ще – кішки. Чималу роль відіграє інший спеціаліст, який регулярно допомагає їй психологічною підтримкою у роботі та в житті.
Щодо своєї подальшої долі, то на холодний період року в якості «плану Б» жінка розглядає приватний будинок. Щоправда, каже, він потребує ремонту, знаходиться на околиці і пошкоджений. Але якщо вистоїть, то можна буде відремонтувати та жити. Та головне, що надає сил, – усвідомлення, що робити це треба заради власного дому. А дім – це і стіни, і місто, і область, і вся країна.
«Чому я все ж таки залишилась? Навіть якщо не брати до уваги батьків, певну кількість років я жила не в рідному місті. Але ось ця туга по дому – я її пам’ятаю досі. Це якесь невимовне почуття, коли тобі дім сниться. І ось це відчуття, коли ти повертаєшся додому після років відсутності, ні з чим не порівняти. І ось саме відчуття дому, можливо, надало сил, коли я втратила маму. Відчуття дому дає життя. Як і будь-хто, я сподіваюся на краще».
Фото авторські, на них зображені різні міста та куточки Донеччини
Вікторія Повержук
17.08.2022