Menu

«Треба триматися і вірити у перемогу! Ми поряд, ми допоможемо!» Під таким гаслом живе сільськогосподарське підприємство на лінії фронту

Війна, що триває вже понад пів року, руйнує країну, нівечить долі людей, несе смерть як воїнам на полі бою, так і мирному населенню. На жаль, стають звичними звуки сирени повітряної тривоги, повідомлення про обстріли населених пунктів, черги по гуманітарку, евакуація та переселення людей. Відкрито дратує так званий марафон єдиних новин по телебаченню, який народ охрестив «марафоном щастя». Все більше і більше людей стають воєнними експертами, бо дефіцит правдивої інформації або її замовчування породжує всілякі домисли. Особливо це стосується прифронтових територій, де населення навчилося відрізняти «прильоти» і «відльоти», наші б’ють чи орки, летить ракета чи працює артилерія. Страшна правда війни…

За цей час змінилося немало понять, а звичайні слова набули нового значення. На мапі України додалися міста-герої, нескорені населені пункти. Тож не буду оригінальною, якщо запропоную ще один термін – нескорені підприємства, тобто ті, що залишаються працювати на лінії фронту. Адже не секрет, що з цих територій власники вивозять заводи, фабрики, приватні майстерні тощо. І рідко хто дбає про своїх працівників, не говорячи вже про інших людей.

Ця історія саме про таке підприємство і його керівника.

«Панікувати було ніколи, треба було думати, як підтримати людей і продовжити роботу підприємства»

Товариство з обмеженою відповідальністю «Печенізьке», директор Борис Калиновський. Сільськогосподарське підприємство займається рослинництвом і тваринництвом. Знаходиться у селищі Печеніги, що на Харківщині. Підприємство, яке з першого дня повномасштабного вторгнення допомагає печеніжцям.

«За роки роботи в аграрній сфері звик просинатися ще вдосвіта, та ракета, що прилетіла у Печеніги, дещо спантеличила, – згадує пан Борис. – Хоча вже десь на підсвідомості зрозумів, що почалася війна, але вірити не хотілося».

Відразу ж почав телефонувати та дізнаватися, що сталося. Ситуація розгорталася дуже швидко і потребувала негайних рішень і рішучих дій.

У перший же день на підступах до селища було підірвано дорожне полотно через греблю Печенізького водосховища, і дякувати військовим, що не повністю, залишилася пішохідна переправа. Крім того, знищені мости за селищем. Населений пункт лишився фактично відрізаним від навколишнього світу. З полиць магазинів почали стрімко зникати продукти, підскочили й ціни, тому не всі мали змогу поповнити свої запаси. Людям ніхто нічого не пояснював, кожен мав рятуватися, як міг…

«Коли стало зрозуміло, що це повномасштабне вторгнення, відразу ж зібрав колектив, і ми відпрацювали найближчий план роботи, – розповідає директор підприємства. – Тоді ж було прийнято рішення підтримати земляків. Дістали пластикові цистерни і все молоко, що доїли на фермі, спрямували не на переробку, а роздали людям».

А потім підприємство ділилося з народом олією, борошном, крупою тощо. І поступово перший шок почав відступати, а люди – оговтуватися.

Слід зазначити, що по іншу сторону греблі за три тижні березня села Печенізької громади окупували загарбники без єдиного пострілу. У селищі ж було відносно тихо, але коли рашисти почали здійснювати пробні піші вилазки через водосховище, стало зрозуміло, що Печеніги будуть наступними.

Військові відгукнулися і завадили вторгненню

«Ми постійно підтримували наші військові частини ще з 2014 року. Тому коли повідомили про активізацію орків на греблі, військові не залишили нас у біді, – зазначає Борис Калиновський. – Разом будували й облаштовували блокпости і разом вирішували купу інших справ».

Стараннями аграрія селище отримало захист, і хоча знаходиться на лінії фронту – тримає оборону!

Саме підприємство також продовжило роботу. Посівна кампанія проходила вже під періодичними обстрілами. Молочна ферма також працює без перебоїв. Поступово налагодили й дорогу до «великої землі» – Харкова. А Борис Калиновський відпрацював логістику доставки молока до міста та пристосував бочки для перевезення продукту.

«Були пропозиції переправити худобу у безпечніше місце, але я не зробив цього. Нам, навпаки, з сусіднього села люди пригнали корівок, які блукали лісом. Ми їх в окремий сарай розмістили. Біженцями називаємо, – ділиться директор. –Вважаю, що ми потрібні тут, потрібні місцевому населенню, потрібні військовим, тому залишаємося, незважаючи ні на що».

Слід зазначити, що Борис Калиновський – багатодітний батько, тож допоміг багатьом родинам, особливо з маленькими дітьми, виїхати з селища, бо усвідомлював усю небезпеку.

«Людське життя – то найбільша цінність, а життя дітей – взагалі безцінне, – розмірковує герой історії. – Тому переконував батьків вивозити дітей і продовжую це робити. Не повинні дітлахи чути і бачити вибухи! Не треба їх наражати на небезпеку, бо це наше майбутнє. Рашисти намагаються забрати у нас наше «завтра», але ми маємо зберегти його у наших дітях, щоб рід козацький продовжувався».

Літо видалось спекотним як у прямому, так і в переносному сенсі

Нелегко приходиться господарству, бо фронт на відстані витягнутої руки. Селище живе неспокійним життям. Час від часу його обстрілюють.

«Перші «Гради» влучили у контору підприємства і в тік. Почалася пожежа, довелося навіть на дах дертися, та все ж разом вдалося своєчасно приборкати вогонь, – розповідає пан Борис. – Дякувати місцевим рятувальникам, допомогли».

Руйнувань будівля зазнала, як і майно. Але, як зазначає пан директор, головне, що не постраждали люди. А для того, щоб захистити своїх працівників від обстрілів, біля сараїв з худобою і в інших місцях збудували імпровізовані укриття. Керівник підприємства й для тракторів, комбайнів, вантажівок та інших механізмів укриття облаштував.

На жаль, поля не врятуєш таким способом. Жнива проходили під обстрілами. Часто доводилося збирати збіжжя, коли нива горіла. І боротися з вогнем, коли снаряд потрапляв вже у стерню і солому, що залишилися на полі.

«Комбайнери – просто герої! У них своє поле битви, і хлопці працюють злагоджено, підстраховуючи один одного, – зазначає директор. – Ми і біля полів окопи поробили, аби в разі обстрілу було де заховатися».

Не врятуєш від обстрілів і сараї з худобою.

«Боляче бачити безвинну худобину, розірвану на шматки. Доводилося швидко прибирати, а поранених корів дорізати, – згадує Борис Калиновський. – Дівчат-доярок шкода, вони ж за кожною коровою як за рідною тужать».

Пошкоджені будівлі намагаються ремонтувати, аби продовжувати працювати. Не зупиняються й у інших справах, наразі проводиться силосування, щоб тваринам було що їсти взимку.

Поки працює ТОВ «Печенізьке», є надія на життя

Крім безпосередніх справ по господарству, до пана Бориса постійно звертається місцевий люд зі своїми проблемами. Обстріли багато руйнувань приносять. Вибиті вікна, посічені чи знесені дахи, розбомблені будинки… Печеніжці йдуть по допомогу і отримують її. А ще підприємство допомагає соціальній сфері, незахищеним верствам населення.

«Насправді людей залишилося не так вже й багато, і в основному це люди похилого віку. Що та бабця може зробити, коли дах з хати знесло чи пошкодило? От і стаємо у пригоді, – зазначає пан Борис. – Не залишаємо людей».

Роблю все, що можу, аби прискорити перемогу. А вона буде, впевнений у цьому!

На лінії фронту потреби військових завжди у пріоритеті. Борис Калиновський підтримує воїнів і у ближніх селах, він там жаданий гість. Тому з сумом зустрів звістку про загибель командира взводу Максима Маляренка.

«Рашисти намагалися прорвати оборону в районі сіл Базаліївка і Леб’яже та вдертися до Печеніг з іншого боку. І саме цей командир зі своїм підрозділом протистояв навалі. Бій тривав з 4-ї години ранку до пізнього вечора, наші воїни вистояли і відігнали орків. Вони знищили три танки, два БТРи, вантажівки і купу загарбників. А сам Максим загинув уже у кінці битви. Це справжній герой! – ділиться Борис Калиновський. – Болить, що гинуть кращі люди країни, знищуючи цей руський непотріб. Болить, що діти залишаються без батьків, а матері без синів… У Максима, до речі, залишилося двоє дітей, одне ще зовсім немовля».

На думку пана Бориса, коли закінчиться війна, слід кожного воїна, який боронить нашу землю, увічнити. Аби у всіх населених пунктах, які чорним крилом зачепила війна, люди знали поіменно своїх захисників і визволителів. А наразі всі мають працювати і допомагати рідній країні йти до перемоги. Зі свого боку його нескорене підприємство бореться за своє існування і допомагає вижити селищу.

«Роблю все, що можу, аби прискорити перемогу. Хочу, аби наш прапор майорів над усією Україною й не залишилося жодної анексованої території, – зазначає герой історії. – Впевнений, що вистоїмо і переможемо. Хочу, аби моя Печенізька громада стала найщасливішою, щоб повернулися і воз’єдналися сім’ї, щоб знову наші домівки наповнилися дитячим сміхом, щоб матері діждалися своїх синів живими, щоб люди повернулися до роботи. А я завжди поряд і буду допомагати».

Тетяна Сиром’ятнікова

9.09.2022

Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS