До війни Юлія з родиною мріяли облишити життя в багатоповерхівці і переїхати в село. Дівчина знала, що мрії обов’язково здійснюються, проте й гадки не мала, що доведеться платити такою ціною. Наразі майстриня з Харкова облаштовує своє житло в одному із сіл на Харківщині і, попри щоденні звуки вибухів навкруги, запевняє, що життя набуло сенсів.
Про евакуацію взимку на велосипедах, про життя в сільській місцевості і як це – починати все наново під час війни, Юлія Жадько з Харківщини розповіла Українському кризовому медіа-центру.
Про довоєнне життя в Харкові
«Щодня ми чуємо вибухи, але вони не такі гучні, щоб падати на землю та закривати руками голову», – розповідає Юлія. Для молодої жінки цього достатньо, аби залишатися там, де вона почувається комфортно.
Життя Юлії в Харкові глобально навряд чи відрізнялося від життя багатьох інших харків’ян. До декретної відпустки жінка працювала в сфері громадського харчування з шаленим графіком, а після пологів присвятила себе сім’ї та дитині. Заробляти ж почала за допомогою інтернету: в’язала на замовлення та виготовляла еколасощі – пастилу. Сашко, чоловік Юлії, працював на меблевій фабриці з шестиденним робочим графіком. Майстриня зізнається, що вже давно мріяла вирватися з кам’яних джунглів і оселитися в мальовничому селі.
«До війни з чоловіком обговорювали, що хочемо поїхати за місто і жити ближче до природи», – розповідає Юлія і додає, що такі світоглядні зміни відбувалися поступово.
Жінка пояснює, що причин на те було немало і одна з них – передчуття глобальних змін та війни. Цього року сім’я планувала придбати необхідне спорядження для тривалої веломандрівки і рушити в таку собі експедицію на пошуки свого села та будинку.
«На жаль, зараз ці селища або під окупацією, або перебування там небезпечне», – зітхає жінка.
Ніч перед початком війни
«З 23-го на 24 лютого я не могла заснути і встановила мобільний застосунок Flightradar», – згадує Юлія, як в режимі нон-стоп до третьої ночі відслідковувала польоти літаків над Україною.
«Літаків над Україною ставало дедалі менше. Над сходом України літав американський безпілотник. Одразу загуглила і дізналася, що то розвідник. Спостерігала, як з Туреччини на Київ летять вантажні військові літаки. У новинах прочитала, що Харківський аеропорт закрили».
Юлія ділиться, що вже давно не мала сумнівів у тому, що війна і глобальні світові зміни неминучі. Проте не усвідомлювала, що війна розгорнеться на території України і матиме такий масштаб. Тому ніяких тривожних валіз сім’я не мала.
«Серце билося так, що пульсувало горло»
«О п’ятій ранку прокинулася від вибухів. Почала будити чоловіка, телефонувати мамі», – розказує майстриня.
Жила сім’я на околиці Харкова – в селищі Жуковського, яке одним із перших постраждало від масованих обстрілів росіян.
«Залишатися вдома було небезпечно. Наш дім стояв на околиці, а до того ж у квартирі не було місця, що давало би мінімальний захист за правилом двох стін», – пояснює Юлія і згадує першу добу війни як найжахливішу в житті. Пам’ятає, спостерігала за тим, як жителі селища покидають домівки, а серце билося так, що пульсувало горло.
«Ми не розуміли, що звідки і куди летить. Боялися виходити. Бігали тільки в підвал».
Тоді сім’я вирішила, що мають переїхати в безпечний район міста. Серед важливого були теплі речі, кіт, в’язальна машина та велосипеди, яким не знайшлося місця в автівці товариша. Юлія з Олександром вирішили, що не готові прощатися з транспортними засобами.
«Дитину посадили в автівку до мами. Сніг лупить в лице, а ми в зимовому одязі їдемо на велосипедах», – так подружжю довелося проїхати 12 кілометрів до першого місця евакуації.
Тільки за місяць дізналися, що дім, в якому вони винаймали квартиру в селищі Жуковського, було пошкоджено, але, на щастя, квартира вціліла.
«Життя не буде колишнім»
Юлія, Олександр та 7-річний Андрій почали жити разом з мамою Юлії в одному з більш безпечних районів Харкова. Тоді Юлія зрозуміла, що варто готуватися до переїзду в село.
«Ми не розуміли точно, що і як, але почали купувати садові інструменти, насіння і дивитися відео про пермакультуру», – згадує своє розгублення жінка.
Майстриня пояснює, що вони не готові жити віддалено від цивілізації, але планують максимально зблизитись з природою. Саме пермакультура – ведення сільського господарства у гармонії з природними процесами з мінімальними витратами праці і без шкоди для довкілля – те, до чого вони прагнуть.
«Важливо було знайти оселю віддалік полів, які обробляють хімікатами, що суперечить пермакультурі, поблизу лісу і водойми», – ділиться Юлія.
Захоплювалося подружжя таким способом життя доволі тривалий час: читали, дивилися, спілкувалися з однодумцями в мережі. Але сім’я не готова була виїздити за межі Харківської області.
«Важко пояснити, чому я хочу залишитися на Харківщині. Мабуть, через те, що я тут народилася і виросла. Чоловік родом з Хмельниччини, та, здається, за стільки років теж вже прикипів до цих місць».
Юлія з Олександром захоплюються веломандрівками та багато подорожували. Для мандрів обирали не далекі, а малознайомі місця навколо Харкова. Готувались до багатоденних маршрутів.
«Життя не буде колишнім», – подумала жінка одного дня, відкрила карту Харківської області і знайшла невеличке село поруч з лісом та водоймою. І ось за дві години вони вже їдуть в автівці із знайомим, який везе їх до незнайомого населеного пункту.
«Відчуття, наче звільнилися з рабства»
У селі знайшли будинок у занедбаному стані, господар дозволив у ньому жити, а згодом і викупити за помірну суму. Юля з Сашком взялися обживати помешкання. Без зайвих міркувань засадили город. Картопля, помідори та огірки, а ще люфа, спаржева квасоля, батат та багато іншого.
«Люди сумнівалися в тому, що ми, міські, витримаємо життя в селі», – сміється майстриня і додає: «Головне – бажання».
Довелося подружжю призвичаїтись не тільки до важкої праці, а й до відсутності звичних побутових умов. Більш того, сільське життя не тільки не злякало, а дозволило дихати на повні груди. Сім’я проводить разом багато часу, а Андрій бавиться на свіжому повітрі.
«Відчуття, наче звільнилися з рабства», – каже Юлія і пояснює, що до війни разом проводили один день на тиждень. У селі знайшлося багато однодумців, а також просто людей, які готові прийти на допомогу.
Коли здавалося, що життя в евакуації налагодилися, ситуація змінилася.
«У господаря знайшлися родичі, які залишилися без даху над головою. За деякий час він сказав, що нам потрібно буде виїхати. Потім запропонував придбати дім, але вже не за помірні гроші».
Наразі Юлія, Сашко та маленький Андрій радіють новому врожаю, шукають нове житло та ні про що не шкодують.
«Відбулася переоцінка цінностей. Якби знала про війну рік тому, то ще б тоді приїхала в село».
Юлія Жадько не має сумнівів, що проблема з пошуком житла вирішиться і їм буде де перезимувати, а вже наступної весни планують приступити до будівництва омріяного саманного будинку з очеретяним дахом.
Павло Єштохін, Волноваха-Жовті Води
28.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS