На тимчасово окупованих територіях шириться спротив окупантам. Із перших днів окупації особливо помітними були протестні акції в Херсоні та Мелітополі Запорізької області. Але й малі міста не відставали від них. Зокрема, у 32-тисячному Токмаці Запорізької області також із початку окупації відбувалися акції на підтримку України і проти російської агресії. Цьому був свідком журналіст Віталій Голод. Далі подаємо його спогади:
«Протягом трьох тижнів березня патріотичні акції проходили щодня. А насправді у них навіть організаторів не було – це був просто людський порив.
На третій день окупації – 28 лютого – відбулися збори, організовані міською владою, адже внаслідок боїв була перебита ЛЕП, що веде до Токмака. Місто лишилося без водо- та електропостачання. Збори відбувалися під будівлею міської ради (сама будівля була вже зайнята російським комендантом і військовими, як і сусідня будівля поліції). Вже одразу, говорячи про проблеми з електрикою та водою, люди висловлювати свій протест проти російських окупантів.
1 березня 2022 року в черзі за водою почули, що на центральну площу заїхали російські БТРи, і хлопці запропонували піти поговорити. Саме не подивитися, а щось сказати окупантам. Прийшло нас на площу до десятка чоловіків, рашистів там не було, але ми домовилися збиратися щодня о 13:00.
Далі вже брали з собою українську символіку. 2-3 березня нас уже збиралося по 50-70 чоловік, просто стояли спілкувалися. Спостерігали, як бігали до і від коменданта голова місцевої організації ветеранів афганської війни та священики. Настоятель місцевого монастиря підходив до нас і повторював, очевидно, слова рашистів: «А нє надо било мєдведя дьоргать за уси». Його якось тоді затюкали, він і пішов собі. А перехожі, які бачили цей мітинг, підходили.
У наступні дні на мітинги приходило вже по 100-200 токмачан, причому більшість цих людей раніше не брали участі в патріотичних акціях. А ще до нас доєднався Михайло Свищо, 70-річний голова міської територіальної виборчої комісії. Його колоритний вигляд, сива борода та піднятий у руці прапор стали одним із символів акцій.
Він зазвичай відкривав щоденний мітинг біля пам’ятного знака захисникам України. Учасники співали гімн України, потім читали молитву «Отче наш». Також, за пропозицією Михайла Свища, організували хвилину мовчання в пам’ять за загиблими українськими бійцями. Це робили ще до того, як було запроваджено загальнонаціональну хвилину пам’яті.
Потім я розповідав новини з фронтів, все, що було важливо на той момент. Також брали слово й інші присутні. Якась дівчина носила з собою пересувну колонку, з якої лунав гімн України та українські пісні, серед яких найбільш популярною в ті дні була «Байрактар».
Прапорів України було дуже багато. Ніколи на патріотичних заходах не було їх стільки, навіть у День вишиванки чи у День Незалежності. Хтось намалював плакати патріотичного і антиросійського спрямування.
А потім ми з гаслами «Слава Україні! – Героям слава!», «Слава ЗСУ!» і «Токмак – це Україна!» підходили до штабу російських солдатів, який розташувався в приміщенні поліції. Кричали, щоб росіяни йшли додому. Також лунали популярні гасла про путіна та про російський корабель і, зрештою, токмацький винахід: «Зеленський – молодець, а путіну капець!».
Мітингарів зовсім не стримувало те, що солдати біля поліції були озброєні, а на даху п’ятиповерхівки міськради чергували 2-3 бійця з автоматами, і як тільки ми рухалися на росіян, чітко лунали два клацання затворами автоматів.
Коли наступного дня я зайшов до комунального підприємства «Контакт», куди перебрався міськвиконком, до мене підійшов голова місцевої організації афганців і запитав, хто організовує мітинги. Він почав мені закидати, що ось ви, мовляв, штовхаєте людей під автомати, і вчора троє солдатів дослали патрони в патронники (я дійсно це чув). Я сказав, що організатор – народ. Насправді так і було, сам народ і вихлюпнув свої емоції!
Оскільки мітинги були спонтанні, ми просили людей не підходити близько до озброєних солдатів. Але – де там! Першими не витримували жінки, а за ними й інші підходили впритул до росіян (хоча більше то були осетини), намагалися докричатися, просто щось сказати.
А апогеєм стали вихідні 7-8 березня, коли на мітинги прийшли 500-600 чоловік. Після цих велелюдних зібрань йшли колоною вулицями міста – щодня різними маршрутами: центром, мікрорайоном Ахраміївка. А закінчували мітингом біля «Книги пам’яті» (Меморіалу токмачанам, загиблим у 1941-1945 роках), біля пам’ятника на могилі загиблих у 1943 році солдатів, біля Шевченка.
Такі мітинги проходили ще протягом двох тижнів. Збиралося вже менше – орієнтовно по 200 чоловік. Але цим ми принаймні показували наш настрій і несприйняття російської окупації. Жодної підтримки росії з боку токмачан не було, принаймні публічно. Може, боялися, може, діяли підло, нишком-тишком. Так, наприклад, кожного ранку на пам’ятнику, біля якого ми збиралися, виявлялась заклеєною табличка «Захисникам Незалежності України».
Я уникав спілкування з рашистами, не бачив у цьому сенсу взагалі. Але одна коротка розмова відбулася. Під час мітингу біля поліції один їхній офіцер запитав:
- Ви журналіст? Не хочете поговорити з комендантом?
- Навіщо? – питаю. – Про що говорити з окупантами?
Він аж образився: «Чому ми окупанти? Дивіться, прапори ваші ми не чіпаємо, мітингувати не забороняємо».
- А чому ви тоді тут?
- Ми в Києві вашу владу замінимо, і все.
- Так ми її обирали, чого ви нам будете вказувати…
Така безпредметна розмова…
Але згодом стало зрозуміло, що їх мета – взяти Київ, тому на початках вони взагалі не планували у нас щось змінювати. Не чинили звірств, як це було в Бучі, Ірпені та інших районах Київщини, Чернігівщини, Сумщини. Напевно, мали завдання вдавати з себе «вєжлівих людєй». Мабуть, думали, що на Запоріжжі їх зустрінуть хлібом-сіллю і будуть раді. А хто ж їм буде радий, якщо вони зруйнували життя кожного токмачанина?
До окупантів почало доходити, що спротив є не тільки на фронті, а й у містах на мітингах. Переможної картинки з Токмака російським телеглядачам не покажеш. Ось коли вони побачили, що їх тут не сприймають, то й тактика почала змінюватися.
Тож у Токмаці з’явився підрозділ фсб, почали вишукувати і викрадати учасників АТО (досі невідома доля Віталія Видиша), приходити за депутатами, волонтерами (досі у їх застінках Олександр Макаренко).
Я зі своїм молодшим сином виїхав з Токмака у колоні з маріупольцями 18 березня, а вночі 21 березня до мене прийшли. Виламали ломами двері – вочевидь, думали, що я всередині, не відчиняю. Викрали всі мої документи і комп’ютер, можливо, шукали якісь докази моєї громадської діяльності.
Того ж дня припинилися й мітинги. Коли токмачани прийшли на площу, її вже оточили російські солдати і нікого не пускали. Так у нашому місті окупанти заборонили людям ходити, куди вони хочуть, говорити, що вони хочуть. Але Михайло Васильович Свищо ще кілька днів тримав одиночні пікети!
Після цього викрадали десятки токмацьких патріотів, зокрема й учасників мітингів.
На початку травня загинув міський голова Ігор Котелевський – одразу заявили про самогубство, але в народі вперто говорять, що його застрелили.
Нещодавно стало відомо, що рашисти викрали лідера березневих протестів Михайла Свищо. Очевидно, що не тільки через його патріотизм – адже він ще й голова міської виборчої комісії, добре розуміється на виборчому процесі. А в окупантів референдум чесно і за законом провести не виходить.
Величезна кількість людей була вимушена з Токмака виїхати – офіційно близько 8 тисяч.
Я знаю, що багато з тих, хто виїхали, докладають максимум зусиль для перемоги України. Більшість з тих, хто змушений залишатися в Токмаку, чекають на ЗСУ. Але і зараз у спорожнілому місті час від часу з’являються листівки, в яких містян вітають з українськими святами, вітають ЗСУ, закликають токмачан не зраджувати рідної країни».
Віталій Голод, Запорізька область
13.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS