Не обов`язково отримувати професійну освіту, аби стати заслуженим журналістом України. Тетяна Дейнегіна мріяла про факультет журналістики, але її батьки були небагаті, і тому замість Ростовського університету обрала Гірничо-металургійний інститут в Алчевську. От тільки інженером пропрацювала лише п’ять років – жага до творчості взяла своє. Спочатку робота на Ворошиловградському телебаченні, потім – зі студентами місцевих вишів, літературна діяльність.
Перші книги Тетяни Дейнегіної побачили світ ще за радянських часів (Тополя на камнях. Д., 1978; Весенний круговорот. Д., 1981; Строка биографии. К., 1987; Биотоки. К., 1988). У 1992 році вийшла повість «Последний день одиночества», пізніше – «Счастливая на сотни лет вперед». Пройде багато часу, і її долю змінить війна. У 2014 році вона була змушена переїхати до Києва, а те, яким назавжди запам’ятала Луганськ тих днів, відобразила у новій книзі «Аглофабрика». Про неї і відбулась розмова у проєкті Українського кризового медіа-центру «Навколо книги».
«Кожна людина повинна написати те, що вона пройшла, що вона знає краще за всіх. Те, що через тебе пройшло, тому я звернулася перш за все до того, як це відбувалося, що з цими людьми відбувалося. Описані зустрічі фахівців, філософів, професорів. Вони були різні. Дозволяли собі чашку чогось випити поруч, поспілкуватися, з чимось погоджуватися, з чимось не погоджуватися, але ще не було такого, щоб брати автомати. Ще не доходило до того, як в мого героя, коли він просто вишвирює їх із квартири і каже: «Геть з нашої землі!», – пояснила письменниця.
Той наступ на українське тривав довго. З’являлися клуби любителів російської мови. В українському залі обласній наукової бібліотеки раптово зробили ремонт, а потім з нього зробили Центр російської культури. Паралельно в Москві закрили Центр української культури.
«Найстрашніше запитання, яке до мене доходить, коли мені телефонують: «Таня, ти вдома?». У мене відчуття дому немає зараз. Люди, які були твоїми близькими друзями, кричать «Росія! Росія!». У мене була дуже близька мені людина, яка була першою жінкою полковником України. Я їй казала, що тобі все Україна дала, а вона у відповідь: «Я проста совєтська вчительниця», – згадала авторка.
Одного разу, підписуючи книгу Миколі Жулинському, Тетяна Дейнегіна відмітила, що у цього видання не знайшлось спонсорів, як багато чого в Україні не знайшлося для Луганська, а там були дуже талановиті люди, безцінні історичні скарби.
Говорячи про роботу над книгою «Аглофабрика» вона говорить, що коли все розпочалось, просто фіксувала щось, а потім уже не можна було не писати те, що наболіло, те, що треба було сказати. Писалося спочатку просто як розповідь і поради.
«І там є такий рядок, що переосмислення історичних подій у художньому творі — це, по суті, створення історії. Тобто ми маємо продовжувати, ми маємо казати те, що болить нам, не просто казати, а чесно дивитися на те, що відбувається», – підкреслила письменниця.