«Спочатку був розпач, розпука… Війна… Порушився не просто звичний ритм життя, плани. Тоді, у лютому, неначе зникла навіть якась перспектива життя. Тільки темнота і страх. І я бачила, що подібне переживає багато людей поряд», – говорить Вікторія Травінська. Педагог, натхненний хореограф, яка, приїхавши кілька років тому із Дніпра у село Могилів, Могилівську громаду, запалила своєю любов’ю до танцю місцевих дітлахів, створила танцювальний колектив «Анна-Вікторія» і зробила його гідним не просто сільської сцени – вони з дітьми об’їздили всі можливі обласні й всеукраїнські фестивалі, ставали їх лауреатами і переможцями, будували вже навіть плани закордонних поїздок…
Життя в селі стало з появою «Анни-Вікторії» яскравішим, цікавішим, адже виступи колективу завжди були окрасою будь-якого заходу в громаді, а діти бігли «на танці» як на свято. А матусі, теж об’єднавшись, виношували із педагогом плани майбутніх поїздок, дизайну сценічних костюмів малих танцюристів. Вікторія тоді змогла запалити, об’єднати, зробити красиве й корисним, як у класика…
ОПАНУВАТИ СЕБЕ, ДОПОМАГАЮЧИ ІНШИМ
Вдалося їй це і нині. Незважаючи на розпач і спершу опущені руки. Другим поривом, каже, було: «А чим я можу допомогти, що я можу зробити?» Тоді багато жінок кинулись плести маскувальні сітки – почала цю справу й Вікторія. Люди зносили старі простирадла, речі, які вони з дівчатами різали, плели сітки на готових основах. Та готові швидко скінчились.
Так Вікторія розпочала свій рух уперед і в цій справі. Освоїла плетіння основ, в які вже вплітали порізану тканину. Потім освоїла науку фарбування. «Була в мене кухня рожева – стала зелена, – посміхається наша героїня. – Насправді це наука не так складна, як копітка. Зазвичай займає до 8 годин. Зате вже рука, як то кажуть, «набита». Що і згодилось мені далі – нині я фарбую вже й мішки на «кікімори», тож не лише простирадла в мене у дворі розвішані».
Вікторія не була би собою, якби постійно не прагнула більшого. У цьому її суть, у цьому, каже, її секрет «виживання». «Я живу думкою, що допомагаю врятувати чиєсь життя – чийогось сина, чоловіка, тата. Коли опускаються руки – а вони ж іноді таки опускаються! – я думаю саме про це. І ця робота допомогла й мені вирватись із лап безнадії, яка огорнула спочатку. Та й моїм товаришкам, думаю, теж. Приходять у наш центр і місцеві дівчата, долучалися і наші переселенці – їх Могилівська громада прийняла понад тисячу. Звичайно, ходило небагато, але ходили ж люди!».
Коли процес плетіння сіток був налагоджений, «ролі» розподілилися. Вікторія каже, що головне – запустити процес і щоб люди робили те, що їм до душі, що найкраще у них виходить. Тоді ця неспокійна жінка вирішила освоїти копітку справу з виготовлення «кікімор». Це такі костюми, які роблять невидимими у польових умовах наших розвідників, снайперів – словом, тих, кому треба бути невидимими. І це дійсно зберігає їхні життя.
«Довго, нудно, але вкрай необхідна річ, – розповідає про процес волонтерка. –Взяти мішок із мішковини, пофарбувати, повисмикувати ниточки, на один вузлик в’язати дві ниточки. А комірка на сітці 1,8 х 1,8 см. На виготовлення першої «кікімори» ми витратили два тижні. І так, день за днем, швидкість і якість зростали на очах. Тепер за тиждень ми плетемо два-три вироби. І знов, велика вдячність усім причетним до цього процесу! Адже є люди, які приносять-привозять мішки, є ті, хто висмикує ниточки, ті, хто робить викройки, хто укріплює краї сітки, хто в’яже.
Це тисячі-тисячі вузликів. І ми живемо думкою, що наші оці вузлики – то наш внесок у справу перемоги. Що кожен вузлик – це як оберіг для кожного нашого солдата. Адже ми вкладаємо у них нашу віру, нашу вдячність, наші молитви за хлопців і дівчат. І коли важко, і коли ніколи, і коли опускаються руки – від людської байдужості, а часом і негативу, – тоді ми думаємо про життя, врятовані нашою працею, нашими молитвами. Нашими вузликами. Тому й назва така в процесі з’явилася – «Вузлики Перемоги». Бо не дуже подобалося, як називали нас павучками… Павутина – то як тенета. А от вузлики Перемоги – більш автентично й оптимістично».
Вікторія – значить перемога. Прийшла на думку така відома фраза. Відома, але ніяк не банальна, якщо говорити про нашу героїню. Перемогти перш за все себе, свій страх, свій розпач. Допомогти це зробити тим, хто поруч. Об’єднати, надихнути разом робити добру і потрібну справу. І йти вперед – попри все. Коштів, матеріалів постійно не вистачає. Могилів – невелике село. Люди з часом видихнулись, втомились, врешті в кожного свій клопіт, господарство. До всього цього наша героїня підходить із розумінням. Та все ж – вірить у людей, не соромиться просити («Хоча для себе попросити – то я дуже сором’язлива, – посміхається вона, – але тут не маю права на таку слабкість»). І знаходяться нові й нові добродійники – і з двадцятьма, п’ятдесятьма, тисячею своїх гривень на добру справу.
«ВІЙНА ВВІЙДЕ В ЗИМУ, ТРЕБА УТЕПЛЮВАТИ ЗАХИСНИКІВ»
Не так давно подумала Вікторія – і почала втілювати в життя свій новий проєкт. Замислила організувати швейний цех, аби шити теплі речі із флісу – бафи, балаклави, рукавиці, кофти. «Цех – може, й занадто гучна назва. Є швейна машинка – починати є з чого. Є уміння, бажання, люди, які підтримають. Можливо, як вивчуся – то й на спальники «замахнуся». Як показав досвід, головне – почати!» – ділиться вона.
А поки що, з допомогою добрих людей, назбирали на гарний оверлок: «Я так раділа, коли зібрали необхідну суму – просто як дитина! Скільки ж ми можемо пошити. Зробити! Всі ми бачимо в Інтернеті, скільки коштують такі речі – і чомусь, якщо це хакі, якщо «військова» річ – вона на порядок дорожча, ніж іншого кольору чи призначення. Навіть ті самі «кікімори» – вони ж коштують там кілька тисяч… Тоді як собівартість їх, навіть не з мішковини, яку нам зносять люди, а з куплених матеріалів, ниток – близько 300 гривень. У нас на такі «кікімори» черга розписана на місяць – і я розумію, що це потреба захисту життя. Тепер хочемо здешевити і теплі речі для захисників. Оголосили збір на придбання тканини, ниток, фурнітури, готові вже починати працювати».
А ще Вікторія шукає жіночок, які люблять плести, забезпечує їх нитками – щоб ті в’язали теплі шкарпетки для хлопців. «Питала у них – чи є така потреба? Кажуть – звичайно! Приємно одягти тепле, пухнасте, домашнє… Може, у берці й не влізуть товсті вовняні шкарпетки, але в холодну погоду, роздягнувшись, приємно буде відігріти ноги». Люди приносять для таких майстринь речі, які можна розпустити на нитки, Вікторія просить свою маму готувати ці речі до «перетворення» у шкарпетки – тобто розпускати. Мама – надійний помічник дочки, допомагає, підтримує.
Підтримують і діти, більшість колишніх учнів, її улюблених «танцюристів». Діти під своїми дворами влаштовують мініярмарки, продають браслети, вироби, виготовлені власними руками, щоб назбирати бодай якусь суму для допомоги вчительці в її справі. «Їхні 767 гривень для мене вартують багатьох тисяч», – з теплотою каже Вікторія. Вона й сама креативить – не просто просить, а часто проводить розіграші, лотереї, продає свої вироби, щоб назбирати на волонтерські справи.
І дуже вдячна всім-всім дівчатам, які вже ось пів року знаходять час і ходять плести сітки, «кікімори». Всім, хто відгукується, донатить, підтримує.
«Світ тримається на небайдужих, чуйних людях, нездатних пройти повз, завжди готових допомогти і надати підтримку, – переконана Вікторія. – Щиро вдячна всім за довіру, турботу й участь. Допомога людей – односельців, знайомих і друзів у соцмережах, яких ніколи не бачила, але які довіряють і допомагають, – надзвичайно цінна. Це допомагає вірити в людей, в нашу спільну Перемогу. Кожен вплітає у неї свій вузлик. Я намагаюсь – свій. І щаслива, коли в мене виходить – допомогти, зберегти життя, подарувати надію і підтримку».
Наталія Мельник, Дніпропетровська область
4.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS