Черговим гостем спеціального проєкту Українського кризового медіа-центру «Навколо книги» став сучасний український письменник, прозаїк та есеїст, автор понад 30-ти книг, лауреат низки літературних нагород Степан Процюк.
У розмові із автором та ведучим проєкту Ігорем Стамболом митець зачепив дуже чутливі та тонкі теми – русифікація, ренесанс українськості в 90-х роках, що не відбувся, а також розповів про свої біографічні романи та чому відійшов від художніх.
Степан Процюк почав свою літературну діяльність як поет у ранніх 1990-их роках, був співзасновником і членом літгурту «Нова деґенерація». У кінці 1990-их років перейшов до написання прозових творів та есеїстики.
“Поезія – це цариця літератури, вона є її мамою, саме поезія. Поезія робить тоншим розуміння життя, дозволяє бачити різні деталі, які не бачить більшість людей. От що поезія може дати”, – наголосив автор.
“Нова дегенерація” – це був чорний гумор 90-х. Але від гумору у літгурті тоді нічого не було. Хіба що сарсказм, гротеск. Це були 90-ті, ще було багато надій. Поезія тоді збирала тисячі людей”, – розповів письменник.
За його словами, тоді здавалося що буде великий літературний ренесанс, який зробить Україною одну з найчитаніших країн, і взагалі відбудеться якесь диво.
На жаль, на думку митця, ренесансу не сталося. І не сталося його й у суспільно-політичному житті.
У 2002 році Степан Процюк дебютував як романіст — видав роман «Інфекція». Як зазначено в анотації, це книга «про нас, нинішніх українців, і про нашу історію хвороби».
“Інфекція” Степана Процюка – це жорсткий роман про дефіцит нашої національної імунної системи. Це роман про епідемію, яка наскрізь пронизала суспільство. Тому цей твір – дзеркало-безодня, в яке страшно дивитися. А раптом із його темних глибин випливе твоє обличчя?..”, – писав про цей роман Василь Шкляр.
Говорячи про “Інфекцію”, крізь роки після її написання, Степан Процюк наголосив, що якби інфіекція була цілком виведена, то війна у нас інакше протікала б. Інфекція не виведена.
“Ми пройшли страшну школу нищення українців царизмом, більшовиками… Невідомо, який народ витримав би стільки, і лишився б життєстійким, попри ці імперські щупальця. Але все ж таки ми вистояли”.
Письменник переконаний, що про цю інфекцію слід постійно говорити. Це спосіб звужувати її поле.
У контексті цієї тематики, митець окремо зупинився на явищі русифікації. Йому прикро чути й зараз із вуст молоді російську мову, але робити зауваження чи переконувати він не насмілюється. Адже, за його словами, українців довели до такого стану, що у них українська мова почала асоціюватися зі смертю.
“Ця русифікація, вона так легко не минає. Чому українці переходили на російську?.. Ну напевно, коли селяни тікали у 1933 році від Голодомору у міста, там падали трупами… Можливо голод асоціювався у людей із українською мовою, що українська мова несе смерть, і за українську переслідують. Українська мова асоціювалася зі смертю”.
Саме тому письменник переконаний, українець, який на початку ХХ століття у Києві говорив українською – був диваком. Саме тому зараз ми маємо такий стан із українською серед молоді…
Також Степан Процюк розповів про особливості написання своїх біографічних романів про Івана Франка та Євгена Чикаленка та чому перейшов від написання художніх романів до біографічних.
Повну версію розмови із українським письменником, прозаїком та есеїстом – дивіться у відео.