Так називають себе мешканці Мереф’янської громади, яка знаходиться за 20 кілометрів від Харкова і об’єднує 9 населених пунктів. І тому є історичне підтвердження – впродовж XVII та першої половини XVIII століття поселення було опорним пунктом оборони від татарських набігів.
До 1765 року Мерефа − сотенне містечко Харківського полку (місцевими сотниками у XVIII столітті були представники козацького роду Щербин). Містечко мало власну символіку: сотенний прапор (з зображенням Святого Апостола Петра) і сотенну печатку (з зображенням серця, увінчаного хрестом і пробитого навхрест шаблею та стрілою).
1668 року Іван Сірко заснував біля Мерефи хутір, який потім відійшов в якості спадщини його доньці. Вона вийшла заміж за Івана Артемова, хутір отримав назву Артемовки, з 1928 року став складовою частиною міста.
Припускають, що Іван Сірко родом із Мерефи, брав участь у заселенні цих місць. У деяких літописах поселення навіть називалося Сірківкою.
Про ті часи нагадує погруддя Івану Сірку, яке встановлене на центральній площі міста і є місцевим символом боротьби за незалежність. Кошовий отаман дивиться в бік Запорізької Січі й наче стверджує: ворогу цю землю не підкорити.
«Ми завжди пишалися тим, що він охороняв нашу землю, − каже секретар міської ради Тетяна Дядченко. − 30 років тому на встановлення погруддя небайдужі люди самостійно збирали кошти. І коли сьогодні постало питання, чи варто його закласти мішками з піском, як зробили у Харкові з пам’ятником Тарасу Шевченку, вирішили, що він має й надалі охороняти громаду, а для цього бачити все навкруги».
Наразі Мерефа – прифронтове місто. Завдячуючи бійцям Збройних Сил і Територіальної оборони, безпосередньо на території бойових дій не було. Але чи можна знайти куточок в Україні, якого не торкнулася війна? Так, під час авіабомбардування села Яковлівка загинуло 5 людей, ще 11 поранено. Було зруйновано 112 приватних будинків. Взагалі по громаді зруйновано або пошкоджено понад 300 будинків, знищено міський будинок культури, загальноосвітню школу, об’єкти цивільної інфраструктури.
День 24 лютого Тетяна Петрівна запам’ятає на все життя:
«Сина сигналом тривоги викликали на службу. Речі в нього вже були зібрані – готувався раніше до цих подій. Я теж не могла сидіти вдома – поїхала на роботу. Приїхав начальник відділу військового обліку та цивільного захисту. Сидимо удвох і думаємо, що робити. Відразу взяли законодавчу базу, читаємо, вирішуємо, якими мають бути перші кроки. Почали мобілізаційну роботу. Дали оголошення про збір речей. Прийшло багато добровольців».
Через Мерефу йде транспортне сполучення у напрямку Дніпра, і Дядченко говорить, що то були три дні нескінченного потоку автомобілів з Харкова. Дорогу неможливо було перейти.
Жах тривав два тижні. Закриття магазинів, банкоматів. Треба було організувати хоча б підвіз хліба. Домовлялись з підприємцями, зв’язувалися із сусідньою громадою, де печуть.
«Шукали борошно, дріжджі, – згадує секретар громади. – Знайшли лише у Харкові. Наш міський голова під обстрілами поїхав за ними. Потім подзвонили з харківського будинку малютки, просять про допомогу – в них немає ні суміші, ні молока. Знаходимо. Знову міський голова своїм транспортом везе до Харкова. А що робити – чужих дітей не буває».
У перші декілька днів не було координації дій з боку району та області, не вистачало комунікації. Потім налагодилося. Той хаос змогли подолати завдяки об’єднанню, завдяки тому, що кожен займався якимсь ділом. Таким чином змогли стабілізувати ситуацію, хоча на це й знадобився певний час.
До речі, Мереф’янська громада свого часу другою в області ввійшла в процес децентралізації. На цьому шляху отримувала досвід, нові знання, підтримку в реалізації проєктів розвитку. І це зміцнило стійкість громади, люди відчули, що таке бути згуртованими. А коли на рідну землю прийшов загарбник, й зовсім забули, що таке критика чи опозиція – зараз усі як один налаштовані на перемогу.
Тетяна Петрівна згадує зворушливий випадок:
«Одного разу до ЦНАПу, де ми облаштували гуманітарний штаб, прийшла літня жіночка, 90 років, і каже: «Принесла тисячу гривень. Це хлопчикам нашим військовим». Отакі в нас люди, і це ще раз пояснює, чому українці непереможні».
А дійсно. Уявіть, що збудували ви хату, посадили сад, город. Так якого біса повинні все це віддавати? Треба боронити, а це нащадки славетних козаків вміли завжди.
В умовах війни громади набули організаційного досвіду. Дядченко переконана, що кожен орган місцевого самоврядування має мати чіткий алгоритм дій на випадок надзвичайної ситуації. Система оповіщення, хто кому телефонує, хто що робить, що за ким закріплено – такі питання мусять бути прописані.
«Тепер усі знають, що до війни треба готуватись. З одного боку, це 8 років робилось, однак, схоже, формально. Важко сказати, які громади змогли облаштувати бомбосховища. Також не було в громадах у достатній кількості резервних генераторів, водних свердловин. Або інструкції, що робити керівникові громади, яка потрапила у тимчасову окупацію. У нас на Харківщині таких чимало», – зізнається вона.
Порахувати демографію у Мереф’янській громаді нескладно. Третина жителів виїхала з громади. У той же час майже 7 тисяч внутрішніх переселенців заїхали. Дуже багато з них приходять з проханням працевлаштуватися.
«У більшості випадків вимушені відмовляти. Робочих місць немає – підприємства евакуювалися, – пояснює жінка. – Економічна ситуація така, що громади Харківської області переходять на неповний робочий день. Щодо нас, намагаємось працювати в тих умовах, які є».
Незважаючи на це, а також близькість бойових дій, що точаться біля Харкова, громада живе. Працюють усі структурні підрозділи. Надаються послуги. Працюють комунальні служби, підтримується благоустрій, висаджуються квіти, проводиться обрізка дерев, прибирання вулиць. Працюють магазини і аптеки. Хоча й не в повному обсязі, але транспортне сполучення з обласним центром налагодили.
Як і у всіх, місцевий бюджет тут страждає. Як і всі – громада пристосовується до умов воєнного часу.
«Деякі резерви закладали раніше, щось робиться власними силами. У нас були люди, які просто приносили свої квіти і висаджували. Отже, хочемо, щоб краса в нас була і в такі важки часи», – стверджує Тетяна Дядченко, і це надихає.
Ігор Данилов
14.07.2022
Матеріал підготовлений у рамках спільного проекту Українського кризового медіацентру та Естонського центру міжнародного розвитку “Протидія дезінформації на півдні та сході України” за підтримки Європейського Союзу