Схід України, з якого повзуча російська інвазія розпочалася 2014 року і продовжилася повномасштабною війною у 2022 році, у політичній площині став де-факто адміністративним каменем спотикання, який ліг в основу збройного конфлікту. Буцімто Донбас завжди був якщо не російським, то російськомовним. А все, що є російськомовним, у подачі кремлівської пропаганди є російським. Але насправді географічне поняття сходу України – зовсім не монолітне, як це показувала і показує російська пропаганда. До східних географічних регіонів входять території Харківської, Луганської та Донецької областей. Але це лише адміністративний поділ. А от історико-етнографічний – він дещо інший. І умовно схід України поділяється на Слобожанщину, Донбас (як такий) та Приазов’я, і ці три частини мали кожна свій окремий історичний розвиток.
Російська пропаганда як 2014-го, так і сьогодні невпинно наполягає, що схід України – це споконвічно російські території. І тут у нашого ворога, на жаль, більше шансів на пропагандистську перемогу. Адже він користується, здавалося б, залізними аргументами про те, що ці території не були українськими аж до розпаду Російської імперії, коли Ленін, за словами Путіна, «створив Україну» з частин тодішніх російських територій.
І саме через те, що мільйони нинішніх українців вчили радянський варіант історії України, ворожа пропаганда має такий успіх. Але повторимося: адміністративний схід України не є монолітом з огляду на соціально-історичні процеси, які там відбувалися. А тому і розглядати проблему русифікації українського сходу варто, умовно кажучи, в трьох паралельних напрямах.
“Донбас порожняк не гонить“
Напевно, всім старшим за 30 років українцям відомий цей, з дозволу сказати, афоризм президента-втікача Віктора Януковича.
Не вдаватимемося у дослідження цього афоризму, його етимологію та семантику. Наразі нас цікавить дещо інше. А саме: що нинішні пересічні українці не з Донбасу знають про цей самий Донбас? Які стереотипи виникають у, скажімо, подолян, волинян чи галичан, коли вони чують слово «Донбас»? Шахти, терикони, заводи олігархів, ФК «Шахтар», 100% російськомовного населення і втікач Янукович? І взагалі, які умовно географічні кордони цього Донбасу?
Ці питання з’явилися не на порожньому місці. Адже для багатьох українців у 2014 році стало щирим відкриттям, що Луганщина – то теж Донбас. І Бахмут, і Волноваха… І Маріуполь, який розташований на мальовничому узбережжі Азовського моря, – то теж Донбас!
А ще більшим відкриттям для багатьох стало чи стане те, що славнозвісне, оспіване українське Дике Поле – це не лише степи Запоріжжя чи Херсонщини, а й степи нинішнього Донбасу. І називалися вони Диким Полем не лише українцями – це була абсолютно стала географічна назва цих територій.
Саме так ці території й були позначені на карті Гійома де Боплана 1648 року. І варто звернути увагу, що ці території на момент створення карти нібито були незаселеними, а тому деталізувати щось чи ретельніше масштабувати ці території картографи не вважали за потрібне.
Проте де Боплан трохи злукавив. Так, насправді ці території на той час були малозаселеними, але дещо там таки було. І це «дещо» стало основою розвитку всього регіону. І не просто розвитку, а й кривавих воєн та цілеспрямованого загарбання спочатку Московією, а потім і Російською імперією цих територій. І якщо хтось думає, що це вугілля та якісь металургійні ресурси, то глибоко помиляється.
Насправді ж перші поселення та навіть фортеці цього Дикого Поля формувалися на території солоних озер.
Згодом виникли Бахмут та Солеванськ (нинішній Слов’янськ), а далі ціла низка містечок вздовж каскаду солоних озер Донбасу. І першим стратегічно важливим продуктом, який дав поштовх до заселення та розвитку регіону, стала сіль.
Бо саме сіль на ті часи була неперевершеним за цінністю ресурсом. Сіль використовувалась скрізь. І з розвитком військової справи, сільського господарства та моди на хутро в Європі сіль набувала якості стратегічного промислового продукту. Адже засолене м’ясо, яке не псується, – це продукт для харчування армії у довгих походах. А сольовий розчин допомагає зберігати шкірки хутрових звірів улітку. А це дає змогу збирати таких шкірок більше у різні сезони, зберігати довше чи відправляти на більші відстані.
А от першими, хто почав промислову розробку солі з озер на території нинішнього Донбасу в середині 17-го століття, були саме українські козаки та люди, котрі тікали від панства чи шляхти.
Тут варто уточнити. Українське козацтво – це здебільшого було суто військове явище в середині 17-го століття. А от вільних людей Дикого Поля в ті часи називали «черкасами» (не плутати з черкесами), і під цією назвою могли гуртуватися всі вільні люди.
А що означало на той час бути «вільною людиною»? Це означало працювати на самого себе, не відробляти повинності у пана чи не платити податей зі свого «бізнесу», не виконувати наказів шляхти та не коритися безглуздим законам. Тобто, це були люди, котрі втікали на незаселені території, оселялися там та починали займатися чимось, що приносило прибуток, торгували та збиралися у громадянське військо, якщо їхнім домівкам та свободам загрожувала зовнішня небезпека. І тут в пригоді ставали козаки, які мали бойовий досвід і в перервах між військовими походами їздили на заробітки до солеварень.
Та повернімось до солі й Донбасу.
Станом на середину 17-го століття солеварні Дикого Поля були, говорячи сучасною мовою, доволі розвиненою офшорною зоною, яка не належала нікому, нікому не платила податків, не мала жодної умовної державності, але заробляла чималі гроші й за потреби могла виставити чимале гарно озброєне військо.
І ось саме на цьому етапі з’являється Московія. Та сама Московія, яка любила і любить приходити й загарбувати вже розвинені території, змушувати всіх працювати на себе, забирати прибутки, а людей робити рабами.
Посланий у 1653 році на Дике Поле Григорій Куракін, воєвода московського царя Олексія Михайловича, доповідав йому, що цими територіями ніхто не керує, відсутній будь-який протекторат, а гроші течуть золотою, тобто блискучо-соляною річкою і все повз московські кишені.
Чи варто казати, що Московія одразу ж вирішила загарбати ці території?
До речі, серед істориків сьогодні існують гіпотези, що саме через ці солеварні та бажаний контроль над ними Московія й згодилася на укладення так званих «Переяславських угод», а згодом і на «Жалувану грамоту Війську Запорізькому». Бо запорожці були потрібні московитам, щоб руками козацтва вигнати залишки кочівників з тієї території.
Зрештою, протягом наступних ста років Московія повністю загарбує під свій контроль більшість Дикого Поля. Під контроль військовий та економічний. Але, однак, регіон був освоєний, заселений, розбудований українцями. Чому не росіянами? Ну, по-перше, тому, що росіяни у 18-19 століттях залежали від горілчаного указу і мали сидіти вдома та випивати по відру горілки, а якщо ні – то сплачувати в казну вартість невипитої горілки.
По-друге, росіяни назагал нічого не вміли робити власноруч, окрім, хіба що, лапті сплести та рядно зіткати. А ті, хто вмів, виїздили десь за межі імперії. Власне, як і зараз.
Тому процес переселення українців на землі нинішнього Донбасу не припинявся ані у 18-му, ані у 19 столітті. На це було багато причин.
Проте тут треба зробити ще один важливий наголос.
Нинішня російська пропаганда будується на тому, що Донбас з часів Катерини ІІ розвивався виключно завдяки Російській імперії, а згодом СРСР. Що саме завдяки імперським можливостям та амбіціям ці території отримали заводи та фабрики. Мова саме про територію нинішніх Луганської та півночі Донецької областей.
Проте насправді все відбувалося з точністю до навпаки. Ці території розвивалися не завдяки, а всупереч тому, що ними номінально володіла Російська імперія. Всі спроби росіян у 18-19 столітті зробити регіон економічно вигідним зазнавали фіаско. І лише після того, як імперці почали запрошувати європейських фабрикантів та успішних промисловців, колишнє Дике Поле почало розвиватися. І знову ж таки – завдяки тому, що робочою силою були українці, які на ці території переселялися з інших земель: хтось втікав від польських шляхтичів, хтось від українських землевласників.
Штучна Греція
Південні регіони сучасного Донбасу – це Приазов’я. Головним містом цього регіону є Маріуполь. Російські пропагандисти та фальсифікатори від історії так само наголошують, що якби не Російська імперія, то по тих степах і донині б кочували якісь дикуни. Бо з приходом імперії Приазов’я розквітло як ніколи.
Але ті ж таки пропагандисти відвертаються і ховають очі, коли в них запитують, мовляв, якщо все те створила Російська імперія, то звідки ж там стільки етнічних греків і чому на початку 20-го століття там жили люди, котрі ні слова не розуміли ані українською, ані російською, а розмовляли виключно грецькою. І разом з тим, чому майже вся Волноваха навіть у радянські часи розмовляла українською. Вже не кажучи про степові села, яких у Приазов’ї величезна кількість.
Відповіді на ці питання не дасть жоден навіть так званий офіційний історик РФ. І не тому, що не знає досконало історії регіону, а тому що ці відповіді руйнують всю пропагандистську теорію РФ. Бо якщо говорити правду, то треба визнати, що степи Приазов’я були заселені українцями, нащадками вільного козацтва, ще з 16-го століття. А теперішній Маріуполь став саме Маріуполем після того, як у 1783 році армія Катерини ІІ загарбала Крим та виселила звідти всіх етнічних греків, пообіцявши оселити їх у нових містах теперішнього Донбасу поблизу солеварень та промислових центрів. Але, як завжди це робили та роблять росіяни, греків надурили. Бо у всіх тих містах вже жили українці. І оселитися просто не було де.
Зрештою, греки цілими родинами з усім своїм майном та навіть худобою мандрували у єдине на той час місце, де можна було займатись торгівлею та ремісництвом, – містечко, відоме вже кілька століть як фортеця Домаха, заснована українськими козаками у гирлі річки Кальміус на узбережжі Азовського моря. А вже згодом місто було перейменоване на Маріуполь.
Греки оселялися навколо містечка, розвивали ремесла та торгівлю. А оскільки українці споконвіку вміли абсолютно конструктивно співіснувати з багатьма національностями та бачили користь у такому співіснуванні й співробітництві, то з часом ці території та громади розросталися у тісній співпраці. І, як завжди, як тільки регіон ставав економічно успішним, росіяни починали робити те, що вміють, – відбирати зароблене кимось, приписуючи собі всі досягнення.
Маріуполь не став винятком. Оскільки створити щось самотужки, навіть маючи у своєму розпорядженні всі ресурси, росіяни не вміли та не вміють, до Маріуполя запросили європейців, щоб будувати там промисловість.
Російськомовний Донбас
Напевно, настав час поговорити й про російськомовність Донбасу та про те, звідки це взялося. Адже, якщо взяти до уваги все сказане вище, то російська мова на території нинішнього Донбасу мала б звучати доволі рідко. Проте історія зросійщення Донбасу набагато складніша та сумніша від історії зросійщення півдня України. Адже якщо у загарбаних Російською імперією південних регіонах зросійщення тривало здебільшого так званим мирним, а подекуди навіть освітньо-культурним шляхом, то на Донбасі все було інакше. Кривавіше та жорстокіше.
І якщо від початку військово-політичного панування Російської імперії на територіях нинішнього промислового Донбасу, як і Приазов’я, російська мова як мова адміністративного управління потрібна була для комунікації між європейськими промисловцями та українськими робітниками, а тому її вимушені були вчити, то вже після розпаду імперії все стало набагато страшнішим.
Після нетривалого часу існування незалежної України з 1917-го по 1920 роки та чергової окупації російськими більшовиками настав час кривавого терору. Так звана «націоналізація» промисловості та фермерських господарств, як відомо, супроводжувалася геноцидом. І займалися масовими вбивствами у промислових масштабах не місцеві комісари (хоча були й такі), а саме ті, які приїхали на окуповані території з Росії. Голодранці та жебраки російської глибинки, отримавши «мандати» та револьвери, подекуди розстрілювали не лише тих, хто так чи інакше був співвласником тогочасного бізнесу, а й усіх, хто працював на тих підприємствах, включно з родинами. Навіщо? А для того, щоб завезти з Росії родини «пролетарів». Адже на їхній батьківщині відбувалось те ж саме – всіх «буржуїв» знищували, але всім «пролетарям», однак, не вистачало роботи.
У підсумку вже за кілька років всі міста та робочі містечка Донбасу, де було бодай якесь промислове виробництво, спілкувалися здебільшого російською мовою. І звісно, що завезені «пролетарі» не визнавали українців як рівноцінних. Адже ці завезені, попри те, що самі були голодранцями, почувалися переможцями. Бо ж вони приїхали на «звільнені» території. Навчання у всіх школах було виключно російською мовою. Всі вчителі та «технічна інтелігенція» – росіяни.
Проте післяреволюційне зросійщення було, умовно кажучи, лагідним порівняно з тим, що пережив регіон, як і вся Україна, у 1932-33-х роках. Українці на Донбасі вимирали цілими селами або виїздили туди, де можна було прогодуватись. А в спустілі домівки згодом, як і за 10 років до цього, цілими родинами переселяли Іванових, Петрових, Сідорових з Рязані, Оренбурга чи якогось Єкатеринбурга. Звідси й з’явились цілі нові російськомовні села Донбасу. Адже українців, котрі там раніше жили, так чи інакше просто винищили.
Зрозуміло, що для пізнішої радянської влади питання зросійщення регіону вже було зняте. І в якийсь час з’явилася навіть потреба у відновленні вивчення української мови. Адже так чи інакше, а Донбас – то була адміністративна територія України, однієї з найважливіших республік СРСР. Проте цей процес зворотної українізації був лише на папері та здебільшого у вигляді показових культурно-етнографічних гуртків. А знати українську мову було чимось із розряду знання іноземної.
Русифікація Донбасу була настільки потужною, що навіть через 20 років після розпаду Радянського Союзу будь-яка згадка про українську мову як державну сприймалася там чимось на кшталт примусу вчити китайську під загрозою тортур. Так зване мовне питання досі сприймають як дестабілізаційне, особливо на Донбасі.
Саме цей козир і використав Путін, коли у 2014 році приховано ввів війська під виглядом «ополчення» для «захисту російськомовного населення». А згодом пропаганда поставила знак рівності між російськомовністю та російськістю як нацією. Для задурманених пропагандою мешканців Донбасу, які мали українські паспорти, де вказувалось, що вони – українці, стерли різницю між поняттями «россиянин» як громадянин РФ та «русский» як ознака національності.
Дві столиці не буває
Міф про те, що Харків – перша столиця України, є міфом із розряду «Україну вигадав Ленін». І всі заяви пропаганди про російськість Харкова звучать не менш безглуздо. Адже будь-хто, хто бодай дотично вивчав історію України, знає, що Харківщина – це українська Слобожанщина, яка від початку не була заселена осілими мешканцями.
Активну історію Харківщина веде вже після 1654 року, коли московські, а згодом російські царі почали брати регіон під активний військовий контроль. І все через ту ж саму сіль, яку добували на Донбасі і возили до Московії.
То чому ж Харків називають першою столицею України?
Та тому, що після чергової окупації після розпаду імперії у 1919 році росіяни вирішили назвати його столицею. Це був не просто стратегічний політичний хід. Це була така собі помста за те, що Україна назагал не хотіла коритися владі більшовиків. Саме тому після проголошення УРСР на окупованій частині України більшовики проголосили, що її столицею буде Харків. І за короткий період, доки Харків був у цьому статусі, а більшовики окуповували всю Україну, було зроблено все, щоб позбавити величне місто будь-якого українського шарму та характеру, який був там ще на початку 20-х років минулого століття.
Безперечно, Харків на ті часи був фактично культурним та науковим центром України. І чим більше інтелігенції приїздило до Харкова, тим жорстокішими проти них ставали репресії більшовиків. Головна мета росіян була і залишається незмінною – знищення всього українського.
До речі, про путінську тезу, що Україну нібито створено зі шматків різних територій, які належали РФ.
Ось, наприклад, поштова листівка «Мапа України» видавництва «Вісті з Запоріжжя» 1910 року.
А це мапи України 1918-19-х років.
Як видно на картах, до території України у тодішніх визнаних кордонах входять і частини, які сьогодні є територією РФ. А на той час ці території були українськими з однієї єдиної причини: переважна більшість мешканців там були етнічними українцями та розмовляли українською мовою.
Тобто, не лише Донбас та Харківщина, а й Кубань та Білгородщина – це все землі, станом на початок 20-го століття заселені етнічними українцями. І за часів Російської імперії на землі Харківщини відбувалася активна міграція, зокрема, українці з сільськогосподарських регіонів мандрували до промислового регіону на фабрики та заводи.
Тому якщо говорити про зросійщення Харківщини, то активна промислова революція та переселення з Росії робочої сили до великих промислових регіонів України наприкінці 19-го століття фактично розпочали активний процес русифікації. Протягом 1867-97-х років населення Харкова зросло фактично втричі саме внаслідок трудової міграції з бідних нечорноземних регіонів Російської імперії. А відтоді як більшовики перенесли столицю України до Харкова, а згодом організували Голодомор та розпочали шалені репресії проти української інтелігенції, цей процес закріпився. І навіть станом на кінець існування СРСР українці, яких у Харкові була більшість, однак спілкувалися російською мовою.
Замість епілогу
Схід України завжди був ласим шматком для московитів. Харківщина та Донбас із Приазов’ям – стратегічно важливі регіони. Але вони ніколи не були російськими територіями – ні в етнічному, ні в географічному розумінні.
Існує чимало документів, зокрема й згадані нами, про те, що жодного впливу Московії на ті території не було. Але росіяни завжди поводилися і поводяться однаково: загарбавши якусь територію, вони винищують корінне населення найжорстокішим чином, і переселяють на ті нові для імперії території людей з російських депресивних регіонів.
Чому так відбувається? Бо росіяни завжди поводилися та поводяться, як сарана. Вони забирають створене іншими, щоб знищити та зруйнувати. Так було 300 років тому, так було 100 років тому, так триває й зараз.
Шкода, що багато українців досі страждають на якийсь комплекс меншовартості і підлесливість перед вигаданою величчю РФ. Бо якщо РФ у чомусь і велична, то це в майстерності вбивати та розграбовувати чужі землі.