Від українського Харкова до російського Бєлгорода – 81 кілометр. Упродовж кількох місяців армія, яка раніше вважалася другою в світі, так і не змогла подолати цю відстань. Для цього треба було подолати не лише спротив Збройних Сил України, а й силу духу українців. Захопивши інші міста області – Ізюм, Куп’янськ та Балаклію, – окупанти мали надію, що залишаться в них назавжди. З багатьма так і вийшло, і тепер тисячі батьків від Курська до Владивостока не знають, до поховані їхні сини.
Всі інші побігли. Це сталося на початку вересня, коли Україна вкотре вразила світ, зумівши провести масштабну контрнаступальну операцію, звільнити населені пункти області та ліквідувати численні окупаційні адміністрації.
Сьогодні обстріли з боку росії продовжуються, але харків’яни потроху відроджують життя на своїй землі та рахують втрати. Загалом по Україні, згідно зі звітом Київської школи економіки, внаслідок повномасштабного вторгнення росії зруйновано або пошкоджено 7,3% від загальної площі житлового фонду, прямі збитки інфраструктурі становлять $127 млрд.
Деокуповане село: без хат і без людей
Велика Комишуваха – одне з сіл Барвінківщини, землю якого топтали брудні берці рашистських окупантів. Село, яке понад пів року було в так званій «сірій зоні» – в нього заходили російські «асвабадітєлі», але не встигши закріпитися, під натиском наших захисників залишали свої позиції.
Плани рашистів швидко взяти цей населений пункт і просунутися в напрямку Барвінкового провалилися. Село стало нездоланним форпостом на шляху ворога. 10 вересня Велику Комишуваху звільнили. Захисники з буковинського підрозділу Територіальної оборони підняли тут прапор України.
Яким це село лишилося після «русского мира»? Скажу так: якщо є пекло на землі, то воно у цій багатостраждальній Великій Комишувасі. Тут зруйноване, розбите, спалене, розламане, потрощене, посічене, пошматоване все: земля, дороги, тваринницькі ферми, склади, ангари, сільгосптехніка, будівлі школи, дитсадочка, клубу, бібліотеки, амбулаторії, старостату, кафе, торговельного центру, газові магістралі, лінії електропередач… Нічого живого. І хат також.
«У нас у селі нараховується 316 дворів. І жодного вцілілого. Розумієте – ЖОДНОГО!!! Ступінь руйнації різна – від зрівняного із землею будинку до вибитих вікон, дверей, посіченого шиферу на покрівлі. У березні 2022 року, до початку масованого ворожого обстрілу, у нас мешкало понад 400 осіб. Евакуювалися практично всі. Після звільнення села люди потихеньку повертаються. Але куди? Хат, придатних для зимування, фактично немає. Всього 17 осіб зараз ризикнули жити в своїх зруйнованих будинках», – говорить староста Вікторія Мухіна. Серед цих відчайдух – і родина Іщенків. Вона першими заїхала в село.
Коли ще не було війни
Родину Іщенків у Великій Комишувасі всі знають. Прості, звичайні сільські трударі. Юрій у колгоспі колись працював, а після реформування пішов механізатором до фермерського господарства. Валентина теж колгоспного гарту – на фермі трудилася дояркою, а не стало тваринництва – зайнялася домашнім господарством. Тримали худобу, птицю, город обробляли. Самі на себе заробляли. Самі про себе дбали. Юрій сам і хату збудував у 1983 році. Як для села, це велика оселя, майже 100 квадратних метрів. Місця вистачало всім – і двом дітям, і Валентининій мамі. Жили в родині дружно. Дружно про добробут власний дбали. Зібралася якась копійчина – сарай збудували. Літню кухню звели. Ремонти робили. Дітям освіту дали. А коли син та донька створили вже свої сім’ї, з Великої Комишувахи виїхали – батьки допомагали їм сільськими гостинцями. А як інакше? На свята у гості дітвору чекали. Та й коли треба було допомогти батькам у селі – син з Харкова їхав, донька – з Ізюма. Отак і жили. Не краще за інших, але й не гірше. І плани на майбутнє будували. І в дні завтрашньому були впевнені. Аж раптом ВІЙНА.
«Як мене вивозили з села, я не пам’ятаю»
Велику Комишуваху почали обстрілювати вже у перших числах березня. Школа, міст, траса, газопровід, перші зруйновані оселі… Люди почали виїжджати. Іщенки ще лишалися в селі. І не самі, а з донькою, зятем та онуками – вони до батьків приїхали з Ізюма, щоб тут рятуватися від війни.
Та порятунок був недовгим. Село інтенсивно обстрілювали. Було очевидним – треба й звідси виїжджати. Та евакуацію відкладали з дня на день. Те, що трапилося з Юрієм, пришвидшило від’їзд. Було це 14 березня, близько 16-ї години. Як зазвичай, чоловік з відрами йшов до корови. Електрики не було, з насосної станції води не візьмеш, тож він і пішов на город до колодязя.
«Йду вже з водою. Чую, щось гуде, наближаючись. Я поставив відра на землю. Оглядаюся, аж літак летить. Низько-низько. Думаю, наш, бо не бомбить. Ховатися чи тікати не треба. І тільки хотів брати відра, як чую – лечу. І вибухи. Перший сильний дуже. А потім три чи й більше ніби тихіші. Насправді ж вони бути такої ж самої сили. Просто першим вибухом мене сильно оглушило. Інші вже чув погано. Стихло – схопився. Ощупав себе – руки цілі, голова, ноги теж. Аж зирк – а ноги-то без взуття. Калоші, як стояв я на стежці, там і зосталися. Мене просто вирвало з них і кинуло. Якби хто мені таке сказав, не повірив би, що ось так роззути вибухова хвиля може», – зараз Юрій цю історію розповідає вже з посмішкою. А тоді… Тоді його дуже оглушило.
Сильні головні болі. Шум у вухах. Якесь затуманення, запаморочення. Тоді сімейство миттєво прийняло рішення – треба їхати. Далі випробовувати долю не варто. Відв’язали і випустили з хліва корову. Швидко зібрали в машину найнеобхідніше і поїхали.
«А я не пам’ятаю своєї евакуації. Мене мої рідні вивезли з села. Все було, як у тумані. Я був у такому стані, що довго ще оговтатися не міг», – говорить Юрій Іщенко.
Пізніше лікар-лор у Харківській обласній клініці наполягатиме на стаціонарному лікуванні. Якщо коротко про діагноз без медичних термінів – то щось подібне до контузії з ураженням органів слуху.
Шукали прихистку в Дніпропетровській області, були і в Харкові, потім повернулися ближче до дому – в сусідню Нову Миколаївку.
Сім місяців евакуації. Довгі, монотонні, сірі, тяжкі дні і безсонні ночі. Коли ти фізично тут, а думками вдома. Коли лягаєш і просинаєшся з думкою: як там? що там? Довгих сім місяців НЕ ВДОМА. Юрій не скаржиться. Навпаки, з людьми, які прихистили їх з дружиною, їм просто пощастило. З подружжям Богунів із Нової Миколаївки мов рідні стали. Марія та Юрій прийняли до себе цю родину переселенців, розділили біду, допомагали і тоді, і зараз продовжують.
«Вони до нас і у Велику Комишуваху на поміч приїжджали. І пічку разом з Юрієм клали, і сарайчик перекрити він допоміг. Та й транспортом скільки разів виручав. І зараз вони кличуть до себе зимувати. А син собі запрошує в Харків. Ні, я вже зі свого села нікуди. Досить. Будемо вдома. Чуєте? В-Д-О-М-А. Бо краще, ніж у себе, ніде нема», – продовжує чоловік.
Хата від вибуху з’їхала з фундаменту
До села подружжя Іщенків повернулося одним із перших. Їхали, вже знаючи, що хати немає. Погана новина дійшла до них, коли ще в евакуації були. Коли точно «прилетіло» у їх будинок, Іщенки не знають. Сказали, що у найгарячіші дні, десь у період з 14-го до 20 квітня. Тут тоді земля під ногами горіла і з неба дощем смерть рашисти сипали. Попало і в їх двір.
Господар запрошує до хати. Точніше, до того, що від неї лишилося. Показує, куди прилетів й де розірвався отой орківський «гостинець». Хата від сильного вибуху буквально з’їхала з фундаменту. Балки зсунулися із стіни на 10 сантиметрів. Зруйновано все. Те, що будувалося з любов’ю, що наживалося десятиліттями – все знищено. Нічого цілого – все перетворилося в будівельне сміття… Тут ремонтувати і відновлювати нічого.
«Я готувався побачити це все. Морально готувався. Мирився з ситуацією. Ще не бачачи цього всього, я подумки малював собі картину зруйнованого подвір’я. Навіть думав, що буде гірше. А гіршого ой як багато у нашому селі. Ось подивіться сусідську хату, де Завгородні мешкали. Або подвір’я нашої вчительки Світлани Протас. Отам біда. А в мене ж он і сарайчик більш-менш вцілів. У ньому зимуватимемо. Пічку вже зробив там. Дах відремонтував. Ще стелю підшию гіпсокартоном. І якось облаштуємося. Так, тісно, не комфортно, зате ж у себе в дворі. Тільки ми приїхали, у перший же вечір я як ліг о 8-й годині вечора спати в цьому сарайчику, ще без пічки, без тепла, лише один диванчик занесли, так і прокинувся аж о 7-й ранку. Вперше за всі ці місяці виспався. А знаєте, чому сон був міцним? Бо вдома. Бахкає, не бахкає – до лампочки. Головне – вдома», – підсумовує господар.
…Оживає потроху зранене рашистом сільське обійстя. І ніяка, навіть найсучасніша зброя, не здатна вбити те, що є у наших людей – любов до рідної землі. Це непереможне.
Ірина Столбова
Матеріал підготовлений підготовлений у рамках спільного проєкту Українського кризового медіа-центру та Естонського центру міжнародного розвитку за підтримки Посольства США у Києві та Міністерства закордонних справ Естонії