Її важко віднести до числа українських письменниць. Катерина Зарембо більш відома як аналітикиня з питань зовнішньої політики України, а також тренерка з написання аналітичних матеріалів. Попре це, її книга “Схід українського сонця. Історії Донеччини та Луганщини початку ХХІ ст.” зацікавила Ігоря Стамбола, і він запросив її в Український кризовий медіа-центр на розмову в форматі «Навколо книги».
Зі слів авторки, видання присвячене українським середовищам, які існували у Луганській і Донецькій областях з середини нульових до 2014 року. Їй важливо було розказати, що Донбас від самого початку, від козацької історії був українською землею, на якій жили українські люди.
«Російська імперія, а потім Радянський Союз та РФ зі своїми посіпаками з партії регіонів навмисно продукували і поширювали стереотипи і міфи за для того, щоб спотворити українську ідентичність регіону, яка дуже сильно постраждала від Голодомору, міграційних процесів, урбанізації та насадження радянської політики. Втім, вона зберігалась. Її носіями стали осередки, про які я і хотіла написати», – розказала Катерина.
Ідея в неї виникла у 2016 році, коли почала знайомитись з багатьма переселенцями з Донецька та інших міст. Відкриття цих людей не збігалося з її уявленнями, оскільки авторка сама була у полоні певних стереотипів.
«Коли почала розгортати цю історію, захопилася багатством цих діяльностей в момент, коли українське громадянське суспільство знаходилось у процесі зростання. Коли кажу громадянське суспільство, маю на увазі передусім низове громадянське суспільство, коли нам як звичайним громадянам небайдуже і ми щось хочемо просувати. Оце відбувалося у Донецьку, Луганську, Покровську, Маріуполі, інших містах до 2014 року», – зазначила аналітикиня.
Це булі різні середовища. Окрім студентів, в книзі багато розповіді про митців. У Луганську – це організація молодих поетів і прозаїків «Стан». До неї у певний момент належала українська поетка Любов Якимчук. Були поетичні читання у Донецьку.
Катерина Зарембо зізнається, що була здивована тим, наскільки людей цікавило те, що робили активісти: «Сьогодні в Україні всі знають про концтабір «Ізоляція» – неофіційну в’язницю у Донецьку. Але мало хто знає, що до травня 2014 року, поки ці приміщення не захопили російські бойовики, таку назву мав мистецький фонд. Роздаючи проєвропейську символіку під час заходу на Різдво, вони не очікували, скільки людей радісно її брали, фотографувалися».
Треба бути відвертими – проукраїнських активістів на той час на Донбасі була мала частина. Це можна пояснити тим, що пострадянський період на українському сході тривав довше, ніж у Києві. Але кількість їхніх прихильників зростала.
«Жоден з моїх героїв мені не сказав, і я не знайшла свідчень про те, що впродовж їх діяльності звичайні громадяни над відміну від комуністів та регіоналів їм перешкоджали», – підтвердила авторка.
Ще були правозахисні організації, екологічні рухи, футбольні вболівальники. Катерина говорить, що всім місця у книзі не вистачило.
«Як би схід розвинувся за 10 років в разі, якщо б не російська агресія?» – запитав у гості ведучий.
«Мої друзі звіти як раз говорять, що цих років не вистачило, щоб виховати активних небайдужих громадян, які б змінили стереотипи щодо сходу і його ландшафт. Донеччина і Луганщина на вільній території до 2022 року зробила величезний стрибок. Вони показали себе новими. Там почав народжуватися місцевий туризм, з’явилися громадські ініціативи і місця, куди можна було піти молоді. Місцеві підприємці щось намагалися робити. Звісно, там була купа проблем, і в той же час багато історій успіху», – відповіла Катерина Зарембо.