Переяслав – це місто музеїв, їх тут багато і на всякий смак. Саме тут відкрився перший в Україні скансен (*музей просто неба), куди звезено хати із сіл, затоплених при спорудженні Канівського водосховища. Є музей кобзарства, музей-діорама битви за Дніпро, музей «Заповіту» Шевченка (цей і кілька інших творів Кобзар написав саме тут), музей Шолом-Алейхема (він родом із Переяслава, як і ще один єврейський письменник, прадід Ентоні Блінкена, Меїр). Однак, окрім музеїв, це місто асоціюється з Переяславською радою, на якій Хмельницький визнав своїм сувереном російського царя…
ФОРПОСТ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
«Мені цікаво, коли уже всі забудуть про цю Переяславську раду», – бідкається краєзнавиця Людмила Набок під час нашої розмови в парку біля мазепинського Вознесенського монастиря в центрі міста.
І, справді, історія Переяслава значно давніша і багатша, ніж цей один заміфологізований військовий союз. Ще за часів Русі місто було форпостом перед кочовим степом.
У РІК 6501 [993]. ПІШОВ ВОЛОДИМИР НА ХОРВАТІВ. А КОЛИ ВЕРНУВСЯ ВІН ІЗ ВІЙНИ ХОРВАТСЬКОЇ, ТО ТУТ ПЕЧЕНІГИ ПРИЙШЛИ ПО ТІЙ СТОРОНІ ОД СУЛИ. ВОЛОДИМИР ТОДІ ПІШОВ СУПРОТИ НИХ І ВСТРІВ ЇХ НА ТРУБЕЖІ КОЛО БРОДУ, ДЕ НИНІ ПЕРЕЯСЛАВЛЬ. І СТАВ ВОЛОДИМИР НА СІЙ СТОРОНІ, А ПЕЧЕНІГИ НА ТІЙ. І НЕ НАВАЖУВАЛИСЯ ЦІ НА ТУ СТОРОНУ, А ТІ — НА СЮ СТОРОНУ. І ПРИЇХАВ КНЯЗЬ ПЕЧЕНІЗЬКИЙ ДО РІКИ, І ВИКЛИКАВ ВОЛОДИМИРА, І СКАЗАВ ЙОМУ: «ТИ ВИПУСТИ СВОГО МУЖА, А Я — СВОГО. НЕХАЙ ОБИДВА БОРЮТЬСЯ. І ЯКЩО ТВІЙ МУЖ УДАРИТЬ МОЇМ, ТО НЕ БУДЕМ ВОЮВАТИ ТРИ РОКИ, ЯКЩО Ж НАШ МУЖ УДАРИТЬ ВАШИМ, ТО БУДЕМ ВОЮВАТИ ТРИ РОКИ».
Так у «Повісті минулих літ» описується переможний двобій Кирила Кожум’яки з печенізьким богатирем. Ця легенда не з’явилася на порожньому місці. Переяслав був ключовим центром Русі, третім містом після Києва і Чернігова за часів Ярослава Мудрого. Тут височів Михайлівський собор, що за розмірами не поступався Софії Київській. Тут зростав і княжив Володимир Мономах.
Його син, Юрій Долгорукий, суздальський князь і засновник Москви, не був сильно задоволений своїми заліськими володіннями, далекими натоді від цивілізації. Усе життя він намагався захопити владу в Києві. Йому це, врешті, вдалося, але київські бояри його успішно отруїли. Певний час він також княжив у Переяславі. Це місто сподобалось Долгорукому настільки, що у 1152 році він заснував Переяслав і у своїх володіннях (сучасний Переяславль-Залєський на північ від Москви) і річку тамтешню назвали так само, як і нашу наддніпрянську – Трубіж. Засновник Москви, отже, не тільки відзначався посяганням на Київ, але й дав початок російській традиції крадіжки ідентичності, і це все пов’язано з Переяславом.
Пані Людмила жартівливо жалкує, що питання Юрія Долгорукого не вирішили радикальніше ще до того, як він заснував Московію.
Княжий Переяслав (не той, що Залєський, а справжній) зруйнував під час монгольської навали Батий. Але місто не зникло з мапи і з часом стало одним із полкових центрів Козаччини.
Пані Людмила зазначає, що Переяслав підтримував антипольські повстання Тараса Трясила 1630 року і Павла Павлюка 1637 року; у 1919 році Георгій Хрустальов-Носар створив тут свою республіку, яка не корилася совєтам. Петро Самутін, біографія якого переплетена з Переяславом, став генералом-хорунжим армії УНР. Усі ці факти об’єднує те, що переяславці завжди прагнули свободи і незалежності, тому на сучасному етапі вони підтримали обидва Майдани і воюють з росіянами з 2014 року. У 2022 році в цьому невеличкому місті (бл. 26 тис. населення) утворилися аж два добровольчі формування територіальної громади.
КУЛЬТ «ВОЗЗ’ЄДНАННЯ»
Обставини укладання Переяславської угоди доволі промовисті та символічні. Богдан Хмельницький шукав військового союзника (чи за тодішніми реаліями сюзерена), щоб звільнитися від Речі Посполитої. За умовами угоди з Алєксєєм Міхайловічєм Гетьманщина переходила під царський протекторат, зберігаючи автономію обрання гетьмана, шістдесятитисячне реєстрове козацтво та власну дипломатію (окрім як з Річчю Посполитою та Османською імперією).
Але перед укладанням самої угоди (оригінал якої не зберігся) Хмельницький і старшина мали присягнути на вірність цареві. І тут найцікавіше. У Києві митрополит Сильвестр Косів був активним противником цього союзу, не склалося також і з гетьманським Чигирином. Тож остаточні перемовини ведуть у Переяславі, важливому полковому місті, але не столиці.
Для присяги вибирають не полкову Воскресенську, а Успенську церкву у фортеці, куди було заборонено заходити цивільним. Імовірно, у полку також були проти союзу, а Успенську церкву фінансово підтримував сам Хмельницький.
Присягу склали 18 січня 1654 року. Поступово Московія поглинула Гетьманщину, планомірно врізаючи її автономію, і стала Російською імперією. Про Переяслав і Успенську церкву успішно забули. Станом на XVIII століття, після багатьох пожеж, вона протрухлявіла і почала валитися.
Микола Терлецький, що став парохом цього храму, хотів вибити гроші на її відновлення, але церковні зверхники відмовляли йому, бо поруч діяли інші храми, і ніякої доцільності у відбудові Успенської церкви не було.
Аж тут у 1870 році починається всеросійський збір на встановлення пам’ятника Хмельницькому в Києві. За словами пані Людмили, Терлецький зробив дуже хитрий піар-хід – написав у кілька газет статті.
«Він питав, мовляв, хто такий Богдан Хмельницький, щоб йому пам’ятники ставити, коли церква, де не Богдан Хмельницький, а сам Господь освятив шлях на з’єднання з російським народом у вірі православній, зараз розвалюється. Ось де має бути пам’ятник православію…»
Це спрацювало, кошти на нову муровану церкву швидко знайшли. Її звели у 1896 році, але далі дискурс про «приєднання Малоросії до Росії» знову затих, бо сама імперія почала валитися.
Коли встановлювалася радянська влада, згадувати присягу на вірність царю не стали, а от під час Другої світової взялися конструювати хитрий меседж про «возз’єднання», тобто «добровільний союз двох братніх народів».
У 1943 році місто Переяслав перейменовують на Переяслав-Хмельницький. У 1954 році встановлюють пам’ятну стелу авторства Кавалерідзе на честь 300-ліття угоди, у 1961 році – пам’ятник з двома жінками, що дружно тримаються за руки (українка тримає конституцію, росіянка вказує рукою шлях у світле майбутнє), з підписом «Навіки разом. Навіки з російським народом».
Пані Людмила згадує, як переяславці вели своєрідний діалог із цим пам’ятником:
«Росіянці вішали на руку кільце ковбаси, бублики, хліб, шмат сала. Це був такий тихий спротив і гумор».
На честь 325-річчя угоди біля Успенського собору поставили ще один пам’ятник у 1982 році. Але невдовзі Україна здобула незалежність.
ТРЕТЄ ВІДРЕЧЕННЯ
15 липня 1919 року, захопивши Переяслав, отаман Зелений урочисто відрікся від присяги російському царю. Цей символічний жест повторив у 1992 році В’ячеслав Чорновіл разом із представниками козацтва. Однак прощання з умовним російським сюзереном затяглося. Місто надалі залишалося Переяславом-Хмельницьким, усі пам’ятники про «навіки разом» стояли на місці, хоча небайдужі активісти, як пані Людмила, уже тоді намагалися це змінити.
«У 1990-х суспільство ще було незріле. Ідеї уже тоді обговорювалися, але готовності не було».
Третє відречення від вірності Росії почалося тільки з нападу останньої, і то не відразу.
Історичну назву місту після довгих дискусій і бюрократичної тяганини вдалося повернути аж у 2019 році. Пам’ятник з «українкою і росіянкою» демонтували уже під час повномасштабного вторгнення рік тому. Постамент залишився. Із нього прибрали напис «навіки разом», а небайдужі громадяни написали білою фарбою найновіші символи російсько-української «дружби»: «Маріуполь. Макарів. Буча. Ірпінь. Гостомель. Чернігів. Харків».
Я завітав в Успенський собор, зведений на тому місці, де Хмельницький присягав на вірність царю. Церква належала, звісно ж, УПЦ МП, однак із 10 червня 2023 року тут уже править ПЦУ. Усередині я зустрів пані Світлану, яка сортувала вишивку. За її словами, усі ікони були прикрашені на московський манір тюлем, а зараз усе вбирають у вишивані рушники.
Відразу коло церкви живе отець Іван Гайдучок з УПЦ МП. Він піднімав цю парафію ще з початку 1990-х. Я застав його на подвір’ї за ремонтом мопеда у кепці ЗСУ.
Отець Іван родом із Галичини, каже, що його все життя обзивали бандерівцем, а після повномасштабного вторгнення почали називати «москалем». Він рішуче засуджує дії патріарха Кіріла, віддає пів пенсії на потребу українського війська, збирає допомогу на фронт, використаний віск передає на виготовлення окопних свічок і тримає контакт із бійцями зі своєї парафії.
«Оцю кепку мені віддав один хлопець зі словами, поки ви, батюшка, будете її носити, доти я буду живий, – отець Іван показав мені повністю зношену підкладку армійського головного убору. – Я молюся за нього, він був на передовій. Коли приїхав, то заплакав, і я заплакав разом з ним. Є таки сила молитви…»
Я запитав, чому отець не перейшов до владики Епіфанія, і почув у відповідь, що якби ПЦУ мала статус патріархії, то він би першим стояв у черзі на перехід, а так «бракує канонічності».
«Я завжди, коли хрещу дитину, то питаю батьків, чи їм пуп у лікарні віддали? То кажу, почекайте, як буде сім років дитині, хай візьме лопату і закопає його, щоб вона знала, що отут її пуп і тут вона повинна бути господарем на цій землі».
Оцей внутрішній парадокс отця Івана, що справляє враження щирого патріота, який, однак, не квапиться покидати УПЦ МП, нагадує парадокс Переяславської угоди, адепти якої керувалася цією ж самою логікою.
Навпроти Успенської церкви досі стоїть пам’ятник на честь 325-річчя Переяславської ради. У козака, котрий за Хмельницьким, обламана шабля. Він тримає в руці тільки руків’я. Доволі гарна метафора наслідків військових союзів із Росією. Неподалік на землі камінь із таблицею на честь відречення від Переяславської угоди Чорновола у 1992 році. За ним недобудований історичний музей – теж доволі гарна метафора нашої колективної свідомості.
Третє відречення від Переяславської угоди триває ось уже майже 10 років, воно криваве і жорстоке, але після нього на Україну чекає остаточна незалежність.
*Усі фото – автора