Menu

Віка Смерека – про волонтерство в Києві під час війни та одруження з «азовцем» після його порятунку з тилу ворога

Жартують, що в графу «стресостійкість» при працевлаштуванні можна вписувати формулювання «залишалася у Києві від початку повномасштабної війни». А що, як до цього додати «волонтерила на базі «Азову» й «чекала хлопця, якого вважали загиблим, поки він був у тилу ворога»? Такою була реальність Віки Смереки у перший місяць повномасштабної війни в Україні, а трохи згодом їхнє з коханим весільне фото облетіло соцмережі й телеграм-канали.

«ПО СУСІДНІЙ ВУЛИЦІ ЇЗДИВ рОСІЙСЬКИЙ ТАНК»

Для неї війна почалася ще з Майдану у 2014 році. Каже, що розуміння невідворотного лиха серед її оточення було вже тоді, коли втік Янукович.

«У Києві, на сході та півдні країни почалися Антимайдани, і ми розуміли, що є небезпека: можливо, доведеться воювати».

Зрештою справді багато майданівців, з якими Віка познайомилася й потоваришувала, вирушили боронити схід. Чимало з них пішли до батальйону «Азов», тому питання, кому допомагати, не стояло – підтримувала своїх. Спочатку в 2014-му волонтерила й допомагала фізично, але писати тексти дівчина вміє краще за все, тож почала працювати у пресслужбі підрозділу.

Після закінчення роботи з «Азовом» активно розвивалася в копірайтингу, багато подорожувала й підтримувала своїх вже в інші способи. Та 24 лютого 2022 року її світ знову перевернувся.

«Я читала новини, де зусібіч казали про можливий напад, говорила з хлопцем – він військовий-доброволець – про сценарії розвитку подій, але не вірила до кінця. 20 лютого мій Артем збирав речі, готував форму і планував їхати у Маріуполь. Ми розуміли, що щось буде, але не думали, що по всій Україні. Думали, що це буде зі сходу. Мій тривожний рюкзак теж був зібраний, але я не надавала цьому особливого значення».

Того ранку Віка прокинулася на Печерці в центрі Києва від вибуху десь зовсім недалеко, ніби біля вікна.

«Я думала, що мені почулося. Але й подібних звуків я раніше не чула. Це було схоже на гуркіт грому. Але ж надворі лютий. Я сиділа на ліжку, всередині все скрутилося, живіт затягнуло від хвилювання. Другий вибух був ще сильнішим. Прокинувся Артем, і вже за 10 хвилин ми зібралися і вийшли з дому».

Артем одразу вирушив на базу «Азову» в Києві, а Віка з подругою міркували, їхати зі столиці на захід чи ні. Однак доля вирішила все сама: на вокзал нікого не пускали, а до автобусів були шалені черги й ризик потрапити під обстріл у заторі.

«Іронія в тому, що поки ще працював “Приват24”, ми накупили квитків у різні напрямки, але не змогли сісти на потяг. Поїхали до подруги, й десь через 2 години вирушили евакуаційні рейси – люди навіть не купували квитків».

До Віки з подругою приєдналася ще одна дівчина. Кожна мала власне бачення подальших дій: одна з дівчат хотіла їхати на захід, інша збиралася йти в Тероборону по зброю, а Віка мала намір волонтерити. Так і вийшло:

«Перші дні ми фактично жили у коридорі квартири на Оболоні та виходили лише в сховище. Тоді було страшно вийти навіть на кухню, аби приготувати їжу. А вже ближче до кінця березня іноді брали в коридор якийсь коктейльчик, травили старі історії з життя і багато жартували. З Вишгороду та Ірпеня часто й гучно прилітало. По сусідній вулиці їздив російський танк, і виходити без гострої потреби нам не радили. Повідомляли, що той танк наїхав на машину з дідусем і розчавив його. Було стрьомно. Через 3 дні моя подруга вирішила їхати на захід країни, інша пішла в Тероборону, а зараз підписала контракт і несе службу в зоні бойових дій. Коли в мене минула паніка, я зрозуміла, що їхати з Києва не хочу. Мене мучила совість. Я не могла тікати. Я хотіла допомагати».

Життя у коридорах під час обстрілів / Фото Віки Смереки

«ЯКЩО ВСІ ВИЇДУТЬ, КИЇВ ТОЧНО ЗАХОПЛЯТЬ»

Київ часто називали містом, яке не спить. Зараз Віка їхала абсолютно пустими вулицями Києва, який, утім, так само не спав. Але не спав він через постійні звуки російських обстрілів.

«До вокзалу нас везли знайомі військові, транспорт не ходив. Коли ми виїхали в місто, мені кидалися в очі спалений трамвай, розстріляна машина, пусті вулиці. Було моторошно. Здавалося, що це якесь кіно, це все картинка, віртуальна реальність. Подруга поїхала, а я сказала військовим, що тепер їду з ними назад. Вони дивувалися, чому я лишаюся, питали, чи мені не страшно потрапити в окупацію. Я сказала, якщо всі виїдуть, Київ точно захоплять».

Приїхала на базу «Азову» і почала допомагати. Тут Віка знала близько третини бійців та волонтерів, тож із ними «почувалася не те що у безпеці, але зі своїми». Жартували про минуле життя – про те, що ось, мовляв, і пожили, наподорожувалися й напрацювалися.

У перші дні повномасштабної війни дівчина приділяла кілька годин на день написанню текстів, а решту часу волонтерила: приймала й розподіляла гуманітарну допомогу на складі, провідувала поранених, допомагала патронатній службі «Азову».

«Я розуміла: є імовірність, що здадуть наш штаб, що в нас прилетить. Хоча ризик загинути був і є в кожному місті – Києві, Львові чи Одесі. І якщо прилетить, то нехай – головне, щоб або не в мене, або точно в ціль».

Одного разу на базі зникла мережа, і «азовці» не втрималися від спокуси – вийшли на вулицю, відчули перше весняне сонечко, а з ним і їдке передчуття: якщо глушать зв’язок, то краще повернутися в укриття.

Збір та сортування допомоги для військових / Фото Віки Смереки

«Зайшли – і почало бахкати буквально в 300 метрах. Стіни задрижали. Мені здавалося, що прилетіло в наш будинок. Що робити? Що робити? Я писала знайомому, чи є план, що робити. А він написав: «Герои не умирают, так что мы в безопасности». А потім він загинув у Маріуполі».

«МІЙ ХЛОПЕЦЬ ЗНИК. БАГАТО ЗНАЙОМИХ ЗАГИНУЛИ»

Після першого бою під Києвом поранили хлопця Вікової подруги – так дівчата й почали їздити по лікарнях, привозити продукти та допомагати пораненим.

Життя Віки наповнилося тим, до чого, напевно, неможливо звикнути – смертями й постійними походами до лікарень. Загинули її колишній начальник, колега, багато знайомих полягли при обороні Маріуполя.

«Частину тіл оборонців Маріуполя зараз уже привезли до Києва, родичі здають ДНК-тести в надії знайти своїх найдорожчих. Умови зберігання тіл в окупованому Маріуполі були і залишаються неприйнятними, до всього зараз спека. Когось вже не опізнають, а когось навіть не повернуть рідним, щоб належно поховати».

У полоні росіян залишається кращий друг хлопця Віки Артема, з яким товаришувала і сама дівчина.

В перші тижні повномасштабної війни Вікин Артем зник. Під час бою у Ворзелі неподалік Києва підрозділ Артема опинився в оточенні й Артем із групою відійшов у тил ворога. Зв’язку не було, вирішили переодягнутися в цивільний одяг і пробиратися у сторону Бучі. Хлопці не знали, що Буча вже теж окупована.

«Він був на окупованій території, зник під час бою, і всі побратими думали, що він загинув. Мені сказали, і з 10-ї ранку до 5-ї вечора я жила з думками, що він загинув, – це було найважче. Потім час від часу він виходив на зв’язок, але ці кілька днів, поки він вибирався з окупованої території, були найдовшими у моєму житті».

Віка на фоні місця, де був бій під Ворзелем / Фото Віки Смереки

На вулицях Бучі вже лежали трупи розстріляних цивільних. Ночували у підвалі з місцевими. Як розпізнавальний знак «свій/чужий» використовували кодове слово «паляниця».

Мабуть, на цьому місці вже час сказати, що Артем народився і виріс у росії. Брав участь в АТО на боці України як доброволець і в 2019 році отримав громадянство України. Тож характерний російський говір видавав його, а одного разу мало не коштував життя.

«Люди чули, що це російський акцент, думали, що він шпигує. В останню ніч у Бучі їх пустила сімейна пара. Хлопці придумали легенду, начебто працювали у Ворзелі будівельниками, а самі з Києва. Господар будинку сперечався з господинею, бо думав, що Артем – російський дезертир, хотів вигнати його, подзвонити в СБУ. Але дружина сказала, що якщо він дезертир, отже, відмовився воювати. До того ж хлопець, який був із Артемом, добре розмовляв українською, тому їм дозволили залишитися. Вже коли звільнили ці території, Артем поїхав до тієї сім’ї, повіз продукти і розповів, що він військовий».

Зранку довелося безпосередньо спілкуватися з російськими військовими. Артем вдав, що він тутешній, питав, як потрапити на евакуацію до Ірпеня. Жінок розподіляли в один бік, а чоловіків оглядали та під дулами автоматів направляли до «центру комплектації». Артем розумів, що там їх усіх розстріляють, і почав підбурювати інших тікати. Із «центру комплектації» почали стріляти, й усі кинулися навтьоки через двори. Телефони викинули, зв’язку не було, дорогу питали у місцевих – і вже через поле між Бучею та Ірпенем вдалося вийти на підконтрольну Україні територію.

«Мені подзвонила наша спільна знайома, яка була у Львові. Їй зателефонував якийсь ТРОшник з Ірпеня й попросив набрати мене, бо в Артема не було телефона й так шукали спільних знайомих. Отак я дізналася, що він в Ірпені. Я була в шоці. Але, якщо чесно, емоцій не пам’ятаю, бо випила тоді заспокійливе, яке їх приглушило. У Києві Артем одразу ж приїхав на базу, де я була. Ми зустрілись, обіймались, раділи і зразу поїхали додому, щоб побути вдвох, бо було забагато уваги».

Згодом одна з дівчат, із якими волонтерила Віка, почала займатися організацією поховань загиблих, щоб цей тягар не лягав на плечі рідних, які до того ж могли перебувати в іншому місті чи навіть іншій країні.

«Я приходила до людей, яких не знала, але вони були в бою з моїм хлопцем. Після пережитого стресу я не готова була займатися цим, це було моторошно. Тому я в той час сконцентрувалася на допомозі пораненим».

ВЕСІЛЛЯ У ВИШИВАНІЙ СУКНІ ТА ПІКСЕЛЬНІЙ ФОРМІ

Артем зробив пропозицію щойно вибрався з окупованої Бучі / Фото Віки Смереки

Коли Артему вдалося вибратися з окупації, він запропонував Віці одружитися. Де в ті буремні дні він знайшов обручку – незрозуміло. Адже навіть через кілька тижнів каблучки для одруження знайти було справою не з легких. Навколо столиці тривали бої.

«Ми пішли в РАЦС, розписалися, зробили гарні фото. Замість подарунків просили донатити гроші, які я передала дружинам загиблих у Маріуполі «азовців». Але плануємо потім ще відсвяткувати весілля як годиться».

Їхнє весільне фото розлетілося соцмережами, онлайн-виданнями та телеграм-каналами. Віка каже: «Було приємно».

Весільне фото / Фото Віки Смереки

Зараз уже в статусі дружини «азовця» дівчина запевняє, що найстрашніше – втратити Його на війні:

«Коли я думала, що він загинув, я прожила демоверсію цього відчуття. Тому тепер я знаю, чого боюся, – і від цього ще складніше. Бо до цього можна було тільки уявити, як це. А зараз вже уявляти не треба, я знаю, як це, і не хочу знову цього переживати».

Після закінчення бойових дій на Київщині, наразі Артем уже в складі ЗСУ воює на Запорізькому напрямку. У Віки побільшало роботи, волонтерство набуло нової форми – збір коштів та власних донатів для адресної допомоги підрозділам на передовій, пораненим бійцям у лікарнях, підтримки сімей загиблих «азовців» тощо.

«Я не думаю, що перемога буде ура-моментом. Я не купую плаття на День Перемоги. Я думаю, що це буде не скоро. І до того моменту буде багато втрат, втоми, злості. Тому спочатку нам треба буде відпочити, відплакати, відсумувати, а вже тоді святкувати. Це велика тяжка робота. Але перемога обов’язково буде».

Ксенія Шокіна, Ужгород

27.07.2022

Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS