Menu

«Стрибаючі мавпочки» Діни Пільдер

Вони роблять «стрибок» на автівках у такі міста і села України, де є нетранспортабельні хворі, які не можуть виїхати звичайними автівками чи евакуаційними автобусами. Вони – це лікар і медсестра. Також є волонтери без медичної освіти, які допомагають у транспортуванні. Всі слухають команди лікаря і чітко їх виконують.

Так проводить власну відпустку в Україні естонка Діна Пільдер. У себе на батьківщині вона працює медсестрою у прийомному відділенні міської лікарні, а живе в сусідньому місті, що за 30 кілометрів від кордону з Росією. Коли почула, що росіяни вторглися в Україну, їй було дуже боляче, наче до неї додому прийшли та почали робити все те, що роблять зараз з українцями – стріляють, бомблять, спалюють міста і села.

Нас познайомила журналістка Галина Кожедубова з Сум, яка наразі знайшла прихисток від війни в Ірландії. Вона сказала мені по телефону: «Марино, ти не уявляєш, яка це цікава людина».

І ось ми на Площі Ринок у Львові. Швидко знайшли медичний «острівець». До їх машин підходять і підходять люди: комусь потрібно виміряти тиск, а хтось спитав, як вивезти рідних із Полтавської та Сумської областей. Одному із волонтерів всього 19 років, і він приїхав зі США, щоб пройти тут медичну практику від коледжу. Хлопець знає українську мову і швидко допоміг знайти нам пані Діну.

До нас вийшла тендітна усміхнена жінка. Ця усмішка дає зрозуміти, що вона відкрита й щира людина. Чому вона в Україні, пояснює просто: «Почуваю себе потрібною саме в Україні, і це таке відчуття, коли ти точно знаєш, що знаходишся в потрібному місці в потрібний час».

Діна каже, що кожен естонець та естонка намагаються щосили допомогти українцям: «Мені іноді здається, що кожен із моїх знайомих віддав на допомогу Україні просто все, що тільки міг».

Від лікарні, де я працюю, передали автомобілі «швидких», і зараз продовжуємо збирати кошти, щоб передати ще нові автомобілі. Мене дуже тішить, коли читаю в новинних стрічках, що Естонія в лідерах по допомозі Україні. Так і має бути. Я весь час думаю, що ще я можу зробити, бо тут просто неможливо залишатися байдужим. Мені дали відпустку на роботі на два тижні, і я одразу вирішила, що поїду волонтерити в Україну, бо зараз час не відпочивати, а всім згуртуватися і працювати на одне – на перемогу.

Колектив лікарні, у якій працює Діна/Фото з архіву Діни Пільнер

Пам’ятаєте, як для вас прийшло 24 лютого?

  • Прокинулася дуже рано і поїхала на роботу. Заступила на зміну. Потім на кава-паузі відкрила Фейсбук, а там від друзів з України в стрічці майже однакові повідомлення: «Нас бомблять!», «Нас бомблять!», «Нас бомблять!»… І перша моя реакція: та цього не може бути, тут щось не так. Я дуже добре запам’ятала це відчуття, коли ти в шоці, зневірений і не знаєш, що робити далі. Так це я просто прочитала. А як почувалися українці, які попали вранці під ті страшні авіаудари?

Потім я себе заспокоїла: це ненадовго, закінчиться за тиждень чи днів за десять. Просто тому, що такого не може бути в наш час. Але воно не закінчувалося.

24 лютого для естонців – свято, День Незалежності Естонії. А стало не святом, а днем болю і співчуття Україні, всім українцям. У мене двоє дітей, молодшому сину п’ятнадцять, і він завершив навчання в школі і пішов на випускний без мене, бо я поїхала з місією до України, щоб хоч якось допомогти.

Скільки у вас таких автівок?

Поки дві «стрибаючі мавпочки». Це мікроавтобус на 6 місць і старенька «швидка». У наших автівок є імена. Так, мікроавтобус ми звемо «Юнона», а «швидку» – «Авось», бо вони одна без одної не можуть функціонувати. Ми не позиціонуємо себе саме як «швидку» допомогу, скоріше як транспортування хворих людей до лікарень Європи, а саме Німеччини, де їх вже будуть приймати і лікувати медики.

Фото з архіву Діни Пільнер

Наша головна мета – доїхати до пацієнта, забрати його та довезти до лікарні. Тому й назва проєкту «Стрибаюча мавпочка»: «стрибнули», вхопили і перенесли в безпечне місце. Ми їздимо по всій країні, але ми не їдемо туди, де фронт і окуповані території. Ми не ризикуємо ні своїм життям, ні життям тих людей, яких рятуємо.

Ми вже їздили до Запоріжжя, де забрали лежачу хвору жінку. І в цей же час доправили до Миколаєва гуманітарну допомогу, а звідти забрали на евакуацію жінку з дітьми. Саме така категорія людей, як жінки з дітьми, люди похилого віку, можуть розраховувати на нашу допомогу. Для них така евакуація повністю безкоштовна. Якщо вже людина потрапила до нас, то ми її беремо під опіку і переправляємо до Німеччини чи Польщі. Кому потрібно, організовуємо ночівлю, годуємо.

Діно, ви говорили, що ваш син святкує випускний у школі саме в ці дні. Син не образився, що Ви зробили вибір не на його користь у такий знаменний для нього день? Поїхали волонтерити, а не пішли до нього на свято.

  • Ой, та ні! – сміється Діна. – Син пишається, що я поїхала рятувати людей в Україну. А з випускного прислав мені фотознімки та відео, і він там щасливий і посміхається. Я рада, що він тепер має атестат про освіту і став дорослим. Пишаюся своїми дітьми, що вони самі без мене справляються.

Який випадок вам запам’ятався або був незвичним?

О, це, мабуть, те, як ми разом з чоловіком евакуювали його домашніх улюбленців – пітонів. Він на кушетці лежав, а поряд коробка з пітонами. І нічого, довезли всіх до місця призначення цілими й неушкодженими.

Фото з архіву Діни Пільнер

З якими труднощами Ви стикались під час виконання своєї місії?

  • Важливо, щоб пацієнти були «надійними». Були такі випадки, коли ми за тисячі кілометрів їхали, а люди просто відмовлялися виїздити – «передумали» або просто не подолали страху перед таким кроком. А для нас то втрата часу, сил та ресурсів. Також важливо, щоб не обманювали про стан здоров’я пацієнта. Буває так, що опис хворого, який нам надали по телефону, не співпадає з тим, що ми бачимо в наявності. Так не можна робити взагалі.

Що вас вразило під час поїздок Україною з місією?

  • Мені так подобається в Україні. Тут дуже красиві люди, йдеш по вулиці й задивляєшся. Але люди красиві не тільки зовнішньо, а й душею.

Був випадок, коли я зайшла у Львові до магазину, а там продавали нашивки на одяг з українською символікою. Хотіла купити для сина. І запитала російською мовою: «Скільки коштує он та нашивка з символікою української армії?» Я сама собі дивувалася, що в центрі Львова питаю російською мовою. Тоді я ще не знала українських фраз, саму українську мову розуміла на 90%, але говорити ще не могла. І тут я чую у відповідь, що якщо ці нашивки для мого сина, то продавець їх мені дарує.

Я взяла ті нашивки, стою і плачу. Я ж не на базар прийшла, а до магазину. І я ще нічого не зробила для вас, для України, а мені вже дарують подарунки. Як це? За що? Я ж ще не заслужила. Хіба я сподівалася, що така реакція буде на мою російську від «бандерівців» у місті Львові?

І так весь час. Куди би наша команда не приїхала, нас зустрічають як рідних. Як би важко не було самим місцевим, вони знаходять слова вдячності та підтримки.

Був ще один випадок, який назавжди закарбувався в пам’яті. Ми їхали повз кладовище у Львові і побачили, як проводжають в останню путь загиблого на війні українського воїна. Коли несли його труну, вкриту жовто-блакитним прапором, всі люди, які просто проходили повз, ставали на коліна і схиляли голови в скорботі. Багато людей плакали. Нас це дуже вразило. Такої пошани до своїх воїнів ми не бачили ніде, тільки тут, в Україні. Ми думали, що так тільки у Львові, аж ні. Коли були у Миколаєві, то там так само проводжали в останню путь загиблих захисників.

Фото з архіву Діни Пільнер

Що пов’язує Вас із Україною?

  • Моя бабуся жила в місті Димитров на Донеччині, і в дитинстві я приїздила до неї на канікули. Тому слова Донбас, степ, шахти, вугілля я знаю з дитинства. Мрію побувати у Києві, де не була ще жодного разу. Україна дуже гарна країна, вона така різна: то поля, то гори, то ліси. Міста змінюються маленькими селами і просторами.

Наразі всі люди в світі роблять усе, щоб допомогти Україні перемогти, і я щаслива, що в цьому буде трішечки й моєї участі, трішки від мене, моєї душі й серця.

Чи надають наразі в Естонії прихисток для українців?

  • До нас біженці прибувають як зі сторони Європи, так і зі сторони Росії ті, що тікають із фільтраційних таборів. Ми їм так само допомагаємо. В Естонії надають прихисток усім українцям та їх сім’ям, які станом на 24 лютого перебували на території України. Термін – скільки буде в тому потреба. В Естонії українцям надається право на роботу, на оренду житла, відкриття рахунку в банку, на освіту, також є соціальні та медичні гарантії. Це як європеєць з правом на проживання, який може їздити іншими країнами, подорожувати, працювати тощо. Дуже багато є різних волонтерських груп, які готові допомагати. Ми всім серцем з Україною і віримо в нашу спільну перемогу.

Марина Животкова, Троїцьке-Косово

18.07.2022

Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS