Це крихітне мальовниче містечко під Києвом ще рік тому нагадувало декорацією для зйомок фільму про безтурботне життя. Сюди приїжджали, щоб відвести душу, прогулятись сосновим лісом, накопичити сил для нового стресового тижня в столиці. Тепер сюди їдуть за іншим – аби подивитись на місце, де жорстока війна за незалежність України перетнула межу, за якою намагання помститись ворогу стає незворотнім.
А ви звідки?
…
?
Ніколи не думала, що колись буде так тяжко промовити назву свого міста, що нікому — ні американцю, ні поляку, ні французу — не доведеться довго пояснювати, де воно є — маленька цятка на мапі. Ніколи не думала, що одне це промовлене слово може вмить змінити вираз обличчя співрозмовника — розширяться зіниці, зникне посмішка, піднімуться договори брови:
Ви із Бучі?
А в мене підступить до горла гаряче розпечене олово назви рідного мені міста, в якому закатовано понад 1200 людей. Душі цих людей і досі не мають спокою, як і ті, хто оплакує убитих. Цілком можливо, що серед них могла бути і я, якби не наважилася на евакуацію. Якщо нелюди не щадили малих дітей, бабусь і дідусів, то чи втрималися б вони від наруги над поеткою, яка творить українською мовою?
Ми належимо до тих людей, які до останнього не вірили в можливість такої жорсткої війни, яка розгорнулася на землях України. Я й досі щоранку прокидаюся з гнітючим відчуттям: невже і справді сьогодні, в 21-му столітті, в центрі Європи може бути отаке виверження пекла? Невже окупант, який зазіхнув чужу країну, не зупиниться навіть перед тим, щоб відрізати жінкам груди і відривати нігті, до смерті на очах у матері гвалтувати двомісячну дівчинку… ложкою, ввічливо пропускати машини з родинами, які хочуть евакуюватися, на мінне поле, і реготати, дивлячись, як ті підриваються, а потім дострілювати тих, хто вижив? Як таке стало можливим? На якому етапі своєї еволюції в людях, які задумали прийти до нас із вогнем і мечем, так виразно проступило демонічне?
Я неохоче повертаюся до власного досвіду перебування в окупованій Бучі, коли від постійних вибухів десь зовсім поруч здригався дім, коли щодня на власні очі бачила, як у небо тяглися несамовито чорні вихори димів. Але від цього досвіду, від цих спогадів нікуди не подітися. Їх уже не вийняти з душі, як графіт із олівця.
Ми родиною від початку війни два тижні перебували в Бучі в підвалі свого будинку. Це був жахливий час. Спершу нам здавалося, що все швидко закінчиться і ми зможемо повернутися в дім. Перечекати цей час до нас приїхали також друзі з сусіднього міста — Ірпеня, де жили на 7-му поверсі багатоповерхівки. Але друзів весь час інші люди просили терміново евакуюватися, не затримуватися. Втім, зробити це в перші дні не вдавалося, а потім уже не було такої змоги. Дороги в наше місто були обрізані, мости підірвані, людей, які намагалися вибратися самотужки на автомобілях, нерідко розстрілювали, навіть якщо там були жінки і діти. Тож ми опинилися відрізаними від світу і їхати кудись було страшно не менше, ніж залишатися на місці.
Активні бої в нашому місті розпочалися з перших днів, велися зовсім поруч. У деякі дні і ночі бої тривали безперестанку навіть на жодну секунду. Вже на другий день на нашу вулицю неподалік від дому впав величезний снаряд — смерч. На щастя, не вибухнув, а застряг в асфальті.
Домовитися про виїзд із Бучі друзям вдалося на 10-й день. Їм зателефонували, що з міста їде автомобіль, який може і їх забрати. Але треба пройти кілька вулиць пішки. Донька (18 років) вирушила з друзями. Тікали під обстрілами. Щойно вони покинули наш дім, як зникла електроенергія і телефонний зв’язок, і посилилися автоматні перестрілки та вибухи.
Як потім виявилося, нікуди виїхати їм не вдалося. Дорога до місця збору була всіяна трупами цивільних людей і битою технікою. Коли ж прийшли на місце призначення, розпочався жахливий бій прямо на їхній вулиці. Дім, у якому опинилися друзі і донька, зяяв вибитими вікнами. На вулиці — мороз. Переховувалися в підвалі. Їжі і води майже не було. Усього там у пастці опинилося вісім дорослих людей. Їли закрутки — трохи огірків і помідорів. Також мали десять яєць на п’ять днів і зовсім обмаль води. Чай заварювали в тій самій воді, в якій зварили яйця… Але повернутися назад теж не могли — то було смертельно небезпечно.
Вирватися вдалося дивом — випадково дізналися про «зелений коридор» і відразу кинулися тікати. На щастя, проїхали благополучно. Але тим, хто був за ними, не пощастило — по машинах пустили автоматну чергу…
Я з сином і чоловіком у цей час перебували в нашому будинку. Про надання «зеленого коридору» ми теж нічого не знали, бо не було зв’язку, а телефони розрядилися. Лише, визирнувши на вулицю, вперше за весь час побачили там людей, які кудись рухалися. Невдовзі вийшли й сусіди — в їхньому підвалі перебувало 18 осіб із дітьми. Я на велосипеді вирвалася в центр міста. Там стояло кілька тисяч людей — із дітьми, собаками, кішками, речами… Чекали на автобуси, які того дня росіяни так і не пустили в місто.
Від тих, у кого телефонний зв’язок був, дізналася, що навіть під час «зеленого коридору» безпеки немає — багато автомобілів з людьми розстрілюють.
Повернувшись додому, довго вагалася — що робити? Було відчуття, що в рідному домі безпечніше, що рідні стіни оберігають і не дадуть загинути. А якщо таке і станеться, то зроблять свою справу швидко… Але насправді безпеки ніде не було. Загинути можна було в будь-яку мить і будь-де. І куди їхати? Всюди — війна. Кому «сідати на плечі», коли зараз усім тяжко з продуктами і грошима? Вагалася. І навіть вирішила залишатися з чоловіком, бо він особисто категорично відмовився кудись вирушати.
Втім, коли наступного дня сусід запропонував поїхати з ним в автомобілі, ми з сином наважилися. Збиралися 5 хвилин. Лише найважливіше, що під руку потрапило. Тож у чому стояли — в тому й поїхали.
Ми за час перебування в підвалі усе почули — і гради над головою, й автоматні черги, і роботу російського міномету, який стріляв за спинами приватних будинків. Ми бачили, як горить сусідський дім і нічого не могли вдіяти, адже зовсім скоро опинилися без жодних комунікацій і зв’язку зі світом. Та й ніхто би не приїхав… Усвідомлювати ж, що чоловік у тому пеклі лишився сам, було нестерпно.
Дуже гострим моментом став сам виїзд. Ми тяглися в колоні евакуаційних автомобілів, вперше за часи війни покинувши стіни свого дому. Я почувалася равликом, з якого жорстоко здерли його захисну мушлю. Лишилася тільки відкрита гаряча рана. Здерли в один ривок, без знеболюючого. У світі за стінами нашого дому конала чорна зима. Пустками перед нами стояли десятки вигорілих будинків. На розбитих дорогах лежали сплющені бляшанки військової техніки, на узбіччі скніли покинуті прострелені автомобілі. Розграбовані магазини, зібгані, як листи паперу, металеві стіни ангарів… Бруд і попіл. І — метал, метал, метал…
Я боялася озиратися. І не могла не озиратися. І коли це зробила востаннє — побачила маленьку білу цятку нашого міста, над якою підіймався смолянистий дим. Товщина його була такою, як світла цятка міста… І десь там, у тій цяточці, залишилося все наше життя…
Отоді й накрило все й відразу. І відчай, і страх, і усвідомлення масштабу трагедії нашого народу. І нерозуміння, як жити далі. Вперше за час війни я не могла зупинити сліз. Мені хотілося вийти з машини і піти полями назад додому. Але жінки, яких сусід підхопив дорогою, відмовили від цього емоційного пориву. Не було розуміння, куди їхати, що взагалі робити… Тоді почала молитися: «Господи, віддаю себе у Твої руки. Веди туди, де маю бути. Ти знаєш краще…»
Того дня ночували в підвальному приміщенні одного храму в Києві. Наступного — в дитячому центрі в Черкаські області, потім — у Чернівцях, в одній із палат лікарні. Нас обережно, ніби боячись уронити, із рук у руки передавали волонтери, знайомі, просто небайдужі люди. То були дні, наповнені тривоги за чоловіка, з яким практично не було зв’язку, за окуповану Бучу, де постійно точилися бої, і вже за батьків, які, живучи в Чорнобаївці на Херсонщині, також опинилися в окупації, як і всі інші родичі і друзі в Херсоні.
Що зараз? Учуся жити в новій реальності. Знаходити баланс між болем за свою країну і наших людей, який випікає мені душу, і необхідністю щось робити для майбутнього. Господь мене привів у Краків (Польща), до чудових людей, близьких мені по духу, — теж митців. Вони не лише відчинили нам двері свого дому, а й сердець, і стали для нас дуже рідними. Свою причетність до боротьби нашого народу за свободу виражаю в тому, що популяризую українську культуру, зокрема літературу, за кордоном. Налагодила співпрацю з польськими літературними організаціями і проводжу творчі зустрічі з українськими письменниками, які вимушено опинилися в Польщі. Але, як і в Бучі, щодня прокидаюся і засинаю з гарячою думкою про завершення війни, про нашу перемогу. Єдине: ще й досі не навчилася спокійно вимовляти назву свого міста. Бо навчитися цьому неможливо. Воно має переродитися зсередини, на нього має нашаруватися неймовірно багато хорошого, щоб хоч якось збалансувати те горе, яким нині просякнуті наші вулиці. Але і цей час настане.
***
Звідки я — не питайте — пручається слово,
В горлі коле:
Ні проковтнути,
Ні викашляти, ні сплюнути, як отруту, —
Воно застрягає, голкасте, знову,
По колу ходить в мені, по колу,
Розтікається по жилах гарячим болем.
А замружу очі — й це слово мені — в усьому,
Починаючи з мого дому,
З обійстя мого в невикошених травах,
З магнолій, цвіт яких — на порожніх лавах,
З віконниць випалених, з огрому
Каміння, цегли, котрі — ні комин
Тепер, ні дім, ні ласкавий спомин…
Не питайте, людоньки, звідки я,
Не питайте…
На тих вулицях — ночі в вінках колючих.
На тих вулицях кожен, хто цілився, — влучив.
На тих вулицях танки асфальт місили,
Що не двір — то братська могила.
Я спокійно сказати його не в силах, —
Те слово здригається від озвучень, —
Я — із Бучі.
Юлія Бережко-Камінська
25.05.2022
Матеріал підготовлений підготовлений у рамках спільного проєкту Українського кризового медіа-центру та Естонського центру міжнародного розвитку за підтримки Посольства США у Києві та Міністерства закордонних справ Естонії