Їхню сім’ю розділила війна. Мама і бабуся – у Сєверодонецьку. Дівчина з дітьми – виїхала за кордон. А сам Михайло Лебідь з енної спроби потрапив у Тернопіль. Усе через вибухи, погроми, мародерство, одним словом – через росію.
«24 лютого був дуже гарний ранок. У мене було багато планів. Це незвично, але чомусь прокинувся о 6-ій ранку, зібрався втілювати задумане, але на телефон дівчини почали надходити страшні повідомлення… Ми зрозуміли, що війна. З того моменту «закрутилося» все наше життя», –пригадує Михайло.
Кілька тижнів хлопець намагався вибратись із рідного міста, яке обстрілювали. В евакуаційних автобусах не було місця. На блокпостах ретельно перевіряли, бо не мав документів. Не один десяток разів вмовляв утікати маму і бабусю. Довелось розлучитись з дівчиною. Війна змусила ночувати на вокзалі, доводити правоохоронцям, що він – свій, що він – українець.
Черги, вокзали, Дніпро і, нарешті, Тернопільщина
Врешті Михайло Лебідь знайшов прихисток. Три тижні жив у селі Ангелівка на Тернопільщині. Хлопець досі дивується гостинності людей, у яких жив він з друзями. Господиня хати (старенька бабуся) буквально просила товариша Михайла забирати друзів, родичів, знайомих і виїжджати з Сєверодонецька.
«Не сидіть там. Їдьте до нас, ми приймемо всіх. Знайдемо хату, нагодуємо, у нас повні погреби картоплі. Все буде, але, будь ласка, їдьте», – пригадує неодноразові розмови Михайло.
Бабуся і тітка, у яких жила компанія, суворо дотримувались правил світломаскування і слідкували, щоб під час комендантської години усі були вдома. А кожного разу, коли гості питали, чим можуть допомогти, відповідали – «ми все самі».
«Годували нас тут, як «на убій»: перше, друге, десерт і ще й добавку пропонували щоразу. Нам, звісно, було незручно. Ми намагались закупити продуктів, колоти дрова. Але робити нам не давали. Мене дуже здивував випадок, коли я вийшов на вулицю зранку, а тітка, у якої ми жили, вирішила помити нам усе взуття. Звісно, було незручно, але це розчулило… Таке ставлення – приємне», – ділиться хлопець.
Михайло Лебідь каже, через кілька днів буде 4 місяці, відколи живе тут, на Тернопільщині. Зараз він мешкає у тернопільському прихистку для переселенців, ще й з котом. Вже звик до місцевих звичаїв, вивчив колоритні слова. За рідним Сєверодонецьком сумує та досі питає себе – чи є сенс повертатись?
Ракета влучила у кімнату мами
Про те, що сім’я Михайла вже не має куди повертатись, дізнались від сусідів, які таки залишились жити в Сєверодонецьку.
«Міша, а що ти сидиш? У тебе квартира горить», – почув він у слухавці, коли був вже за сотні кілометрів від дому, на Тернопільщині. Сусідка панічно пояснювала, що ракета влучила у його дім. Саме у ту кімнату, де жила Алла Олександрівна, мама хлопця.
Через постійні обстріли рятувальники не могли виїхати на місце «прильоту», квартира горіла цілу добу.
Друг Михайла зняв на відео, що зробила ворожа ракета з його рідним домом. Від міжкімнатних стін не лишилось і сліду. Вікна, двері, меблі – усе під завалами. Від велосипеда залишилась розплавлена калюжа металу.
«А найгірше – загинули пташки (перепілки), які я тримав і годував на лоджії. Я лише сподіваюсь, що вони померли швидко і безболісно», – каже Михайло.
Добре, що буквально за день до «прильоту» мама і бабуся таки наважилися виїхати з помешкання. Не далеко, у віддалений мікрорайон Сєверодонецька, до родичів. Там у них не було газу, зате мали опалення, електроенергію і підвал, у якому жили весь час, бо ворог лютував.
«Я додзвонився до твоєї матері, забрав телефон і забрав твоїх рідних»
Ці слова наш співрозмовник досі згадує зі шоком та вдячністю. Їх почув від незнайомця, який зателефонував до Михайла. Виявилось, той втратив свій телефон, і щоб мати зв’язок із рідними, шукав, де можна придбати ґаджет. Віддати старий телефон Михайла незнайомцеві мали мама і бабуся. Цей чоловік і став їхнім рятівником.
Він забрав жінок, зібрав їхні речі і автівкою завіз у другий кінець міста до родичів, аби ті були у відносній безпеці.
Там мама і бабуся Михайла жили до квітня. Та хлопець наполягав на тому, аби рідні все ж наважились виїхати з міста, адже там щодня ставало «гарячіше». Були «прильоти» навіть у їхнє подвір’я.
Людям довелось облаштувати собі спальні місця в підвалі. Звідти місяць практично не виходили. Мама зізналась, що було страшно. Тож таки наважились їхати до сина.
Кілька днів жінки «сиділи на сумках», бо евакуаційні автівки за ними не приїжджали. І знову таки, врятував їх той самий чоловік, який місяць тому відвіз до родичів. Тепер він волонтерив – евакуйовував місцевих. Тож мама з бабусею добралися до Дніпра, а звідти – потягом до Тернополя, за який довелось віддати по 800 гривень з людини.
Рідні – у гуртожитку, Михайло з котом – у прихистку для ВПО
На той час у Тернополі місць для переселенців практично не було. Рідних Михайло зміг влаштувати у гуртожиток. Він і кіт, який приїхав із мамою з воєнного Сєверодонецька, шукали місце для ночівлі.
«Є одна проблема, яка переслідує мене з перших днів війни – я не маю жодних документів. Паспорт ще до 24 лютого здав, аби зробити ID-картку. Саме 24 лютого я і мав його отримати. Але… Військового квитка – не мав. Тому навіть коли у Тернополі на залізничному вокзалі, шукаючи список прихистків звернувся до поліцейських, ті ретельно мене перевіряли 2 години (навіть усі дані на телефоні переглядали). Тоді заборонили протягом доби виїжджати з міста», – пригадує хлопець.
Все ж на вокзалі Михайло дізнався про прихисток для ВПО. Там приймали з тваринами. У «Шелтері» живе й зараз, а документів не має й досі.
«Без паспорта я не можу знайти роботу, винайняти квартиру… Замкнуте коло», – розгублено зазначає хлопець.
Тепер я не планую своє майбутнє. Я імпровізую
До початку війни Михайло планував купити квартиру, змінити прізвище, отримати паспорт, жити з дівчиною. Та все це «розсипалось» в один день – через агресора, який, буквально, вбив мрії багатьох людей.
Коли наш співрозмовник їхав із рідного міста, то думав, що все це швидко завершиться і він повернеться. А тепер, читаючи новини з Сєверодонецька, розуміючи масштаби руйнувань, усвідомлює, що у найближчі кілька років немає сенсу туди повертатись.
«Був план знайти в Ангелівці роботу і хатину. Я думав, що у Тернополі зможу знайти робоче місце, заробляти, розвиватись… Але тут виявилось з роботою дуже погано. Тому тепер я не планую своє майбутнє. Я імпровізую», – каже Михайло.
30 років Михайло Лебідь ріс у російськомовному середовищі. Тепер же – говорить лише українською. І це не тому, що наразі живе на заході України. Свій крок до перемоги він робить щодня – вивчає українську, удосконалює вимову і категорично відмовився від спілкування із друзями, які вперто не стають на бік України чи українського.
(Усі фото надані героєм публікації)
Юлія Валах, м. Тернопіль
05.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS