Олеся Лавренко – молода жінка, яка має досвід роботи в дитячому гуртку на Луганщині, а сьогодні долучається до волонтерського проєкту «СпівДія заради дітей» у Черкасах. Рухливі ігри, творчі та пізнавальні завдання, психоемоційна підтримка, дружнє спілкування з однолітками – у такий спосіб дітям внутрішньо переміщених та місцевих сімей допоможуть адаптуватися до нинішніх реалій життя. Осередком роботи центру стала одна з місцевих бібліотек у Черкасах.
У проєкті разом з іншими волонтерами задіяна й Олеся. Зараз це для неї і робота, і розрада. Саме з дітьми вона працювала в Попасній – була педагогом-організатором, керівником гуртка в будинку творчості, займалася рукоділлям.
Під час розмови не стримує сліз. Говорити про пережите важко. Зауважує, що шкодує не лише за власною втраченою оселею в Попасній, а й за усім містечком. Каже, воно було дуже затишним. Однак зараз це місто-привид, як назвали окуповану і поруйновану Попасну в одному із сюжетів журналісти «Радіо Свобода».
Ми були прифронтовою зоною з 2014 року
Ще в 2014 році окупанти захопили Первомайськ, потім дійшли до околиць Попасної, але наші військові їх відтіснили.
«Фактично ми жили біля лінії розмежування. Тоді ще я виїжджала в Мирноград, бо була вагітна. Батьки лишалися в Попасній, – пригадує Олеся. – Ми були прифронтовою зоною з 2014 року».
На початку 2015-го люди почали повертатися в місто, повернулася й Олеся. Каже, було багато фондів, які долучалися до розбудови міста.
«Попасна – невелике містечко, всі один одного знають. Там було все, що потрібно, тільки живи. Це гарне місто. Було… Зараз там все розбито, спалено. Фосфорні бомби, інші… Все, що можна було, летіло на Попасну. Розумієте, окупантам просто хотілося знищити наше місто. Знищено школи, багатоповерхівки, немає води, світла, газу», – розповідає.
У будинку Олесі просто з кухні був вхід до підвалу.
«Ми спускалися туди постійно і в кінці лютого, і на початку березня. Гриміло і тряслося так, що лишалося лише молитися. Дитина, якій 7 років, сиділа в підвалі, просила в Бога захисту. Звісно, лишалося тільки виїжджати. Все відбувалося поспіхом, таксі вже не могло під’їхати до нашого подвір’я, бо дорога була всіяна уламками», – каже Олеся.
Всі, з ким вона спілкувалася у рідному місті, виїхали. Місяць тому Олеся говорила зі знайомим, який заїжджав туди, і дізналася, що будинок стоїть, але в ньому нічого немає. Усе винесли. І все побито. Хоча вікна були вже розбиті, коли родина виїжджала.
«У нас був двоповерховий будинок, були гарні панорамні вікна. Я мала куди приходити з роботи додому, мала свою домівку. Там немов душа лишилася. А зараз по чужих кутках, – зітхає Олеся. – Спочатку виїхали з донькою і мамою. Спершу поїхали на Донеччину: у Бахмут, а потім у Мирноград (там пожили в брата). Але і в Мирнограді почалася евакуація, тоді поїхали в Черкаси. Мій батько сказав, що тут є знайомий, який запросив. Щоправда, він спершу пропонував дачу, але виявилося, що вона непридатна для проживання. Ми пожили спершу в гуртожитку, де своїми силами зробили ремонт у кімнаті, а потім переїхали в орендоване житло у село під Черкасами – Червону Слободу. Звісно, згадуємо наш будинок. Сюди ж взяли лише дві сумки».
Коли вони з мамою і донькою виїжджали, батько Олесі був не вдома. Пізніше він поїхав з міста, не заїжджаючи додому, бо це було вже небезпечно. Він теж практично нічого не встиг взяти, направлявся відразу на Черкаси.
Бюрократична тяганина, розбиті мрії
Тепер родина в Черкасах учотирьох: Олеся з донькою та її батьки. Чоловік жінки, на жаль, помер задовго до повномасштабного вторгнення.
Зараз родина адаптується до нового життя. Донька вчиться онлайн, Олеся працює.
«Дай Бог, щоб Черкаси та інші міста, які не зазнали такого бомбардування, і не знали цього горя ніколи. Сьогодні про Попасну я можу дізнатися лише з новин або груп у соцмережах. Дивлюся й групи окупантів. Там, звичайно, текст читати неможливо, бо пропаганда, але хоч фото і відео побачу. І бачу, що міста просто немає… Ці окупанти – це нелюди», – каже Олеся.
Окрема складова життя – фінансова. Тато жінки приїхав з Попасної до Черкас уже пенсіонером, отримує пенсію.
«А от ми з мамою маємо проблеми. Справа в тім, що ми виїжджали не напряму з Попасної в Черкаси, а спершу поїхали в Мирноград і там зареєструвалися як ВПО. Потім приїхали сюди, відповідно нам виплатили дві суми як переселенцям: там і тут заплатили. А потім похопилися і почали розбиратися документально. Відповідно поки триває бюрократична тяганина, нам призупинили виплати. Тобто, у Черкасах кажуть, що послали запит в Мирноград, а в Мирнограді кажуть, що нічого не отримали. Поки якось даємо собі раду з тим, що прихопили, а це те, що мали на собі, плюс документи (паспорт, ідентифікаційний код і свідоцтво про народження), – перелічує Олеся. – Окрім того, мамі якраз виповнилося 60 років. Ходили з нею до безкоштовного юриста, консультувалися, проте хоч нам і передали з заводу для мами фото трудової, але ці фото має завірити директор. Поки що листування щодо затвердження сторінок трудової триває. А час іде… Мама дещо пригнічена, бо пропрацювала більше 40 років і мріяла вийти на пенсію й займатися онукою, господарством. А зараз не може оформити пенсію».
Особливо важко Олесі дивитися на літніх батьків. Тут вона плаче, пригадуючи, як батько спав на підлозі, поки вони перебиралися з одного житла в інше.
Сьогодні, окрім бюрократичних моментів, Олеся має й освітні виклики. Донька пішла в другий клас. Ноутбук лишився вдома, тож з собою мали лише телефон. Через нього дитина і слухає уроки.
«Я чула, що є громадська організація, яка дає електронні книги школярам-переселенцям, але там є певні вимоги до соціального статусу дитини. Тож ми не зовсім і підходимо, бо до смерті чоловіка я жила з ним у законному шлюбі, дитина була народжена в шлюбі, я не мати-одиначка. Тож навіть не знаю, як бути. Ну, але поки є в дитини телефон, і те добре», – каже жінка.
Хочу максимально попрацювати з дітьми. Відчуваю, чого потребують діти, адже вони пережили те саме, що й я
У проєкт «СпівДія» Олеся потрапила через оголошення у Фейсбуці, яке побачила випадково. Саме формували команду по роботі з дітками.
«Я ж маю педагогічну освіту, працювала в Попасній з дітьми. Тож одразу зголосилася. Тут мені схоже на гурткову роботу. І це робота-мрія. Коли працюєш з дітьми, то забуваєш усі проблеми. Тут посмішки, емоції. Не знаю навіть, що б я робила, якби не долучилася до цього проєкту. Я ж сама переселенка і працюю тут з дітками переселенців. Сама відчуваю, що дітям зараз потрібно. Адже вони теж пережили те, що й я. Частина діток перелякані, хтось замкнений у собі, і ти розумієш тривожність цих дітей. Не знаю, що буде завтра, але сьогодні хочу максимально попрацювати з дітьми, щоб вони отримали позитивні емоції, враження, щоб було психоемоційне розвантаження. Готуємо для них заняття з творчості, ігри. Є в нас і показ дитячих пізнавальних відео про природу, космос, історію та інше», – розповідає переселенка.
Розповідає, що бібліотека, де проводяться заняття з дітками, розміщується неподалік бомбосховища, куди в разі тривоги організатори освітнього проєкту водять дітей.
«Я пережила бомбардування і бачила руйнування на власні очі. Маємо трагедію: дідусь у родині мого брата взагалі заживо згорів у будинку, бо перебував там у момент попадання. Тож вважаю, що берегтися треба. Та й психологічний момент зберігся, коли під час сирени виникає тривожність і страх. Тому, звісно, водимо дітей для безпеки в сховище. А вночі пригортаю до себе доцю. Коли під час грози гримить у небі, то вона, буває, плаче, доводиться пояснювати, що то грім і не варто боятися», – зазначає.
Олеся стверджує: усі, з ким спілкується з Попасної, хочуть, щоб місто швидше повернулося до України. Проте відбудовувати доведеться довго, адже багато будівель потрібно просто зводити наново.
«Ось у першу суботу вересня в Попасній був день міста, мої друзі в Фейсбуці виставляли вітання місту. Ми всі готові повертатися і прибирати власноруч завали, аби лишень бути вдома. Бо дім є дім. Там було добре. Донька ходила на танці, інші гуртки. Мала свою кімнату і іграшки. Зараз днями купили їй одну ляльку, щоб мала щось, то вона так зраділа, але й водночас сказала: «Якщо немає зараз грошей, мамо, то не треба більше купувати». Тепер ми в підвішеному стані, та ще й маємо бюрократичну тяганину і щодо пенсійного статусу мами, і щодо статусу ВПО», – говорить.
Проте Олеся вірить, що все налагодиться. Вона готова до того, що зимувати доведеться в Черкасах, але дуже сподівається, що таки прийде час і вона з батьками і донькою повернеться в рідне місто. Попри його руйнацію, знає, що багато жителів Попасної так само хочуть повернення додому. І вона, звісно, теж готова долучатися до відбудови.
Фото надані авторкою матеріалу.
Назарій Вівчарик, Черкаси
09.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS