Menu

Поза міфами: міграція та притулок в Україні

Нещодавно в одному з телевізійних шоу гостям студії задали питання: “З вашої точки зору, чи повинна Україна сприяти Європейському союзу і тимчасово прийняти біженців з білорусько-польського та литовського кордону?». Про те, що мігрантів Україні приймати не слід, висловилися 75% респондентів.

Чи відображає ця цифра настрої українців? Це предмет для більш глибокого дослідження. Не менш важливо розуміти причини, чому люди думають саме так? Відповідь на поверхні – це результат багаторічного залякування телеглядачів та читачів всіляких медіа. Криза на білорусько-польському кордоні лише повернула увагу до проблем міграції.

Що не так у висвітленні цієї теми? Як відрізнити біженця від емігранта та більш фахово про це говорити? Цим питанням була присвячена панельна дискусія «Міграція та притулок в Україні, Європі та в українських медіа». В пресцентрі Українського кризового медіа-центру з експертами зустрілись журналісти з Івано-Франківщини та Львівщини. Для них це стало частиною престуру до столиці.

Впродовж зустрічі учасники розібрали декілька міфів. З першим успішно впоралася доктор наук із державного управління, експертка з питань міграції Олена Малиновська. Їй треба було пояснити, чи відповідає дійсності наратив «За даними ООН Україна посідає одне з провідних місць у світі за кількістю мігрантів».

«По-перше, хочу сказати, що цих даних в ООН не існує, – розпочала відповідь Олена. – Організація накопичує дані, які надсилають уряди країн. В структурі ООН є департамент з народонаселення, який кожні два роки проводить підрахунки наявності мігрантів у світі та інтенсивності цих процесів. Дивимось у таблицю, і бачимо, що за кількістю мігрантів на своїй території Україна посідає 13-е місце. Звісно, це не мало – майже 5 мільйонів людей. Ще п’ять років тому Україна була на п’ятому місці».

Хто такі мігранти за визначенням ООН? Це особи, які проживають не в тій країні, де народились. Де ж народились наші мігранти? Це колишні республіки СРСР. За переписом населення 2001 року, майже 90 % іммігрантів – це іммігранти до 1991 року. Це люди, які в’їхали на територію України за радянських часів.

Спікер навела цифри, які красномовно свідчать: Україну жодним чином не можна називати імміграційною країною на кшталт Сполучених Штатів Америки або Туреччини, яка прийняла понад 3 мільйони біженців з Сирії.

Іноземців, які проживають в Україні на постійній основі, близько 300 тисяч. Причому,  квоти на іммігрантів в різні роки становили від 7 до 9 тисяч осіб, і ніколи з 2001 року вони не вибирались. Приблизно 150 тисяч людей мають дозвіл на тимчасове проживання. Передусім, це трудові мігранти. За громадянством на першому місці Туреччина, потім Індія, на третій позиції – Росія.

«Ще одна категорія – іноземні студенти, – продовжила вона. – Їх чисельність не перевищує 80 тисяч. Минулого року кількість абітурієнтів суттєво знизилась. На першому місці Індія, на другому Таджикістан. Китайські студенти до нас вже не їдуть вчитися, і це погана ознака. І, нарешті, біженці – шукачі притулку. На сьогоднішній день це дещо більше 2 тисяч осіб. Хочу зазначити, що у порівнянні з 90-ми роками, коли задовольнялась кожна друга заява, дозволи стали надавати набагато рідше».

Чому в Україні мало шукачів притулку, розповів координатор проєкту “Без кордонів”, правозахисник Максим Буткевич. Перед цим він піддав критиці політику багатьох медіа: «З якогось моменту мала початися хвиля публікацій про те, а що буде, якщо такі самі події відбуватимуться на білоруско-українському кордоні? Ми зіткнулись з тим, що усі ті проблеми з висвітлення теми мігрантів в українських медіа, про які раніше говорилось, нікуди не ділись. Навіть дуже поважні міжнародні медіа стосовно людей, яких було спіймано між двох вогнів на західному кордоні Білорусії, використовували словосполучення «Нелегальні біженці».

Максим навів типовий заголовок: «Чи готова Україна дати відсіч напливу нелегалів з Білорусі?». На думку спікера, він доводить, що мейнстрімові ЗМІ не готові висвітлювати проблему фахово. Замість цього лише залякують людей. Рейтинги рейтингами, але це несе небезпеку дезінформування власної аудиторії.

Буткевич вважає, що багато журналістів досі не розрізняють, яка різниця існує між поняттями «Мігранти», «Біженці» і «Нелегали». Люди, які перебували у Білорусі, не були мігрантами. Вони отримали білоруські візи, щоб в’їхати на територію країни, і поки документ діє, вони лише іноземці. Те, що за усіма ознаками то була спецоперація білоруського режиму, не робить перебування цих людей в країні незаконним.

Одне з правил, які повинен знати кожний медійник: нелегальних біженців не існує. Людина або біженець, або людина, яка в недокументованій формі незаконно перетинає кордон, і тоді він не біженець.

Втім, правила бувають різні. В агенції Ассошіейтед Прес, наприклад, є внутрішня  заборона використовувати слово «нелегальний» стосовно людей.

«На початок цього року в Україні було 2255 осіб, які отримали або статус біженця, або додатковий захист. У порівнянні із сусідніми країнами це крапля в морі. Чому ж так мало? Люди знають, що якщо можна не просити в Україні, краще не просити в Україні. Ті громадяни Білорусії, які були вимушені поїхати до України, у переважній кількості не просять тут статусу біженця та додаткового захисту», – відповідає Максим на своє ж питання.

На його думку, ситуація з пошуками притулку в Україні може погіршитись. Це стане, якщо депутати ухвалять законопроект № 3387. Деякі речі він має покращити, однак, є в ньому і ризиковані положення. Зокрема, про те, що людей, які незаконно перетнули кордон з метою попросити про притулок, утримуватимуть під вартою до остаточного вирішення питання. Фактично ув’язнюватиме, зазначив Буткевич.

Цю лінію розмови продовжила голова правління БФ “Рокада” Наталія Гуржій. Водночас, торкнулась ще одного міфу – про те, що держава, надаючи фінансову та соціальну допомогу тим, хто звернувся за захистом, наче робить величезне навантаження на бюджет.

«По-перше, як ви вже чули, кількість цих людей незначна. По-друге, жодним законом соціальний захист таких осіб не передбачено. Якщо людина приїжджає в Україну, вона звертається у Міграційну службу за захистом. Вона отримує довідку про те, що звернулась та якщо їй пощастить, може бути поселена у пункт тимчасового розміщення біженців. Таких пунктів в Україні три. Загалом вони можуть прийняти лише 360 осіб. Поки тягнеться їхня процедура, люди можуть перебувати у таких центрах роками. Усі інші мають вирішувати питання свого проживання в Україні самостійно. Самі дбають про житло. Самі мають заробляти та інтегруватися. Навантаження на державу тільки в тому, щоб утримувати апарат міграційної служби і оті самі пункти», – роз’яснила Наталія.

Проте, життя шукачів захисту в Україні надскладне. І перша проблема, з якою вони стикаються – це пошук житла. Знайти його дуже важко. Тому вони звертаються до благодійного фонду, який шукає місця або в мечеті, або у церкві чи в якихось релігійних центрах.

Не менш проблемним є пошук роботи. Біженцям знайти її абсолютно неможливо.

«Це смішно, – говорить Наталія. – Для того, аби працевлаштувати в себе на законній підставі того, хто шукає в Україні притулку, роботодавець повинен пред’явити Службі зайнятості договір на 10 мінімальних зарплат щомісяця. Нікому з роботодавців це не потрібно».

Ще одна проблема – медичні послуги. Люди з подібним статусом за законом не мають права на безоплатну медицину. До того ж, вони  без паспорта не можуть зробити вакцинацію.

«Людей, які перетнули кордон України у пошуках притулку, можна вважати двічі героями. Іноді вони розказують страшні історії про те, як їм це вдалося. І вдруге, це питання виживання тут», – робить невтішний висновок спікер.

Зовсім інша ситуація в Естонії. Про неї учасникам дискусії онлайн розповіла податковий аудитор Податково-митного департаменту Естонії Етері Петерсон.

Сьогодні українці складають найчисельнішу групу іноземців, які працюють в цій країні. Насамперед, вони зайняті у будівництві, медичній сфері та сезонних роботах.

Для того, щоб приїхати до Естонії працювати, потрібно отримати реєстрацію короткострокової роботи. Як це робиться – можна дізнатися на сайті поліції та прикордонної охорони.

У переважній більшості випадків такий дозвіл видається на строк до одного року. У випадках, коли йдеться про більш фахових спеціалістів, дозвіл можуть надати на довший строк. Наприклад, у Нарві, де мешкає Етері, чимало лікарів з України. Багато хто з них працює вже 10 років, вчать естонську мову, переводять сім’ї.

Вимоги для отримання такого дозволу досить прості. Має бути відповідна кваліфікація, освіта, досвід роботи. Якщо ж говоримо про будівельний сектор, який потребує робочих рук, то в цій сфері таки вимоги не потрібні.

Друга умова – роботодавець має бути естонським. І, нарешті, ще один важливий момент, на який робить акцент Петерсон: будь-якому іноземцю, який приїжджає працювати в Естонію на законних підставах, має забезпечуватись середня заробітна плата по країні. В Естонії вона становить 1448 євро на місяць.

Щодо цифр трудової «українізації» Естонії, то вони такі: на даний момент на території країни знаходяться приблизно 12 тисяч українців з дозволом на роботу на строк до одного року. Ще 3 тисячі українців приїжджають на короткострокову роботу на 1-2 місяці. Ці люди мають менші соціальні гарантії.

Спікер зробила уточнення – це якщо виходити із числа виданих дозволів. Насправді,  близько половини українців, які отримали дозвіл, їдуть далі – переважно до країн Скандинавії. Ще близько 3 тисяч українців стикаються із тим, що їм не забезпечується той рівень заробітної плати, зазначений спікеркою. Причому буває по-різному. Хтось платить по-чорному, а хтось сплачує встановлену законом суму, але частину з неї вимагає повернути. Про це люди, які збираються поїхати в Естонію на роботу, повинні знати, адже можуть бути ущемлені не лише інтереси Естонської держави, а й людини безпосередньо.

«І хоча з кожним роком обсяг незаконної роботи в Естонії зменшується, вона все ще має місце. Через це сума податкових збитків у другому кварталі склала 12 мільйонів євро. Це великі гроші, і тому ми намагаємось боротися з незаконним працевлаштуванням: проводимо рейди будівельними майданчиками, шукаємо несумлінних роботодавців, ведемо роз’яснювальну роботу з іноземцями», – розказала Етері.

Наприкінці зустрічі журналісти завдали експертам кілька питань. Ірина Федоляк поцікавилась, чи є альтернатива слову «біженець»? Їй здається, що в сучасному контексті воно набуває негативних ознак.

Максим Буткевич з цим не погодився.

«Думаю, все ж такі біженці. Звісно, можна казати, що такі люди – вимушені мігранти, яким не можна повернутись назад, але так в журналістському матеріалі не скажемо. Тим більше – шукачі міжнародного захисту. Я не бачу особливо для медійних публікацій заміщення слова біженці. Визначити дуже просто: якщо людей примусово повернути до країни походження, і там їх життю, здоров’ю та свободі загрожуватиме небезпека, то це власне біженці», – відповів експерт.

Про більш стратегічні речі запитав Ігор Марковський. Його хвилює демографічна ситуація в рідному Івано-Франківську. Розроблюючи стратегію розвитку, у місті вже сьогодні прогнозують, що за два роки виникне нестача робочої сили, і без залучення зовнішніх ресурсів не обійтися. Чи є в державі бачення такої перспективи, і що можна порадити в цьому зв’язку місцевим журналістам?

Експерти вважають, що поки зарано робити подібні сценарії, і найближчими роками масованої трудової міграції до України не варто очікувати. Проте, привід задуматись в певній мірі є.