Автор Володимир Солов’ян
Інформаційний вимір російсько-української війни переповнений численними миротворчими ініціативами. Більшість з них пропонують швидку розв’язку за рахунок відмови сторін від принципових позицій. Втім варіації прискореного замирення Москви та Києва мають спільний засновок – всі вони передбачають фактичне відторгнення частини суверенної території України.
Чи не найбільш поширеним прикладом є так званий «корейський сценарій».
«Втішальний» аргумент сучасних фарисеїв – історичні прецеденти, коли примирення певної держави з втратою територій з плином часу трансформувалась в точку відліку економічного зростання та суспільного добробуту.
Інтерес Росії до інкорпорації в міжнародний порядок денний історичних паралелей полягає у спробі дискредитації ідеї військового вирішення проблеми окупації українських територій. Варіанти обміну території на гарантії безпеки/членство в НАТО-ЄС знаходить жвавий відгук в експертних обговореннях західних оглядачів та аналітиків, бʼть по підвалинах мотивації Заходу надавати Україні військову допомогу.
Спрощення російсько-української проблематики до стандартизованих історичних шаблонів, на кшталт «моделі» двох корейських держав відбувається через формулювання відповідного наративу, вигідного перш за все Кремлю. Чому? Про це – у аналізі HWAG
Взяти все і поділити
Такий простий рецепт можна зустріти на шпальтах і російських, і світових ЗМІ. На тлі «повзучого» українського наступу, як це називають медійники, в публічному просторі регулярно зʼявляються міркування про безперспективність подальших бойових дій та необхідність якнайшвидшого знаходження консенсусу.
В унісон цим проектам актори міжнародної політики, які бажають першими здобути лаври миротворця (Китай, група африканських країн, Бразилія, Індонезія), уже зверстали свої «мирні плани». Всі вони дослівно чи завуальовано фіксують територіальні загарбання Росії. Що ж до “приватних” міркувань окремих експертів та коментаторів російсько-української війни, спостерігаємо розсип варіантів унормування факту порушення територіальної цілісності України.
До прикладу, колишній конгресмен та близький до адміністрації Байдена співробітник Держдепартаменту Том Маліновський у статті для Politico зазначає, що єдиний реальний шлях до врегулювання може полягати в прийнятті України до НАТО без окупованих росією регіонів. При цьому Київ має перейти до «невійськових методів» повернення контролю над непідконтрольними територіями. Раніше французький аналітик та екс-дипломат Франсуа Хейсбург назвав подібний підхід «опцією Аденауера», проводячи паралель між нинішньою Україною та ФРН 1950-х років.
Однак чи не найбільший резонанс за останній час спричинили слова керівника апарату генерального секретаря Північноатлантичного альянсу Стіана Єнссена. На початку серпня посадовець НАТО в ході публічних дебатів висловив припущення, що вступ України до альянсу може відбутись “в обмін” на уступку частини територій Росії.
Українська влада відреагувала на ці слова ультимативно – жодних територіальних уступок в обмін на економічні та політичні бонуси від Заходу. Скандал вдалось оперативно зам’яти – чиновник НАТО назвав власні висловлювання “помилкою”, а президент Зеленський взявся згладжувати гострі кути політичним гумором, запропонувавши обміняти Белгородщину на членство в Альянсі.
«Корейський сценарій» – чому порівняння з Україною не працює?
В серпні 1945-го радянські та американські війська звільнили Корею від японських сил. Виникли дві держави, кожна з яких претендувала на весь півострів. Сеул та Пхеньян бачили в іншій “Кореї” маріонеток Вашингтону (з позиції Півночі) або Москви (з позиції Півдня). Тож Корейська війна почалася як громадянська, але невдовзі в її вирі опинились глобальні (США та СРСР) та регіональні гравці (Китай) епохи Холодної війни. Бойові дії на Корейському півострові завершилися 27 липня 1953 року підписанням Угоди про перемир’я. Цей документ вважався тимчасовим, однак діє досі. Кордон між Республікою Корея (РК) та КНДР проходить по колишній лінії фронту, яка пролягає 38-ою паралеллю північної широти.
Тепер сформулюємо основні “інгредієнти” “корейської моделі” врегулювання:
- Масштабна руйнівна війна, яка перебуває в фазі виснаження ресурсної бази воюючих сторін та характеризується сталою конфігурацією фронту.
- Угода про перемир’я є результатом згоди великих держав, які прийняли рішення завершити конфлікт, в якому перемога однієї зі сторін неможлива.
- Перемир’я забезпечується завдяки функціонуванню демілітаризованої зони, глибиною декілька кілометрів.
- Між безпосередніми учасниками війни зберігається стан ворожості – де-факто заморожений конфлікт на десятки років.
- В середньостроковій перспективі (перші 10-20 років) сторони розглядають післявоєнне положення як тимчасове – готуються до реваншу, проводять мілітаризацію економіки та суспільної свідомості.
- З плином часу можливе відновлення діалогу, однак в доволі вузькому діапазоні. Питання реінтеграції не є частиною обговорення.
Згідно з цими параметрами накреслюються хибні історичні паралелі. Окупованим територіям України відводиться роль такого собі “аналога КНДР” – вантажу, якого Київ має позбутись для власного ж блага у вигляді миру та різних політичних і економічних “плюшок” від Заходу. Однак навіть побіжного погяляду достатньо, щоб усвідомити – в нинішніх умовах порівняння України з повоєнною РК є безпідставними.
На відміну від Корейської війни, на полях російсько-української війни відсутні і навряд чи колись з’являться війська третіх сторін – глобальних гравців США та КНР. Відповідно, вони не мають в руках “вимикача” війни, яким можна скористатись в зручний момент, проігнорувавши позицію “молодших партнерів”.
Запровадження демілітаризованої зони в осяжній перспективі – вкрай малоймовірний сценарій заморозки конфлікту. По перше, жодна міжнародна організація не в стані забезпечити миротворчу місію належного масштабу для встановлення ефективного контролю над сотнями кілометрів лінії розмежування, а також кордону України з країною- агресором та її союзницею – Білоруссю. До слова, починаючи з 2014-ого Росія заблокувала всі спроби розгорнути миротворчий контингент на Донбасі, тож, безсумнівно, зробить це знову.
Головною відмінністю російсько-українського контексту від “корейського сценарію” є відсутність планів Кремля щодо створення нових псевдоукраїнських державних утворень. На захоплених землях росія проводить анексії, намагаючись стерти українську ідентичність. Мета Путіна – знищення української держави, а не заснування альтернативної проросійської України-Малоросії. Показово, що новоявлений проект путінського кума Медведчука з характерною назвою “Інша Україна” пропагує поглинання України Росією. Тож наслідком відмови Києва від окупованих територій стане політика етноциду відносно мільйонів українців.
Інструмент російської пропаганди
Приклад Корейської війни, перш завсе, є зручним для трансляції звичних антиукраїнських наративів, а саме:
- Доля України цілком залежить від міжнародної політичної кон’юнктури, як свого часу поділ Кореї став продуктом відносин гегемонів Холодної війни. Саме у такому дусі державні ЗМІ “РФ” виправдовують вторгнення в Україну.
Цитата зі статті: “Опитані російські експерти впевнені: при безперечних відмінностях двох криз, що сталися в різні історичні епохи, між корейським і українським конфліктами проглядаються певні паралелі.” (https://www.kommersant.ru/doc/5469378)
- Новий мирний договір буде укладено між Москвою та Заходом незалежно від бажань Києва (свого часу представники південнокорейського уряду демонстративно відмовилися підписувати підсумковий документ, однак це не зупинило їхніх союзників). (https://life.ru/p/1574564)
- В 2024 може зачинитись “вікно можливостей” України внаслідок перемоги Трампа на президентських виборах в США. Отож Києву доцільно замислитись про фіксацію нинішньої конфігурації фронту, допоки росія не реалізує свій новий “генеральний наступ”.
“Екс-президент США Дональд Трамп в черговий раз заявив, що він негайно досягне припинення конфлікту в Україні, який, за його словами, зупинити “дуже легко” (https://life.ru/p/1602626)
Також не варто забувати, що досвід двох Корей свідчить – режим тимчасового перемир’я може тривати десятиліттями. Саме цього прагне Москва в рамках намагань зафіксувати свої територіальні здобутки. Разом з тим кремлівські стратеги роблять ставку на те, що без контролю Києва над кордоном 1991 року Захід не наважиться на приєднання України до ЄС/НАТО через ризик прямого зіткнення з Москвою.
Тому будь-який сценарій врегулювання, що передбачає де-факто відчуження окупованих територій не лише задовольняє інтереси агресора, але й позбавляє Україну механізмів політичної реінтеграції непідконтрольних територій. В глобальному масштабі це стратегія поразки Заходу, яку Росії вдається “продавати” тамтешнім ЗМІ та експертним колам під виглядом простих рішень на основі історичних прецедентів.