З 2014 року Національний центр народної культури “Музей Івана Гончара” проводить у Києві ходу із зірками. Кожен може виготовити зірку, або простеньку з картону, або з фанери, або складну конструкцію, яка обертається і світиться, вивчити колядку і приєднатися. Цього року меценати підтримали нову ініціативу: кожне місто і село отримує інформацію і навіть може отримати в подарунок велику красиву зірку і робити свої, і теж організувати у себе на місцях такі зіркові ходи.
За словами наукової співробітниці музею, етнологині і журналістки Ярослави Музиченко, це дає дуже велику радість і дітям, і дорослим: «Зірка це такий промінь надії, яка вповіщає народження Сонця, народження Бога. Коли ми робимо зірку, ми віримо в те, що світанок і день в нашій темряві обов’язково засяє і обов’язково буде наша перемога».
З тих пір, як українці перестали бути ізольованими від інших європейських народів, вони дізналися, що стародавні різдвяні звичаї, подібні українським, є також по всій території Європи. Свята на пошану зимового сонця та сонцестояння, народження нового сонця є майже в усіх народів планети. І всі ці свята присвячені перемозі світла над темрявою.
Втім, кожен народ має свою різдвяну традицію. В Україні це дуже цікаві зірки, багатство колядок. Потім є особливі наші українські страви, які люди готують на Різдво, хоча багато в чому є спільність у святвечірньому столі.
«Майже всі європейські народи мають яблука, горіхи, часник, мед. І все це символізує по суті одне і те саме. Яблуко – це сила родини, молодість, надія на вічне життя. Часник також відганяє від зла. Каша, яка у нас називається кутя і в поляків, і в білорусів, трошки подібно вона називається в литовців, вона у нас із пшениці або ячменю, в багатьох інших народів європейських вона з рису і на молоці. А в деякого перетворилися взагалі на печиво з молоком і цим годують домашнього духа або Санту», – відмітила Ярослава Музиченко.
Різдвяний час – це час див, коли приходять предки, коли ніби відчиняються небесні ворота і дух предків приходить у вигляді діда. Десь його називають різдвяний дід, десь дід зима. Росіяни на основі цього і казки придумали діда Мороза. Десь він був в природі, в традиції народній, а десь штучно змодифікований. Потім, коли прийняли християнство, це став Святий Миколай, який теж допомагає, благословляє особливо дітей, студентів, ті, які є майбутнім народу. Але в народів зберігся і той старий дід. В Україні це дідух, якого ми ставимо на стіл або потім на покуті на сіно, перед яким ставимо миску з кутею, узвар. Ще в деяких регіонах його перев’язували поясом і затикали ложку, щоб він ще й поїв, подекуди годували.
На думку етнологині, у підході до різдвяної традиції слід дотримуватись золотої середини між консерватизмом та новаціями або запозиченнями: «Ми маємо дотримуватися часу святкування Різдва. Не можемо починати святкувати його за 10 днів до самого свята, як це зараз чомусь починає відбуватися. Це стосується і певних рецептів українських страв. Знати свої звичаї, але при цьому і запозичувати традиції інших народів. Деякі пісні, так ми перекладаємо, як от «Тиха ніч», «Свята ніч», «Ходить Санта». Це нам не заважає знати про святого Миколая, запрошувати його до діток, як і дотримуватися наших власних різдвяних звичаїв, бо ми не ізольовані від світу, і повинні цьому радіти. Коли ми знаємо свою традицію, знаємо її межі, тоді ми теж можемо зрозуміти і інші народи, і навіть з ними чимось поділитися своїм самобутнім».