За майже пів року жорстокого та безглуздого військового нападу росіян на Україну близько 4 мільйонів українських дітей покинули власні оселі та поїхали у світи шукати прихистку від ворожих снарядів. Хтось знайшов нову домівку на заході України, хтось – за кордоном. Майже 6 тисяч дітей-сиріт евакуйовані з окупованих територій.
З початку війни директор Гуляйпільської школи-інтернату Сергій Столяренко разом із педагогами невідлучно знаходиться поруч та опікає своїх вихованців. Кілька вихователів та вчителів під вибухами снарядів та під страшенний гул «Градів» ховали своїх підопічних у підвалі, готували для них їжу, організовували евакуацію.
До порятунку дітей, позбавлених батьківського піклування, долучилися десятки небайдужих людей. На даний момент вихованці інтернату в безпеці, тимчасово живуть у польському місті Моринь.
«Вивезли 106 дітей, у кожного з них непроста доля. Усі – без батьків. Є круглі сироти, є діти, батьки яких не виконують своїх обов’язків, і тому суд позбавив їх батьківських прав. Майже кожен хлопчик та дівчинка мають непростий діагноз, в основному – порушення розумового розвитку. Тому всі ці діти завжди потребували і потребують подвійної уваги, любові та турботи. Я знаю, що відповідаю за цих дітей, за збереження їхнього життя та здоров’я. Тому, коли в Гуляйполі почалося пекло війни, ми й на хвилину не полишали дітей. Коли з нами зв’язалися працівники Департаменту освіти і запропонували виїжджати, вагань не було зовсім. Головне – врятувати кожне дитяче життя», – розповідає директор Гуляйпільської школи-інтернату Сергій Столяренко.
Подалі від війни – в нікуди
Сльози, відчай, страх супроводжували маленьких вихованців та педагогів Гуляйпільської спеціальної школи-інтернату у перші дні березня, коли автобуси з написом «Діти» вирушили у далеку і тяжку дорогу. Вивозили учнів інтернату в невідомість, подалі від війни.
Ті дні згадує вчитель Гуляйпільської школи-інтернату Альона Столяренко: «Наші діти жили звичайним життям. Вчилися, розвивалися, гралися, раділи і нічого не боялися. Усе змінилося 24 лютого – на нашу мирну країну напали. З цього часу закінчилося безтурботне життя. Діти дізналися, що таке сирена, повітряна тривога і постійний страх. Вони навчилися в будь-який час доби швидко спускатися до підвалу та швидко їсти, доки «тихо». З 2 березня в нашому закладі зникли електрика, вода та опалення, і діти пристосовувалися жити в екстремальних умовах. Дякуючи місцевій владі, у школі з’явився генератор. Але його потужності було недостатньо, щоб жити повноцінним життям. Тому діти навчилися берегти тепло, розважатися ввечері в темряві, не виходити на подвір’я, бо це небезпечно, готувати їжу на багатті.
Та ще страшніше стало, коли наше рідне місто Гуляйполе почали обстрілювати «Градами». У пам’яті кожного хлопчика та дівчинки і у нас, дорослих, цей день залишиться назавжди. Це день 5 березня, коли всі діти злякано бігли в підвал, а директор Сергій Столяренко та вчитель Максим Шеремет під обстрілами шукали водіїв, які погодяться, ризикуючи життям, врятувати життя 106 дітей-сиріт. Цими героями виявились Микола Шишка та Олександр Панченко.
На годиннику було 13:00. В їдальні на столах стояв гарячий обід, приготований турботливими руками кухарів, які теж не покинули дітей в скрутну хвилину. Та всім було не до цього. Прямісінько з підвалу, хто в чому був, з рюкзаком та іграшкою, діти швидко сідали в автобуси та сумними очима виглядали у вікно, прощаючись зі своєю домівкою. Дехто плакав, а дехто вірив, що це ненадовго. Разом з дітьми, без речей, лише з одним паспортом, поїхали і деякі вихователі, у яких вдома залишились рідні. Працівники інтернату не полишили учнів, щоб опікуватися ними й надалі.
Колона рушила, на столах у їдальні залишився обід, а з вікон автобусів діти бачили, як ворожі ракети падали на місто, воно вибухало та палало.
Дорога до безпечного місця була тяжкою і виснажливою. І знову в дітей була школа життя. Вони навчилися їсти не за розкладом, терпіти незручності і тісноту в автобусі та потязі. А найголовніше – навчилися турбуватися та допомагати один одному, поступатися своїм ліжком чи місцем в автобусі, ділитися їжею та одягом.
Ми вперше в житті їхали в нікуди. Аби лишень врятувати маленькі життя від смерті. Наша дорога тривала три доби, і це було випробуванням не лише для дітей, а й для дорослих.
Але світ не без добрих людей. У Запоріжжі голодних, брудних та виснажених прийняв Віктор Тлєуш з командою своїх працівників, які нагодували та організували ночівлю в комфортних умовах, а вранці – провели та дали їжу на дорогу. Працівники Департаменту освіти та Служби у справах дітей допомогли сісти на потяг до Львова. Волонтери у Львові організували дітям трансфер, обід та відпочинок після довгої дороги.
Окрема подяка водіям автобусів Ярославу та Ігорю, які цілу добу залишалися з нами на кордоні та допомагали його перетнути.
Попереду на всіх чекало нове тимчасове життя».
У Польщі прийняли як рідних
У Польщі їх зустріли надзвичайно тепло, створили чудові умови для перебування і дітей, і опікунів, надали безкоштовне проживання і харчування.
В Україні триває війна. Щоранку на лінійці звучить гімн України, діти вшановують хвилиною мовчання загиблих та закатованих мирних жителів і воїнів ЗСУ.
Дякуючи всім, хто опікується долею наших учнів, продовжився навчальний процес. Гостинні поляки підготували для дітей 7 навчальних класів, а місцеві жителі забезпечили всіма необхідними канцтоварами. Друзі з Америки теж не залишилися осторонь та подарували для навчання 17 ноутбуків та 10 планшетів. А волонтер із Америки Scott привіз для дітей художню літературу українських авторів.
З 21 березня учні залюбки сіли за парти, а вчителі, що евакуювались разом із ними, розпочали уроки в новеньких класах. До проведення уроків приєднались і американські та польські викладачі, які навчали дітей англійській та польській мовам, щоб зменшити мовний бар’єр. Уроки фізкультури проводились на свіжому повітрі, у парковій зоні табору та на березі озера.
Але як би тепло і приязно не приймали маленьких українців, все ж і діти, і дорослі з нетерпінням чекають перемоги і повернення до рідної школи та своїх класів.
Літо без вибухів для маленьких українців
Весна промайнула швидко, навчальний рік закінчився. І як би не сподівалися на повернення додому, в Україні – небезпечно. Агресор не припиняє бомбити не лише об’єкти інфраструктури, а й лікарні та школи. Тому діти разом зі вчителями залишилися в Польщі і влітку. Дякуючи небайдужим людям, дозвілля дітей проходить цікаво та багатогранно. Щодня чимось зайняті, бо дитинство у дітей ніхто не має права відбирати, навіть клята війна.
Вихованці інтернату взяли участь у 30-кілометровому веломарафоні. Команда велосипедистів з інтернату на чолі з опікуном-директором із задоволенням проїхалась до сусідньої гміни, де на втомлених учасників чекав смачний обід та екскурсія до музею Другої світової війни. Розглядаючи експонати музею, діти відчували сум від того, що в їх країні це – не історичне минуле, а гірка та болюча реальність. Щоб розвіяти сумні думки, дітей на паромах переправили через річку Одер, до сусідньої Німеччини, де хлопці та дівчата здійснили оглядову прогулянку.
Група підлітків-випускників покинула основний осередок та переїхала жити до польського міста Лодзь, де вони мають можливість адаптуватись до майбутнього дорослого життя. Вихованці самостійно доглядають за власним житлом та одягом, готують сніданки, вечерю та смаколики за власним бажанням. Дякуючи допомозі благодійного фонду «Happy kids», діти мають змістовне дозвілля. Це і заняття з плавання в басейні, і похід у кінотеатр, і відвідування музею та парку атракціонів. Налагодити побут та придбати необхідні речі дітям допомогли друзі з Америки.
Велика подяка всім небайдужим людям, які надають прихисток та допомагають дітям з Гуляйполя пережити ці складні часи.
«Чути вибухи та бачити жахіття війни для кожної дитини може бути серйозною травмою, яка не загоїться до кінця життя. Нам важливо захистити дітей не лише від фізичних травм, а й від моральних. А також зберегти найголовніше – життя кожної дитини», – говорить директор Гуляйпільської школи-інтернату Сергій Столяренко.
Доки в нашій країні триває війна, тішить усвідомлювати, що хоч частина дітей має змогу спокійно жити безтурботним дитячим життям. Не чути вибухів, пострілів, не переживати неспокою повітряних тривог та не відчувати жахливих наслідків, що принесло несподіване, агресивне та жорстоке вторгнення російської федерації до України.
Ірина Лісова
6.08.2022